Один із найвпливовіших українських інтелектуалів, письменниця та публіцист Оксана Забужко на прохання «Голосу Америки» розділила історію незалежної України на віхи, які мають значення для неї особисто.
«Якби я народилася на 20, або, не приведи Боже, на 50 років раніше – я би не встигла дописатись навіть до другої книжки, не те, що до 16-ої як сьогодні», – впевнено і швидко промовляє Забужко в телефон.
Найбільш комерційно успішний український письменник, Забужко не береться робити прогнози щодо майбутнього, втім роки незалежності вважає найкращими в осяжній історії України. Каже, що це тому, що вона розуміє звідки Україна «видряпалась».
Роки автостопу
1992-1993-ий – розруха в Україні. Для мене це були роки автостопу, подорожей, поїздок. «Автостоп» – це ще й назва моєї поетичної збірки написаної в ті роки.
У цей час відкрились кордони, можна було подорожувати, навчатись тому, що в СРСР було не доступне. Тоді ж я кілька семестрів викладала в американських університетах, і хоча я була за викладацькою кафедрою я сама вчилась.
У цей же час я пізнавала свою країну в тих контекстах, які раніше були закриті. Відбувалось стрімке дорослішання інтелектуальне, соціальне, розширились фінансові можливості, стало можливим своїми руками робити свою долю, свою біографію, кар’єру.
Народження незалежної літератури
Наступний період я відраховую з 1996-го року, коли вийшов мій роман «Польові дослідження українського сексу». Цей роман став першою комерційно успішною книжкою сучасного українського письменника і довів, що українська література може мати самостійне ринкове існування. Власне з нього почалась історія нової української літератури незалежної від держави.
Література, яка виживає за рахунок читача – це абсолютно пострадянський феномен. Мені особисто і українській літературі незалежність була потрібна саме для цього.
Далі початок 2000-их – друга каденція Кучми, справа Ґонґадзе. Похмурий період. Всі усвідомили, що характерне для 90-их піднесене очікування того, що ще трошки і ми почнемо жити в нормальній європейські країні – затягується. Наприкінці 90-их стає очевидно, що дерадянізація захлинулась і країна різко переходить на неорадянські рейки.
Цей період закінчився Майданом. Те, що письменник відчуває тектонічні історичні зсуви дуже особисто – частина професії. Про це книга «Let me people go».
Як в анекдоті – «Всім спасибі – всі вільні»
Наступна дата мого персонального шоку – літо 2008-го року, коли була російсько-грузинська війна. Загроза для України стала абсолютно реальною, а в цей час прем’єр-міністр кудись зникає, президент робить справедливі і слушні речі, але стає зрозуміло, що він цілком один і за ним ніхто не стоїть.
Україна була як чайка при битій дорозі – приходь-бери! Стало очевидним, що немає господаря, що не відбулося зміни політичних еліт на яку інтелектуали сподівалися після Майдану. В країні злочинні угрупування боролися за управлінські крісла. Громадянське суспільство, яке один раз зібралось на Майдані, після нього розійшлось (як в анекдоті «всім спасибі – всі вільні») і більше ніколи не зібралося. Зворотній зв’язок між суспільством і владою не склався. Контроль за владою – не відбувся. Механізми для такого контролю, які здавалося б почали намічатись, – були знищені. В країні не було ані профспілок, ані активних громадських організацій, ані знизу створюваних партій, ні просто притомних об’єднань громадян – нічогісінько.
Влітку та восени 2008-го року у мене було відчуття внутрішньої паніки, того, що треба щось робити. Але при тому єдине, що можна було зробити – це спостерігати за перебігом історичних подій і.. дописувати роман «Музей покинутих секретів». Це я і зробила.
Роман - моя особиста, на 800 сторінок, відповідь щодо тих подій. В ній кожен читач може вичитати відповідно до свого досвіду і того, які він сам ставить собі ці питання.
Ширші народні маси (висловлюючись термінами радянського койне) починають розуміти значущість подій 2008-го року лише зараз. Втім письменник, як казав Ніцше, має осягати такі речі «на 15 хвилин раніше»,тобто на кілька років раніше від переважної більшості своїх співгромадян.
У 2008-му році я також написала вірш «Диптих 2008-го року» і коли мене зараз питають, чи думала я, що таке могло відбутись, я відсилаю до цього вірша.
Привід для оптимізму
Відтоді ніяких несподіванок у розвитку подій для мене не було. Сьогодні я налаштована значно оптимістичніше, ніж більшість моїх співвітчизників, бо все що могло відбутися поганого вже відбулося, наша доля залежить лише від нас.
Цей оптимізм, як і оптимізм початку 90-их я пояснюю елементарним освітнім рівнем. Сьогоднішні події я бачу не в режимі картинки на екрані телевізора, а в контексті української історії принаймні за минуле століття. Відповісти собі на питання про те, куди ми йдемо, можна лише маючи ясне розуміння того, хто ми і звідки вийшли.
Звідки ми? Відповідь на це питання для більшості українців і досі - тайна за сімома замками, в молочно-білому тумані. Так є, тому що у нас не відбулась дерадянізації освіти,так само як і українська політична та громадянська ідентичність. Було помилкою те, що в незалежній Україні не було інституту громадянства. Українські паспорти видавали тим, для кого, можливо, сама ідея незалежної України була кісткою в горлі. Якби у нас був екзамен для отримання громадянства можна було би говорити, що паспорт це документ свідомого, притомного і зрілого громадянства. Тож саме до цього притомного і зрілого громадянства Україна так важко болісно, стихійно і некеровано іде ці 20 років.
У мене не було проблем із розумінням хто я. У будь-якій точці 20-ти років незалежності я розуміла, що живу в найблагополучніший період в осяжній українській історії, і ті можливості, які я маю для творчості і самореалізації – не снилися ні поколінню моїх батьків, ні моїм дідам, яких взагалі за те просто розстрілювали. Якби я народилася на 20 або, не приведи Боже, на 50 років раніше – я би не встигла дописатись навіть до другої книжки, не те, що до 16-ої, як сьогодні.
Коли розумієш з якої страшної ями видряпалась Україна, стає зрозуміло, що все, що відбувається могло би бути не порівняно гірше. Це – непогане джерело для оптимізму.
Складно давати прогнози щодо України в умовах глобальної кризи. Єдине про що я можу говорити із впевненістю це те, що через 10 років розстановка сил у світі буде іншою. Ми не самі на планеті і живемо у фіналі певного історичного етапу. Криза засад на яких стоїть технологічна, постінформаційна Західна цивілізація приведе до дуже серйозних перемін. Це стосується дуже багатьох речей: економіки, геополітики, енергоресурсів.
Питання для України в тому, чи буде вона достатньо впевнена у своїй ідентичності, щоб не загубити себе в черговий період змін. Я в це вірю і роблю для цього все, що можу.