Не те що пробувати — в руки брати не можна!

… «Хоч би ще до весни», — говорив мій 80-річний батько, доживаючи свою останню зиму. Для нього важливий був місяць, тиждень, навіть день. Але, напевне, треба прожити життя, щоб навчитися його цінувати… А коли вам 15, і все ще  попереду? Хіба думаєте ви над 80-ма? Для вас і 30-40 — майже старість. І треба спішити жити, насолоджуватися, спробувати все… і ви пробуєте — перша чарка алкоголю, перший «косячок», перша «чарівна» таблетка, від якої настрій стає чудовим і хочеться розважатись усю ніч. Хто тоді задумується, що буде далі? Чи не буде слідом за першою друга, третя… десята? Чи не потрапите ви в залежність від монстра, який пожиратиме ваше життя? Можливо, у 30 ви й оціните його, та буде вже пізно…

«Так роблять усі…»

90% наркоманів на запитання «Чому ви спробували вперше?» відповідають: «Так роблять усі». Хтось із тих, що спробували, уник залежності, у нього сім’я, робота, майбутнє… Хтось попався — згорьовані батьки, залежність від дози, гепатит, СНІД… Офіційно в Україні сьогодні налічується близько 900 тисяч пацієнтів з наркотичною залежністю. Це переважно ін’єкційні наркомани. І це основне джерело розповсюдження ВІЛ-СНІДу. За швидкістю розповсюдження ВІЛ у середовищі наркоманів Україна займає «почесне» друге місце в Європі — поступається лише Росії. Івано-Франківщину традиційно вважають відносно благополучною областю. За даними головного лікаря обласного наркологічного диспансеру Валерія Скопича, на початок цього року зареєстровано 836 наркозалежних. 500 чоловік — у так званій профілактичній групі — це ті, що вживають наркотики, але ще не залежні від них. Приріст ін’єкційних наркоманів — приблизно 15 осіб за рік. Здавалось би, підстав для тривоги немає…

— Це не так, — заперечує Валерій Анатолійович. — Ми мусимо бити на сполох. Це «старі» наркомани сидять на маку й героїні. Молодь же «бавиться» таблетками. Такого ще не було в нашій практиці — ми беремо на облік людей, які ніколи не кололися. і вживають молоді люди препарати, які на Заході використовують для замісної терапії. Їх завозять нелегально — область недалеко від кордонів, а ще сьогодні «нашого цвіту по всьому світу», і не весь той цвіт заробляє на життя мозолями… Є й «аптечні» наркотики, і відпускають їх без рецептів…

Ще одна проблема — захоплення молоді стимуляторами. Так звані клубні наркотики — амфетаміни, метамфетаміни, ЛСД, екстазі — сьогодні просто модні. і наші сини й доньки розважаються на дискотеках, «підігріті» «чарівними» таблетками, вишукують в інтернеті інформацію про гриби і, звісно, пробують. І на це майже ніхто не звертає уваги, сприймаючи як тимчасову дитячу забаву. Але чи все так безневинно? По-перше, людина завжди хоче більшого. А що на другій сходинці пошуків «кайфу»? Ті ж наркотики. Ще один наслідок вживання стимуляторів — важкі депресивні стани. Відомі й смертельні випадки: молода людина під дією стимуляторів танцює всю ніч, настає зневоднення організму — і все…

Та чи думає вона тоді про наслідки? Звісно ні. Завжди здається, що лихо обере не тебе…

Історія одного «обраного»

«Я косив сьогодні весь ранок», — усміхаючись, сказав при нашій зустрічі симпатичний стрункий чоловік. В очах — радість. Я його не розуміла, поки не почула його історію…

Сергієві 45. Трудовий стаж — п’ять років, тюремний — 16, стаж наркомана — 29…

— Колотися почав із 16 літ. Тоді, у 80-ті, це було ознакою вибраних, еліти… Я завжди тягнувся до старших. Пам’ятаю, як мене привели в обставлену з шиком квартиру. На журнальному столику — дорогі лікери й коньяки. Але їх ніхто не пив… «Хочеш вколотися?» — запитала красуня років 25-ти. Я панічно боявся уколів. Але як спасувати перед такою жінкою? і я слухняно простягнув руку. і… мені сподобалось. Такий початок моєї історії. Так і жив — у пошуках дози. А де наркотики — там кримінал. 16 років провів у тюрмах. У 2003-му потрапив до італії, до Неаполя. Там почув про замісну терапію. Це був вихід. Кожен наркоман хоче «зав’язати». Адже що таке життя наркомана? О сьомій ранку тебе наче пружина підкидає: є? нема? де взяти? за що? як уникнути міліції, дзвінка сусідів? Крім того, настає в житті наркомана період, коли вже немає куди колотися, коли підводить здоров’я і приходить безвихідь…

Три роки був на замісній терапії. Далі треба було повертатися в Україну. Що робити? Привіз із собою запас таблеток. Закінчилися. І знову  — до старих друзів — за дозою. Через півроку сам звернувся до наркодиспансеру: допоможіть! і добре, що зустрів там небайдужих людей — Валерія Скопича, Тетяну Черкасову… Саме вони, а ще молитви моєї матері допомогли мені стати на шлях нормального життя…

Знову повернувся до замісної терапії — нас тоді на замісній було 15 — старих наркоманів, які вижили, переживши страшні 90-ті, коли ряди наші значно поріділи через високу смертність від передозування… Але Валерій Анатолійович до замісної додав нам ще трудотерапію. І це було для мене поштовхом. Раніше я ніколи не працював. Тепер же відчув смак праці, задоволення від простої фізичної роботи — ми розчищали сніг взимку, косили траву й прибирали величеньку територію наркодиспансеру влітку. А ще відчув підтримку лікарів, усього колективу. Я й залишився у цьому колективі — вже п’ять років офіційно працюю в обласному наркодиспансері.

У мене сьогодні все гаразд. Я маю роботу, підтримку в колективі, а ще надійний тил — маму, яка не втрачала протягом довгих жахливих років віру в мене, виховувала мою маленьку донечку, поки я був у тюрмі, тепер їй 17, з нею в мене повне взаєморозуміння.

Спішу жити й бути корисним людям — хочу бодай частково компенсувати втрачені десятиліття. Не хочу, щоб сьогоднішні 16-літні повторювали мій шлях. Тим паче, що дістати наркотики нині набагато легше й простіше. Не треба шукати мак, інші складові, ховатися… Достатньо, наприклад, навіть без рецепту купити в будь-якій аптеці препарат «Т» — очні краплі. Я був свідком, як двоє 24-літніх наркоманів осліпли від них… Зустрічаюся з підлітками, студентами, розповідаю, застерігаю. Хочу донести до їхньої свідомості: наркотики — це не «круто»! Це як отруйна змія, яку не те що пробувати — в руки брати не можна! Думаю, якби тоді, коли мені було 16, хтось так поговорив зі мною, все було би по-іншому…

Будити громадську думку

Сьогодні Сергій — член всеукраїнської громадської організації ASTAU — асоціації учасників замісної підтримувальної терапії України, а ще — член новоствореної громадської організації «Консультативно-реабілітаційний центр «Право на життя».  До неї входять лікарі, батьки, ресоціалізовані хворі. Мета — захист законних соціальних, економічних, професійних та інших інтересів її членів, також сприяння розвиткові медичних та соціальних програм зменшення шкоди та замісної терапії, впровадженню нових підходів первинної, вторинної й третинної профілактики ВІЛ-інфекції, інших соціально небезпечних хвороб та СНІД-асоційованих захворювань серед людей, які вживають наркотичні речовини.

— Це вже друга така громадська організація, — розповідає Валерій Скопич. — Перша — «Захід-шанс», яку створили самі хворі, нині успішно працює. Ці люди багато допомагають нам у профілактичній роботі серед молоді. Вони служать «живою книгою» — розказують, показують. і це діє. Сьогодні просто виступити перед підлітками з лек-цією про шкоду наркоманії — марна трата часу, захід для «пташки». Тому й залучаємо громадськість, щоб налагодити контакти з батьками, працювати безпосередньо в групах ризику. Скажімо, в кожній школі є підлітки, які курять «план», розпивають алкогольні напої. Їх знають і учні, й учителі. Це група ризику, серед них можна виявити й наркоманів. А як нам працювати з такими дітьми? Закон забороняє робити це без згоди батьків. Батьки ж таких дітей нерідко взагалі не йдуть на контакт. Ось тут і знадобиться допомога громадськості. Наприклад, на недавньому круглому столі, присвяченому створенню громадської організації «Право на життя», виникла добра ідея: через Червоний Хрест налагодити контакти з бабусями й дідусями. Знайшли ми також партнерів щодо роботи з батьками в особі соціальних педагогів у школах.

Це найдієвіший метод — працювати безпосередньо в групах ризику. Скажімо, ми вперше в Україні запровадили тест-системи для визначення наявності наркотичних речовин для молодих людей віком до 35 років, котрі здобувають водійські права. Працюємо так уже чотири роки. Торік таким шляхом виявили 220 осіб. і з ними вже безпосередньо ведемо роботу. Ті, в кого вживання наркотиків — так, від випадку до випадку, — під спостереженням рік. Вони виконують всі вимоги з контролю, багато хто навіть курити кидає! Хто уже хворий — лікуємо. Це діє, але прикро, що навіть у районах нашої області наш досвід не набув поширення — відбуваються відписками на кшталт «немає коштів», «не передбачено законом». Насправді ж тести роблять за кошти тих, кого тестують, а закон передбачає застосування додаткових методів обстеження в разі потреби. Просто діє старе «хай живе «ура» — заходи для «пташки» замість конкретних дій.

А без них сьогодні не обійтись. І тут вистачить роботи всім — і державним органам, і громадськості, й Церкві. Саме в співпраці з Церквою в плані створення реабілітаційного центру для наркоманів вбачає Валерій Скопич ще один важливий напрям боротьби з цим злом. Як приклад наводить він діяльність реабілітаційного центру однієї з протестантських церков на вулиці Коновальця в Івано-Франківську:

— 13 осіб на реабілітації, соціальні працівники — теж із колишніх наркоманів. Скрізь прибрано, чисто, грядки, квіти. Живуть зі своєї праці й пожертв. Термін реабілітації — п’ять років. Я організував зустріч з ними наркоманів, які перебувають на замісній терапії. Треба відмітити, що більшість із них безперспективні люди — інваліди, деформовані особистості, 40 відсотків — ВіЛ-інфіковані. і що побачив? Вони зацікавилися, вони не могли наговоритися. Але для багатьох нездоланною перешкодою є саме протестантизм. Тому ми сьогодні готові шукати порозуміння з усіма конфесіями з метою створення міжконфесійного реабілітаційного центру. Це наша мрія, і це має стати спільною справою і держави, й громадських організацій, і Церкви. Байдужих тут не може бути. Стояти осторонь і спостерігати, як поширюється зло, не має права ніхто. Сьогодні воно оминуло вашу родину, але завтра може постукати й у ваші двері…