Краєзнавство у Калуші переживає не найкращий період

Краєзнавство у Калуші переживає не найкращий період. Загалом, на часі — створення краєзнавчого об’єднання, а також — систематизація дослідження історії нашого міста.

Краєзнавець Андрій Костишин — один із небагатьох, хто досліджує історію рідного міста на власному ентузіазмі. Обравши за професію медицину, Андрій Костишин захоплюється туризмом. І навіть — має власний доробок, який засвідчує: Калущина може віднайти гідне місце серед туристичної мапи Прикарпаття. Калушанам Андрій Костишин відомий дослідженням історії церкви Святого Архистратига Михаїла. Попри думку багатьох краєзнавців, що наша церква — типовий проект, Андрій Костишин довів: вона — унікальна.

Довідка “Вікон”. Андрій Костишин народився 14 грудня 1985 року у м. Калуші. У 2003 році закінчив Івано-Франківську середню школу №5. 2003-2008 — студент Івано-Франківського національного медичного університету. 2008-2010 — проходив інтернатуру на базі Івано-Франківської обласної стоматологічної поліклініки. З 2010 року — клінічний ординатор кафедри стоматології факультету післядипломної освіти ІФНМУ.

Сфера захоплення — краєзнавство та туризм.

Автор близько 40 наукових робіт. Серед них — дві краєзнавчі монографії: “Історія церкви Святого Архистратига Михаїла в Калуші” (2004) та “Від Станиславова до Івано-Франківська. 1662-2009” (2009).

—  Андрію, 2004 року побачила світ твоя перша краєзнавча монографія: “Історія церкви Святого Архистратига Михаїла у Калуші”. Чому саме таку тему ти обрав для краєзнавчого дебюту?

— Церква як інституція і християнство як розділ історії почали мене серйозно цікавити ще у підлітковому віці. Тож, рішення вивчати історію визріло завдяки рідним, оточуючим, і, власне, така була Божа воля, мабуть.

Стосовно церкви святого Михаїла у Калуші, то тут все — просто: у родині завжди всі з глибокою повагою згадували мого прапрадідуся Тимофія Пітулея, який разом із парохом  о. Володимиром Петрушевичем був ініціатором побудови храму. У тих спогадах я ріс і ставив багато питань із цього приводу. Тож, результатом стало видання книги у 2004 році.

Мабуть, найкраще, коли починаєш шукати очевидців подій. Мені — пощастило. Адже неоціненну допомогу мені надав Володимир Коломиєць, який знає сам багато, а також знає багатьох парафіян. І тому ця основа роботи була дуже серйозною, грунтовною і змістовною. Далі було опрацювання архівів. Публікації у періодиці та монографіях — поки що Калуш не має доброго висвітлення. Хоча, зокрема, Микола Когут робить для краєзнавства велику справу. Михайло Коломиєць за життя вніс значну лепту у дослідження історії міста. Але поки що є ще суб’єктивні фактори, наприклад, фінанси.

— Чи, на твою думку, саме гроші є основною перепоною у розвитку краєзнавства у нашому місті?

— Я знаю не одну людину, яка би працювала на цій ниві. Усі вони є патріотами Калуша і Калущини. Але вони не витримують, бо треба і сім’ї годувати. Ця проблема, вважаю, є першочерговою. Бо можливостей для розвитку — безліч.

А такого потужного краєзнавчого об’єднання з добрим фінансуванням та, відповідно, професійним рівнем авторів, як Івано-Франківське “Моє місто”, чи схожого Коломийського, у Калуші наразі нема. Архівні матеріали, збережені у Львівському та Івано-Франківському архівах, ще чекають глобального дослідження. Матеріали — є. Але для того, щоб їх професійно досліджувати, часом, треба мати не тільки кошти. Адже для багатьох документів треба перекладачів зі старонімецької мови, наприклад, і т. д. Загалом, джерела є, дістати їх не важко. Головне — бажання і зацікавленість. Але на “голому” ентузіазмі далеко не заїдеш.

— Повертаючись до історії церкви Архистратига Михаїла, то які аспекти для тебе видалися найбільш несподіваними у процесі дослідження? Зрештою, побутує думка, що церква — типовий проект…

— Загалом, у процесі вивчення дивувало все. Однак, кілька рис виділяло церкву Святого Архистратига Михаїла від інших релігійних будівель. Незважаючи на політичні й історичні перепони, час, коли церква була заборонена і чимало закладів були зачинені, калуський храм жодного дня не був зачинений. У ньому постійно молилися люди.

По-друге, храм має неповторну духовність. І, звичайно, унікальність створена гармонійним поєднанням стилів в інтер’єрі, багатством просторових рішень. І навіть місцем розташування: на горбочку.

Що стосується архітектури, то калуський храм, дійсно, має близнюків: у Токах та Східниці (Львівщина. — Авт.). Архітектором церкви був Василь Нагірний. Він побудував більше 150 храмів. Не дивно, що вони — схожі.

За 100 років існування церкви її зовнішній вигляд зберігся. Однак, змінилася роль церкви для громади. Її завдання стали більш локальними. Це вже не єдиний культурний центр життя парафії. Але УГКЦ на заході України зберегла, крім основної — духовної, місії, і ще одну рису — центру українства. І у цьому руслі, думаю,  їй треба продовжувати діяти, не зважаючи на жодні провокації.

— Наразі ти вивчаєш туристичний потенціал області і Калущини зокрема. Чим ще унікальна Калущина? Яка перспектива у вивченого і як можна його реалізувати?

— Наразі я займаюся пошуком цікавинок у всій нашій області. Починаючи із невідомих фактів про відомі архітектурні пам’ятки, і — закінчуючи дрібними деталями будинків, які створюють їхній неповторний шарм. А ще шукаю варті уваги, але забуті пам’ятки архітектури і природи. Мрію створити докладний путівник по області. Значну увагу, звісно ж, продовжую приділяти храмам. До них у мене — особливе ставлення.

Маю у доробку невиданий путівник по Калушу, який написав років п’ять тому. Ця книжка чекає свого часу. Бо поки що вона нікому не потрібна. Декілька спроб видати залишилися без успіху. Зате вийшов друком альбом-монографія “Від Станиславова до Івано-Франківська. 1662-2009”. Працюю ще над однією роботою. Можливо, незабаром вона побачить світ.

— Що стосується Калуша, то чи можна його, на твою думку, розглядати як місто, привабливе для туристів? Хоча б — у перспективі?

— Калущина має потенціал до вивчення, бо не досліджена, за великим рахунком, узагалі. Я, маючи вже немало напрацювань туристично-краєзнавчого спрямування, про Калущину маю заледве 5-6 згадок. Це — питання не одного дня і року. Для серйозного дослідження і, відповідно, створення зацікавлення у туристів, треба профінансувати експедиції. На часі і творення серйозного Інтернет-ресурсу (це — як мінімум), фінансування реклами та створення мінімальної інфраструктури (найпростіше — на базі “зеленого” туризму). І тоді можна буде вести мову про практичну реалізацію створення рекреаційної зони. Поки що перспективи — нульові.

А ще Калуш сам по собі — вельми оригінальне місто. Поруч — відреставрований класний костел, де можна проводити навіть органні концерти. Далі — завжди відчинена церква Св. Михаїла. Водночас, недалеко —  руїни Ратуші, згорілий актовий зал коледжу культури. На таке ніхто не поїде. А зацікавити можна хоча б шикарними скульптурними композиціями на старому цвинтарі на Височанці. Вже мовчу про калійний комбінат.

Так що нам ще працювати і працювати, а ще більше — на ентузіазмі.

— Дякую, Андрію, за розмову.