Як жили й працювали державні службовці в Станиславові 100 років тому

У четвер, 23 червня, майже сім тисяч прикарпатських держслужбовців відзначатимуть професійне свято - День державної служби України. Отримуватимуть грамоти і звання, квіти і подарунки, відсидять врочисті зібрання й концерти. «ГК» поцікавився, як жилося й працювалося чиновникам на Галичині століття тому. Виявляється, за хабарництво тоді могли й розстріляти…

В Україні День держслужбовця почали святкувати недавно - з 2003 року, коли відповідний наказ підписав Президент Леонід Кучма. А за рік до того, 20 грудня 2002 року, Асамблея ООН оголосила 23 червня Днем державної служби ООН. Відтак до 2002 року ані в світі, ні в Україні власного професійного свята чиновники не мали. І нічого - давали собі раду не гірше. «ГК» поцікавився, як жилося й працювалося чиновникам на Галичині 100 років тому. Сподіваємося, наші посадовці знайдуть для себе у статті багато повчального. Зі святом вас, слуги народу!

У ХІХ столітті українців і поляків на Галичині серед чиновників було небагато: аби влаштуватися на держслужбу, треба було володіти німецькою мовою та латиною. Тому до 1869 року керівні посади зазвичай обіймали австрійці. Але 4 червня 1869 року вступив у дію закон про використання в адміністративних установах Галичини польської мови, і на держслужбі з часом почали переважати поляки.

З кінця 1860-х років у зв’язку із збільшенням адміністративних функцій почалося швидке зростання чисельності чиновників, а з 1870-х помітно зросла оплата праці службовців, особливо вищого рангу. Проте серед посадовців нижчого рангу відзначалася висока плинність кадрів. Молодих енергійних людей відлякувала бюрократична рутина, перспектива багато років просидіти за канцелярською роботою в очікуванні підвищення. Зарплата в нижчої ланки була скромною: на початку кар’єри службовці, як правило, винаймали дешеві квартири й обмежували себе в усьому.

У час ІІ Речі Посполитої основою для державної служби був Статут про державну цивільну службу 1922 року, на основі якого створювалися статути крайових підрозділів. Так, у листопаді 1925 року був прийнятий Статут службовців міських магістратів. Згідно зі Статутом, міські чиновники поділялися на урядників, офіціалістів та робітників; на постійних, умовних та тимчасових. Проте суспільно важливішим був поділ службовців на вищих, середніх та нижчих. За основу такого поділу брався освітній рівень та стаж практичної адміністративної роботи. Наприклад, у штатному розписі Станиславівського магістрату на 1929/30 роки начальник відділу канцелярії повинен був мати закінчену вищу юридичну освіту і 5-річну практику адміністративної роботи. Вища юридична освіта була необхідна і для його заступників - урядників-референтів. А для того, щоб працювати урядником адміністративного відділу, було достатньо закінчити гімназію і мати 1 рік адміністративної практики, або середню школу і пропрацювати в адміністрації 3 роки. Для нижчих функціоналістів - возних - було достатньо закінчення нижчої 4-класної школи.

Прийом на держслужбу мав певні обмеження: приймалися тільки громадяни Речі Посполитої, фізично і психічно придатні до такого роду діяльності, які досконало володіли письмовою та усною польською мовою, віком від 18 до 40 років. Не могла бути службовцем судима або раніше звільнена з державної служби особа.

Оплата праці службовця здійснювалася відповідно до загальнодержавного Табеля і в Магістраті залежала від кількості мешканців міста. Службовець нижчого рангу без стажу роботи отримував 100 злотих щомісячно. Залежно від рангу, заробітна плата чиновників Станиславівського магістрату в середньому коливалася від 100 до 560 злотих на місяць.

Службовці отримували платню в перших числах місяця і мали право на аванс, який для вищих чиновників був необмеженим. Після смерті чиновника його сім’ї виплачували додаткову зарплату і ще на 3 місяці дозволяли користуватися службовим помешканням.

Робочий день для урядників тривав 6,5 годин, а офіціалісти і робітники працювали по 8 годин. Відпустка залежала від рангу службовця і тривала 4-6 тижнів щорічно.

За службові проступки на державних службовців накладалися такі покарання: догана, зниження вислуги від 1 до 3 років, зниження службового рангу на 1-2 пункти, заборона отримання авансу протягом 1-3 років, звільнення зі служби.

Надзвичайно суворо каралося хабарництво. Згідно із Постановою Ради Міністрів про боротьбу із злочинами, пов’язаними із хабарництвом урядовців, від 18 березня 1921 року, чиновник, який вчинив крадіжку, розтрату або шахрайство з метою отримання матеріальної вигоди, карався смертною карою через розстріл або ж ув’язненням до 15 років. Суворе покарання чекало й на тих, хто спонукав чиновника до отримання хабара.

Держава дбала про підвищення кваліфікації службовців. На загальнодержавному рівні проводилися курси, де вивчалися основи правознавства, економіка, фінанси, устрій самоврядування, основи містобудівництва, шкільництво, охорона здоров’я тощо. Подібні заняття проводилися і в місцевих підрозділах. Так, у Станиславівському міському управлінні протягом 1936-1937 років чиновників навчали роботі з заявами, методиці обліку мешканців та приватних будівель, складанню списків призовників, реєстрації роверів та ін.

Чисельність службовців в час ІІ Речі Посполитої збільшилася, порівняно з австрійським періодом. Так, у 1938 році у країні було загалом 74 тисячі державних службовців. У цей же час у Станиславівському міському управлінні (з філіалами) працювало всього 102 службовці.