“Те, що в землі є золото, я дізнався ще від прадіда…”

Головний фігурант цієї неординарної справи — 55-річний житель Івано-Франківська Ярослав К. — аж ніяк не новачок у різноманітних аферах. Свого часу його судили за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, зловживання владою, шахрайство і навіть замах на вбивство.

Проте в останньому випадку він зумів перевершити самого себе. Виманити у двох практично незнайомих підприємців (причому досить солідних у масштабах області) понад п’ятсот тисяч доларів, розповівши їм казочку про золото, що валяється під ногами, — на це треба мати неабиякий талант.

”Те, що в землі є золото, я дізнався ще від прадіда…”

З першим потерпілим Петром Б. Ярослав познайомився випадково незадовго до його 50-річчя. Підприємцеві представили нового знайомого як досвідченого кулінара, і той відразу запропонував Ярославу попрацювати кухарем на святкуванні свого ювілею. На самому заході кулінар, дочекавшись, коли іменинник розчулиться від компліментарних тостів і перейде в розслаблено-благодушний настрій, ненав’язливо попросив позичити на півтора тижня шістнадцять тисяч доларів, щоб оплатити навчання двох синів у Харкові. Великодушний господар погодився і вже наступного дня віддав кухареві, котрого бачив усього кілька разів у житті, згадану суму. Те, що насправді Ярослав не має синів, він і подумати не міг.

Тим часом шахрай, зрозумівши, що натрапив на “золоту жилу”, вирішив зіграти вже по-крупному. Через півтора тижня він прийшов до підприємця з пропозицією: “Я поки що не можу повернути гроші, але знаю, як їх знайти. У Надвірнянському районі маю ділянку, залишену у спадок прадідом. У нашій сім’ї давно знають, що там є золото 999-ї проби, а недавно це підтвердили і вчені зі Львова. Хочу продати землю за два мільйони доларів, а якщо допоможете знайти покупця, поверну борг з лихвою”. Дивовижно, але Петро знову сприйняв слова свого недавнього знайомого за чисту монету. Він розповів про золотоносну ділянку доброму приятелеві Миколі М. — директору обласної філії однієї комерційної структури, котрому одразу закортіло купити її.

Через півтора тижня потенційні покупець і продавець зустрілися й обговорили деталі майбутньої угоди. Ярослав повторив свою “сімейну легенду”, згадавши для переконливості про висновок львівського інституту (навіть не вказавши його точної назви), а Микола за короткий час збив ціну з двох мільйонів до 500 тисяч доларів. Через два тижні він зібрав необхідну суму (450 тисяч довелося позичити) і в присутності Петра вручив її кулінару у своєму офісі, попередньо домовившись, що наступного дня той покаже землю й перепише її на нового власника. Ні про розмір, ні про точну адресу ділянки при цьому навіть не йшлося. Миколу цікавило лише золото, завдяки якому землю можна було би вигідно перепродати. Уважно перелічивши гроші, Ярослав попросив відвезти його на орендовану квартиру, чемно попрощався, після чого швиденько зібрав найнеобхідніші речі, викликав таксі й накивав з Івано-Франківська п’ятами. Іншого виходу в шахрая просто не було, адже історію про золотоносну ділянку, висновки львівських учених і т.ін. він вигадав від першого до останнього слова.

Пізніше, вже на слідстві, Миколу спитали, як він міг довіритися незнайомій людині, навіть не запитавши жодного документа на підтвердження існування ділянки і золота!

”Ярослава мені порекомендував добрий приятель, котрому я довіряю, — відповів чоловік. — Сам він видався людиною чесною і порядною, а те, що геологи розвідали в Карпатах поклади золота, — ні для кого не секрет, про це неодноразово писали ЗМІ. Правда, потім я з’ясував, що геологорозвідки в Надвірнянському районі не проводили…”

Тим часом Ярослав вирішив розпочати на легко отримані гроші нове, розкішне життя.

”Спочатку я поїхав до Львова, зупинився там на день, погуляв містом, — зізнався він згодом на допиті. — Звідти на таксі подався до Харкова. Ніколи не був там, хотів подивитися місто. Пожив три дні, ходив вулицями, ознайомлювався з архітектурою. А коли набридло, взяв таксі й поїхав до Ялти. Винайняв на три тижні квартиру й відпочивав. Гроші витрачав лише на проживання й харчі…”

Після Ялти Ярослав рейсовим автобусом вирушив у Чернівці — саме це місто він обрав для подальшого проживання “в теплі, ситості й достатку”. І вже тут почав витрачати гроші “по-справжньому”: купив за 200 тисяч доларів квартиру, яку оформив на свого давнього знайомого, підшукав меблі, побутову техніку, посуд. А далі вирішив ні в чому собі не відмовляти — пошив дорогі костюми, замовив покривала й гардини з рідкісних матеріалів (за чотири тисячі євро), придбав масивні золотий ланцюг (50 грамів) і браслет, золотий годинник за півтори тисячі доларів. Не забув, на всяк випадок, і про “чорний день” — 200 тисяч доларів віддав на зберігання перевіреному другу зі Львова. Новим знайомим Ярослав представлявся депутатом з Криму, власником мережі кав’ярень — це мало пояснити його неабиякі витрати.

Однак розкішне життя тривало недовго — трохи більше як три місяці. А проколовся новоявлений скоробагатько на своїй колишній дружині й доньці, котрих запросив у гості, аби похизуватися добром. Після екскурсій по ресторанах і магазинах він, накупивши подарунків, відвіз їх на таксі додому, в Івано-Франківську область, а на прощання вручив коробку від торта, в якій сховав 90 тисяч доларів. Жити в теплі й достатку йому залишалося всього кілька годин…

200 тисяч доларів, відкладених “на чорний день”, так і повисли в повітрі

Увесь цей час ошукані підприємці наполегливо шукали свого кривдника. Зрозумівши, що їх банально “розвели, як останніх лохів”, вони вирішили діяти у двох напрямах. Петро написав заяву в міліцію про видурені 16 тисяч доларів (Микола тим часом про свої півмільйона не заявляв, видно, не хотів афішувати такі гроші), після чого приятелі паралельно з міліцією теж почали шукати шахрая. Колишня Ярославова дружина потім розповіла, що їй кілька разів телефонували то директриса школи, то якісь незнайомі люди й активно випитували про чоловіка. При зустрічі вона сказала Ярославу про дзвінки. Той відповів, що вже все владнав. Однак по дорозі в Чернівці його таксі несподівано підрізала машина, з якої з рішучим виглядом і похмурими обличчями вийшли Петро й Микола. Без зайвих слів вони перетягли переляканого скоробагатька у своє авто, відвезли до Миколи додому і, як мовиться, добряче відвели на ньому душу.

”Вони забрали в мене все — золотий браслет і ланцюжок, дипломат з документами, золотий годинник, гроші, два мобільні телефони, — скаржився потім у міліції Ярослав. — Кинули в підвал. Зв’язавши руки й ноги, били гумовою палицею, ногами. Зламали чотири ребра”.

Під тиском таких “вагомих аргументів” шахрай у всьому зізнався і побожився все повернути. Насамперед він написав розписки, в яких визнав факт отримання грошей. Потім зателефонував своєму другові в Чернівці й попросив переоформити квартиру на Миколу (що той згодом і зробив), скасував пошиття дорогих гардин і покривал, зв’язався телефоном з приятелем зі Львова, котрий пообіцяв повернути відкладені на “чорний день” 200 тисяч. І навіть поїхав до колишньої дружини, яка без зайвих запитань віддала коробку з 90 тисячами доларів. У момент передачі грошей підприємці на хвилину втратили пильність, і Ярослав зумів утекти. Лише після цього Микола наважився написати в міліцію заяву про 500 тисяч доларів… Тим часом побитий, обідраний і голодний Ярослав дістався Чернівців, попросив у приятеля ключ від своєї вже колишньої квартири і, бажаючи зберегти хоч крихти від розкішного життя, забрав звідти дорогий одяг і посуд. Пізніше все це, сховане в якомусь гаражі, знайшов Микола й “реквізував” на свою користь. Далі Ярослав подався заліковувати рани в лікарню. Там його невдовзі й пов’язала міліція…

”З самого початку Ярослав нічого не приховував і в усьому зізнався, — розповіли у слідчому управлінні УМВС в Івано-Франківській області, де розслідувалася кримінальна справа. — Він чесно сказав, що не збирався віддавати підприємцям ні 16, ні 500 тисяч доларів, а планував влаштувати на ці гроші своє особисте життя. Правда, поводився дещо дивно — розповів усі деталі злочину, а на запитання, чи визнає себе винним, відповідав: “Ні”. Трохи пізніше, після пред’явлення звинувачення, він узагалі відмовився давати показання, зіславшись на ст. 63 Конституції України. Загальне враження, яке склалося від спілкування з підслідним, — це звичайний шахрай. Як двоє солідних людей могли повестися на його казки — незрозуміло…”

На суді Ярослав обрав доволі специфічну лінію захисту — то стверджував, що насправді отримав від Миколи 300, а не 500 тисяч доларів, а отже, це його ошукали. То казав, що віддав своєму боржникові, з урахуванням квартири й майна, понад 600 тисяч доларів, тому більше нічого не винен. Однак суд не взяв цих аргументів до уваги й засудив Ярослава за шахрайство й відмивання грошей до п’яти з половиною років ув’язнення з конфіскацією майна.

Як довели на суді потерпілі, шахрай повернув Миколі всього близько 300 тисяч доларів, а Петрові й того менше — одну тисячу доларів. Решта грошей так і “повисла в повітрі”. Львівський знайомий, котрому Ярослав передав на “чорний день” 200 тисяч доларів (цікаво, що він — колишній охоронець СІЗО, в якому колись відбував покарання шахрай) і котрий спочатку погоджувався їх віддати, потім заявив, що ніяких грошей не має і нікого не знає. Під час слідства він узагалі зник у невідомому напрямку, тож для когось ті гроші виявилися дуже непоганою “заначкою”. А вся ця історія — хороший урок стосовно того, наскільки дорого може коштувати наївним підприємцям легковірність…