«Двоколісні хроніки: Мармурове кільце»

Багато хто з нас мріє про подорожі, але нерідко далі за мрії справа не виходить. А двоє людей - подружжя Володимир Муляр та Ірина Гаврилець - про мандри далекими країнами не лише мріють, а й сміливо втілюють їх в життя. У серпні-жовтні минулого року вони влаштували для себе велосипедну експедицію, яку охрестили «Двоколісні хроніки: Мармурове кільце».

Маршрут пролягав через Румунію, Болгарію та Туреччину - довкола Мармурового моря. За 75 днів велосипедисти подолали 3300 км. «Двоколісні хроніки» - не просто приватна мандрівка, це культурний, етнографічний та екологічний проект, покликаний презентувати українську народну пісню за кордоном та знайомити українців з фольклорною творчістю інших народів «з перших рук». За словами мандрівників, «Мармурове кільце» - перша велоподорож проекту. Під час мандрів Володимир та Ірина збирали місцевий пісенний фольклор та презентували український, а також знімали документальний фільм про свою експедицію.

Презентація фільму відбудеться в Івано-Франківську 4 червня в кафе «Мармуляда». Напередодні заходу «Галицький кореспондент» поспілкувався з творцями «Двоколісних хронік».

- Як готувалися до мандрівки і що ви брали в дорогу?

Ми керувались основним правилом: менше візьмеш - далі заїдеш.

На наше переконання, побут істинного мандрівника - саме мандрівника, не туриста - має бути до певної міри аскетичним, це є невід’ємною частиною філософії мандрівника. Тому брали з собою лише найнеобхідніше: спальні мішки, каремати, мінімум змінного одягу, казанок, металеві горнятка, ложки, продукти «на сьогодні», карту, компас, запаски для коліс. Намет кріпився на рулі велосипеда. Ну і, звісно, наш проект обумовлював використання музичних інструментів (барабан «джембе», колісна ліра, губна гармошка) та відеокамери і фотоапарата, які складали близько половини загальної ваги багажу.

- Розкажіть детальніше про найцікавіші зустрічі і музичні контакти.

Цікаві зустрічі і знайомства постійно супроводжували нас. Ось деякі.

Одного разу в Румунії на під’їзді до Брашова попросились на ніч на овечу ферму. Маріус, хазяїн ферми, та його робітники - прекрасні люди, нагодували нас, нарубали дров для вогнища, а зранку дали в дорогу добрий шмат бринзи, кілограми зо два! Про жодну оплату не хотіли навіть слухати. Рідко зустрінеш таких сердечних та безкорисливих людей.

У Болгарському місті Габрово на музичному етно-фестивалі познайомились і відразу подружились з молодими людьми - словенцем Анже та болгаркою Пламеною. Вони дуже зацікавились нашим проектом, допомогли нам з інформацією про різні етно-фестивалі і зараз мають намір презентувати в Болгарії наш фільм про цю подорож.

У Туреччині в місті Едреміт під час нашого виступу на центральному майдані місцевий музикант запросив нас у своє кафе пограти. Щось пояснював німецькою, яку ми майже не розуміли, але вирішили, що він має намір навзамін поспівати турецьких пісень для нашого проекту. Тож о 15:00 ми були у призначеному місці. Кафе, як і всі кафе в Туреччині (якщо не брати до уваги великих міст європейської частини), було переповнене виключно чоловіками, що за чаєм очікували нашого концерту. З першими ж тактами нашої «купальської» вони миттєво продемонстрували гарячий південний темперамент: посхоплювались до танцю, плескали, вигукували… Але потім виявилась ось яка штука. Той місцевий музикант, господар кафе, насправді думав, що ми не маємо грошей, через те й виступаємо на вулицях (ми справді іноді ставили «капелюх» для пожертв на підтримку проекту). Тож коли ми, з деяким нерозумінням того, що відбувається, грали, він з великою мідною тацею збирав з публіки гроші і дуже скоро, після другої пісні, сказавши «йок (досить), бо прийде поліція», всучив нам зароблені гроші (22 ліри, приблизно 110 грн.) і попрощався. Ніяких пісень від нього ми не дочекалися. Це було нам дуже дивно, смішно і водночас приємно, бо в Україні подібну допомогу від незнайомої людини уявити важко.

- Як сприймали українську музику?

Завжди чудово, бо ми ж були, як має бути: у вишиванках з традиційними інструментами та позитивом. Люди завжди цікавилися, звідки ми, якою мовою співаємо… Але дуже часто для них Україна - це Росія. Кожного разу в таких випадках намагались пояснити їм протилежне.

Проте по-різному цікавились нами у великих містах і в провінції, особливо Румунії та Болгарії. Якщо в маленьких містечках перед нами часто збирались щільні півкола людей, які аплодували, то в мегасіті типу Бухареста чи Софії ми могли годинами грати ні для кого.

- Де найгостинніше вас приймали?

Однозначно - в Туреччині! Хоча було багато гостинних і привітних людей в Румунії та Болгарії, але вони ще більш-менш схожі на нас з вами, ти сприймаєш їх просто як сусідів… А от турки - це щось надзвичайне! Це вже не сусіди, це - інший світ! Настільки відкритий, щирий і гостинний народ, що це було для нас фантастичною несподіванкою з перших знайомств.

Для них гість - особа майже священна. Це їхня глибока традиція, яку ми відчули повною мірою. Не один раз запрошували нас, часто брудних, до хати відпочити з дороги, помитися і поїсти. Навіть у великих містах. Одного разу ми ночували в заможному таун-хаусі професора університету, який сам запросив нас, просто підійшовши на вулиці, розуміючи, що ми шукаємо нічліг. Іншого разу нас прихистили у себе подружжя фермерів (господиня була туркменкою) і нагодували так щедро, що нам було незручно. В місті Ялова власник розкішного ресторану запропонував нам місце для намету на сяючій плитці просто біля входу в ресторан, потім ще й провів з нами кілька годин за бесідою. Помічник директора шкарпеткової фабрики в Стамбулі під час дощу запросив нас у свій кабінет на чай, а прощаючись, подарував по комплекту шкарпеток. В одному селі сімдесятилітній дідусь з бабусею, які, здавалось, досі закохані одне в одного, запросили нас до хати на обід (просто з дороги завернули), запропонували душ, попрати речі та раділи нам, як рідним онукам, і ледве що не взяли з нас розписку, що приїдемо до них і наступного року…

Таких прикладів маємо ще багато.

- Що найбільше вразило у подорожі?

Відмінність народів. Ми й раніше знали, що турки якось там відрізняються від європейців за темпераментом, менталітетом… Але відчути це в безпосередньому контакті з ними - це було для нас шаленим відкриттям. Ми навіть не сподівались такої різниці! Веселі, відкриті, надзвичайно гостинні, безпосередні, як діти… Це можна сказати майже про кожного турка, особливо в провінції. Хоча, звісно, бувають і винятки.

Якось нам сказали: турки такі тому, що у них є іслам. Гадаємо, це так. На ісламі тримається їхня культура і стиль життя. Не пригадуємо за всю подорож жодного п’яного турка, навіть увечері вихідного дня в цілком європейських містах, наприклад, в Стамбулі… Після такого, повертаючись з подорожі, нам стало боляче і соромно за свій народ, коли ще з ілюмінатора пароплава в порту Скадовська побачили щось п’яне, яке, хитаючись, так і звалилось на асфальт. Та й на самому кораблі ми зіткнулися з такою грубістю персоналу, що це було ніби мішком по голові: ласкаво просимо на Батьківщину! А просто під табличкою «Распивать спиртные напитки на борту запрещено» цілком відкрито стояла пляшка “Медофф” і довкола неї матроси з кухарками.

Все це дуже сумно, і нам не хотілося б це описувати, але така реальність.

- На яких велосипедах ви подорожували, чи були форс-мажори і як ви їх вирішували?

Велосипеди у нас спортивні, кросового типу. Справжні наші друзі, майже не підводили. Лише з камерами було трохи мороки в Болгарії та Туреччині. В тих краях є підступна колюча рослина, потрапляючи на яку, колесо легко пробивається відразу в кількох місцях, особливо з шосейними покришками. Іноді ці колючки просто неможливо зауважити серед іншої трави. Були моменти, коли за півгодини доводилось клеїти всі чотири колеса! Тож на всіх наших камерах в кінці подорожі було по 6-8 латок. Ще й, як на зло, важко було в Туреччині знайти запаски нашого формату. Там взагалі велосипедистів негусто, а шосейника ми за весь час зустріли лише одного. Але серйозних поломок, на щастя, не траплялось.

- Чи плануєте робити концертну програму або альбом з піснями, зібраними в подорожі?

Плануємо, але ще до того справа не дійшла. Турецький музичний фольклор загалом досить важкий для відтворення українцями, перш за все, через мову, проте надзвичайно цікавий. Турки взагалі дуже музикальний народ. Болгарська музика, звісно, значно ближча нам, хоча й за час трьохсотрічного турецького панування перейняла багато елементів музики сусіднього народу. Щодо Румунії, на жаль, тут нам не пощастило зі збиранням фольклору - спроб було багато, але чи то люди траплялись неспівучі, чи просто не розуміли, чого саме ми від них хочемо. Та й часу на «глибинні» пошуки в Румунії ми мали небагато - віза лише на 17 днів.

Проте це була не остання наша експедиція з пошуку фольклору за кордоном, тож в майбутньому з більшої кількості матеріалу обов’язково відберемо для власної world-програми «Фолькнерів».

- План наступної подорожі вже є?

Звісно! «Мармурове кільце» було лише першим із серії проектів «Двоколісні хроніки». Вже на початку серпня ми вирушимо в нову експедицію, що матиме назву «Країна скарбів» і буде присвячена цілком Україні. Ми плануємо проїхати на двох колесах всю нашу землю від Ужгорода до Луганська і збирати рідкісні, маловідомі народні пісні, щоб потім відтворити їх гуртом “Фолькнери”. І, звісно, так само зніматимемо фільм.

А взагалі, плануємо колись об’їхати весь світ :)
***
Насамкінець хочемо подякувати людям, які підтримали нас у цій подорожі матеріально і морально: Сергію Підмогильному (магазин туристичного спорядження «Горгани Ком») та Анатолію Павленку (інтернет-галерея «Milliart.com»).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ