Ярина ЖУК: Половина успіху у стильності - це впевнено себе почувати

Модельєр Ярина Жук більше відома у Києві та Львові, хоч живе і працює у рідному Івано-Франківську. “Фішкою” дизайнера є вишивка, зокрема, прадавні писанкові візерунки.

Ярина - випускниця факультету вишивки та моделювання ЛДКДУМ імені Труша. Одяг від Ярини Жук завжди з натуральних тканин та вражає елегантною стриманістю. Нещодавно родинна майстерня Ярини Жук запустила нову лінію шапок-стециків, яка має потугу стати вибуховим трендом. «Галицький кореспондент» розмовляє з Яриною та її чоловіком і продюсером Андрієм Васильєвим.

- Головним мотивом ваших виробів є етніка. Чому зараз стала такою популярною ідея повернення до коренів у багатьох жанрах мистецтва, в тому числі і в моді?

Ярина: На мою думку, популярність етномотивів завжди була і буде актуальною. Це надзвичайно великий пласт з фантастичною енергетикою. Народна творчість завжди буде приваблювати митців через те, що вона створювалася з пристрастю, з відчуттям. Тоді, коли людина жила в оточенні природи і таємниці. Інша справа, що в пострадянській країні у нас такі речі спочатку шалено популярні, бо є чимось свіжим і новим. Це називається «мода». Писк моди. А потім все влягається, займає свою нішу і стає стилем. Тобто такі речі носять за вподобаннями чи поглядами, а не тому, що це вдягають персони шоу-бізу або друкують у глянці.

Андрій: Яскравий приклад того, що етномотиви перейшли від моди до стилю, - Японія. Сучасна японська мода розвивається стрімко і динамічно. Але і в одній зі столиць світової моди Токіо часто можна зустріти людей у традиційному японському одязі. Традиційне кімоно мирно існує поряд з європейськими костюмами та з сучасними виробами японських модельєрів.

- Рух у бік етно - це принципово і назавжди для твоєї майстерні?

Ярина: Просто це те, що мені дуже імпонує. Я відчуваю, що вмію працювати з вишивкою, а це класне відчуття - коли ти щось робиш і чуєш від інших схвальні відгуки. А по-іншому ніяк. Звісно, періодично я відходжу від етно, але зовсім відірватися мені поки що не вдавалося. А взагалі це не принципово. В мені живе здоровий прагматизм - попит формує пропозицію. Тож від інших напрямків я не збираюся відмовлятися. Як настане час…

Андрій: Дозволю собі поправити Ярину. Відчуття того, що вона вміє працювати з вишивкою, з’явилось не просто так. Імовірно, факультет художньої вишивки у Львівському художньому коледжі імені Івана Труша дуже цьому посприяв, чи не так? Взагалі, ґрунтовні знання і професійний підхід - це наріжний камінь у будь-якій роботі. Для того, щоб вдало працювати з вишивкою, треба бути або професіоналом, або народним талантом.

- Кожен регіон України має свою вишивку - яка найкрасивіша, на твою думку?

Ярина: Я, мабуть, скажу банальність, але нема найкрасивішої вишивки. Народ стільки вкладав у візерунки. Обереги, природу навколо, власну долю. У мене все виходить під настрій: коли Івано-Франківщина у візерунки проситься, коли Полтавщина, коли Хмельниччина. І людям є що запропонувати, і вишивка дуже різнопланова. На Сокальщині, до прикладу, вишивали чорним по білому. На Снятинщині, Полтавщині - білим по білому. На Київщині вишивали ружі, а в Карпатах - геометричні візерунки. Буковина та Закарпаття горять барвами, а Городенківські перемітки взагалі нагадують вишивки індіанців Північної Америки…

Андрій: Вишивка в Україні настільки різнопланова, що матеріалу набереться на пару монографій. Для порівняння, в Бурятії та Монголії розрізняють всього чотири різновиди вишивки. Це пов’язано з тим, що тканина для одягу постачалась з Китаю вже декорована і вишивки не потребувала. А в Україні з її традиціями виробництва полотна з льону та конопель існує понад 400 самих лише технік вишивки, а мотивів - у кілька разів більше.

- Зараз вишиванки стають надзвичайно модними - новий тренд, так би мовити. Чи звертаються до тебе відомі люди, щоб замовити вишиванку? Розкажи про найцікавіші замовлення.

Ярина: Про відомих людей - я дам слово Андрієві. Мені цікаво працювати з будь-ким. Двох однакових замовників ще не бувало.

Андрій: Відомі, публічні люди прагнуть виглядати досконало, стильно та оригінально. Це частина їх іміджу. І Майстерня задовольняє такі потреби. В основному звертаються журналісти, політики та представники шоу-бізнесу. Першим відомим клієнтом став Вітя Бронюк, фронтман гурту «ТІК». Ми створювали для нього та його дружини Тетяни весільне вбрання. Потім вишивали сукню для першого причастя донькам Президента Віктора Ющенка. Ексклюзивні сорочки робили для Володимира Ар’єва, лідера Молодого Народного Руху Івана Крулька, лідера «Батьківщини Молодої» Євгена Суслова. Також серед наших клієнтів - відомий у Канаді хор «Мелос» у повному складі і низка успішних бізнесменів. А співпраця з культовим гуртом «Перкалаба» в рамках проекту «Стецик» - взагалі одне з найяскравіших вражень…

- Твій чоловік - продюсер майстерні з Бурятії. Не було ідей почерпнути щось із тієї культури?

Ярина: Для того, щоб почерпнути щось із іншої культури, потрібно її добре вивчити. Або жити у відповідному середовищі. Коли я буду багата і матиму кошти на колекцію із шкіри, хутра і шовків - поїду в етноекспедицію до Бурятії і Монголії.

Андрій: Професійний підхід до створення виробів та колекцій - це своєрідний приємний «пунктик» Ярини. Саме тому створення бурят-монгольської колекції ще в майбутньому. Але, до слова, кілька років тому Ярина зробила для мене свою інтерпретацію мисливського костюма, який носили північні буряти та евенки. Зручні, теплі штани з хутром від коліна (захищає від вовків), зручна коротка куртка з хутром від ліктя (захищає в бійці з ведмедем) і хутряним коміром (захищає від нападу рисі). Шкіряна аплікація і вишивка бісером. Будучи кореспондентом телеканалу «ІНТЕР», я неодноразово виходив у ньому в ефір. Колеги були захоплені.

- Як народилась ідея стециків і яка була перша на них реакція?

Ярина: Ідея виникла спонтанно. Ярема Стецик спитав якось, чи ми не вшиємо йому лікарську шапочку (носив минулого літа таку замість панамки і казав, що зручно). Шити просто шапочку було нецікаво, недоцільно і дорого. Тому я запропонувала Яремі щось вишити. Ми почали з відомої «Української абетки» Нарбута - гордості української типографіки. Вже як віддавали замовлення, я повідомила Стецику, що він увічнений в панамці. Так і повелося, кращої назви важко знайти.

Андрій: Усіляка гарна ідея потребує просування. Тому ми запропонували гурту «Перкалаба», про який я говорив вище, приєднатись до цього проекту. Спеціально для «Перкалаби» ми розробили серію «Стецики Перкалабські». Основним акцентом цієї серії стала популяризація західноукраїнських діалектизмів - на стециках красуються вишиті слова «маржина», «здороу», «агій», «цьвєкі», «важєй» і багато інших. Попереду стецики для священників, для лікарів і інших хороших вуйків та цьоток.

- Через культуральну ексклюзивність вироби вашої майстерні однозначно можуть бути цікавими для закордону - не пробували вийти на той ринок?

Ярина: Ми періодично працюємо з Українським Осередком у Вінніпегу, Канаді, возили речі до Нью-Йорка. Але для якихось грандіозних речей потрібні чималі ресурси. А я ще не достатньо добрий комерсант.
- Уявімо собі, що сталось найзаповітніше - твоя колекція на подіумі у світовій столиці моди Парижі. Якою мала би бути ця колекція? Ти, до речі, маєш такі амбіції?

Ярина: Я намагалася собі уявити таку перспективу. Але не знаю, з котрого боку до неї підійти. Амбіції у мене є, але з тверезим уявленням про власні можливості. Хотілося б втілити у життя давно створену в ескізах колекцію вечірніх суконь у стилі ар-нуво. Де її показувати - в Нью-Йорку, Мілані, Парижі чи Токіо - я не концентрувалася. Є бажання творити.

- До речі, чому Україна, на твою думку, стоїть на узбіччі світової моди? Тільки в грошах справа чи в чомусь ще?

Ярина: Україна дуже молода у плані моди. Переважно у дизайнери йдуть дружини і дочки заможних людей, вони мають достатньо коштів, але не завжди достатньо смаку. Саме бажання реалізувати власні амбіції не дозволяє їм вкладати гроші в талановитих дизайнерів. Крім того, відрив від світової моди впродовж радянської ізоляції, а потім масовий наплив турецького і китайського різнобарв’я зіпсували уявлення про моду в українців.

- Ідеологія яких світових кутюр’є тобі найближча і чому?

Ярина: Я обожнюю Поля Пуаре (його дому моди вже не існує, він закрився після Другої світової). Але просто фанатію від Коко Шанель! Мені подобається її наполегливість, жорсткість, іноді безпринципність. Вона створила підвалини сучасної моди. Її витвори - це класика. Маленьке чорне плаття, костюм Жаклін Кеннеді з перламутровими ґудзиками, штучні перли. Вона одягла жінок у штани, навчила носити трикотаж. Можна без упину говорити про Шанель. Це еталон для кожного дизайнера одягу.

- Франківськ - стильне місто, як вважаєш?

Ярина: Подекуди. Як і вся Україна. Мені здається, нашим людям треба позбутися купи комплексів. Мені подобається, як ставляться до одягу за кордоном. Вони вільно і креативно одягаються і тому виглядають більш невимушено. Скажімо, віддати останні гроші на шубу і відвідувати в ній господарський ринок та пересуватися у громадському транспорті можуть лише наші жінки. Це настільки неправильно, настільки перевернуто з ніг на голову! Ходити на тонких шпильках гарно. Але не пересуватися болотяними баюрами. Одяг має бути доцільним. Але то не лише у Франківську, то всюди так. По всій Україні.

- Насамкінець - сформулюй, будь ласка, своє розуміння стилю.

Ярина: Я процитую слова Шанель: «Мода виходить з моди, стиль - ніколи!» Золоті слова. Крім того, вище я вже казала: одяг повинен відповідати ситуації, бути зручним і доцільним. Половина успіху у стильності - це впевнено себе почувати. Коли тобі зручно - ти не замислюєшся, де б сховатися, щоб залакувати «стрілки» в капронах. Капрони треба вдягати там, де ти їх не порвеш.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ