Вступивши у сан Митрополита Шептицький написав 10 пастирських послань

Сто десять років тому - впродовж 1901 року - недавній Станиславський єпископ Андрей Шептицький був зайнятий безліччю більших і менших справ, пов’язаних із вступом у новий сан Митрополита. Дні нового Владики були наповнені зустрічами, візитаціями, відправами, аудієнціями, виконанням адміністративних і душпастирських обов’язків. Крім того - щоденні години молитви, години читання. Але людина є тим вільнішою, чим більше обов’язків має. Впродовж цього року Андрей Шептицький написав десять пастирських послань, розпочавши таким чином нову еру української історії.

Найважче було наважитися. Такого ще не робив ніхто з митрополитів. Ще ніхто з проводирів і достойників не перетворював себе самого на дослідницьку лабораторію, розповідаючи цілому народові про хід і результати досліджень. Митрополит вдався власне до цього способу. У своїх посланнях він міркував про людську природу, знаючи, що вона однакова і у митрополитові, і у кожному вірному. Спостерігаючи за собою, він наважився розмовляти про це з рівними собі. Треба було наважитися бути відкритим, але він наважився, бо знав, що так виглядає любов. Треба було не побоятися бути банальним, але він не побоявся, бо знав, що найважливіші речі банальні, але саме про них найчастіше забувають пам’ятати. Шептицький дотримувався такого принципу, що той, хто пам’ятає, зобов’язаний не втомлюватися нагадувати про те, що він знає, тим, хто забуває. Він був переконаний, що кожен дуже добре відчуває, коли він чинить зле, а коли - добре. І знав, що усі хотіли б чинити добре. Але парадокс полягає у тому, що, мріючи про те, щоби було добре, люди дуже часто не наважуються на таке лише тому, що не вірять, що їм таке вдасться. Люди, навіть втративши все, далі бояться втрачати. Втрачати хоча б те, що є стражданням. Уся пастирська діяльність митрополита була власне цілеспрямованим намаганням розвіяти страх позбуватися своїх страждань.

Новацією Шептицького було те, що у своїх пастирських посланнях він вийшов з ієрархічних обмежень і почав промовляти не тільки до підлеглих священиків, а до усіх вірних, взявши таким чином відповідальність за кожного. Відповідно, усі речі, про які вважав за потрібне розповідати, він розповідав так, ніби розмірковував разом з кожним найпростішим вірним - письменним чи неграмотним - поступово приходячи до істини, всіляко перебираючи і зважуючи її власними руками, передаючи у руки слухача, даючи йому попробувати, потім знову перебираючи у свої руки.

Нова система проповіді-діалогу потребувала нових технічних рішень. Спочатку Митрополит власноручно писав послання-листа. Тоді відбувалися два паралельних процеси. Послання передруковувалися і розсилалися у всі парафії. А у найближчу неділю, після Служби Божої, священики зачитували його усій громаді. Крім того - і це дуже важливо - пастирські послання відразу йшли у Жовкву, де друкувалися у церковному видавництві у вигляді книжечок-брошур. Такі брошури мали обсяг від 20 до 100 сторінок. “Сей лист скажу видрукувати в осібній книжечці для того, щоби Ви могли не лиш послухати, як Вам будуть го у церкві читати, але і, як хто із Вас письменний, щоби міг його собі і іншим читати; а по три книжечки посилаю до кожного села, а отці духовні дадуть їх письменним”.

Наважившись говорити зі своїм народом у такий спосіб, митрополит зрозумів, що відтепер у нього не буде тем важливіших і менш важливих, він дійшов висновку, що почавши, добрий пастир повинен говорити про все, бо у житті нема речей значніших і менш значних, коли йдеться про загальне добро. “Днесь вже зачинаю бути Вашим провідником на ціле життє. Тому зі самісінького початку хочу зачати”. Починаючи від самого початку, Шептицький відкрито заявив, до кого йому хочеться промовляти: “Добрі християни мені дорожчі, бо Богу миліші, а мені ближчі. Ліпше розуміємося, і моє слово охотніше принимають і після него жиють. А грішники тому дорожчі, бо в більшій біді, більшої потребують моєї помочи та ратунку”. Знаючи, що гріх - це нещастя, Шептицький говорив про гріхи, наголошуючи власне на тому, як можна стати щасливим, відійшовши від прагнення бути нещасним.

Через кілька днів після першого послання-ознайомлення, в якому нагадував про значення церкви, Митрополит звернувся з пастирським посланням “О достоїнстві і обов’язках священства”, бажаючи відразу налаштувати усіх священиків до тих вимог, які відповідали його баченню активного виховника і душпастиря. Знаючи, наскільки світогляд залежить від знання, митрополит наполягає на тому, щоби найголовнішою роботою кожного священика стала глибока катехізація, передовсім дітей і молоді. А ще він каже, що відтепер “священики будуть мусіли хоть раз на рік заглянути до кожної і найубожчої хати і не раз будуть мати нагоду пізнати, чим є біда людська.” Тут же Шептицький розповів про ті обов’язки священика-організатора, священика-громадянина, які невдовзі привели до загального піднесення суспільного життя.

Але справжнім потрясінням став третій лист. Він був адресований українській інтелігенції. Тут Шептицький свідомо відійшов від найдоступнішого способу мовлення, усвідомлюючи, з ким розмовляє (“хотів би я тим листом причинитись і до добра не одного з Вас, піддаючи під Вашу розвагу декотрі з найсутніших і найзагальніших правд християнства, над якими люди, зайняті працею і борбою життя, не мають нагоди часто застановлятися”). Ця розмова обіцяла бути особливо нелегкою. Адже тодішня українська інтелігенція - як і тепер - вважала, що християнство є чимось таким, до чого людський розум має ставитися скептично, а церква є не тією інституцією, якої може потребувати інтелектуал для організації власних стосунків з Богом. Тож значна частина інтелігенції навіть чекали, коли Митрополит почне їх повчати, картати і задобрювати, щоби ще раз мати нагоду виявити “бунт розуму”. Послання Митрополита поставило все на свої місця. По-перше, Шептицький продемонстрував такий рівень інтелектуальності, який здався недосяжною мрією для більшості інтелігентів. По-друге, він навіть не збирався захищатися або поучати - “так само, як в проводі приватного життя, так і в тім проводі життя суспільного, суть християни совершенно свобідні обов’язки своєї віри сповняти або ні, і Церков для них єсть так толерантною, як жодне інше суспільне товариство на світі”. Невідомо, як вплинули аргументи Шептицького на кожного інтелігента зокрема, але фактом є те, що всі вони визнали Митрополита духовним лідером нації, включившись у ініціативи церкви.

У той свій перший рік Митрополит написав ще кілька принципових послань. У них він терпеливо роз’яснює, що таке гріх і покаяння, даючи при цьому цілком конкретні поради щодо сповіді, про необхідність якої, як найважливішої духовної практики, постійно повторює. У листі до емігрантів у Канаді він виявляє реальні знання ситуації та пропонує можливі стратегії власне для цієї спільноти.

Несподіваним було послання, яке фактично започаткувало справу збереження пам’яток культури і мистецтва на Галичині. «Най Вам, преподобні отці, не буде дивним, що зверну Вашу увагу на декотрі сторони консервування пам’яток минувшини, що, з обов’язку мого уряду, видам деякі розпорядження, котрі, певно, відповідять Вашим бажанням і добрій волі, що вкінці разом з Вами спробую впровадити в життя організацію, котра помогла би нам в тій праці». Слід зауважити, що Шептицький спробував, і йому вдалося. Як і все, за що брався Митрополит.

Потім так само ретельно був написаний лист «Пояснення обрядів при посвяченню церкви». Знову ж - від найпростіших правд («Коли християни мало мають слова Божого і науки Божої добре не розуміють, нема й не буде між ними щастя, бо мало ласки і благословення Божого, нема згоди і любови») до точних роз’яснень «чим єсть церков в селі, хто посвячує церков, коли церков посвячується, значеннє обрядів, що значить Алилуя, що то є мощі…»

Наступний лист був адресований питомцям і настоятелям духовної семінарії. Він настільки ясно і всеохопно викладав усю програму розвитку цього головного навчального закладу, що досить було погодитися з рекомендаціями Шептицького, щоби невдовзі семінарія стала відповідати всім викликам, які готувало тяжке століття.

Взагалі серед українських діячів двадцятого століття ніхто не досяг такого коефіцієнту успішності усіх починань і чинів, як митрополит Андрей.

А закінчує рік велике пастирське послання «Правди Віри», яке є лаконічним і барвистим викладом суті християнського способу життя. Цікаво, що Шептицький, пишучи всі ці послання, відразу пропонував один дуже простий і доступний, але надзвичайно точно прорахований спосіб втілення прочитаного у життя. Так само, як на потребі щоденної спільної сімейної молитви, він постійно рекомендував спільні читання корисних книжок (Шептицький не був би Шептицьким, якби сам не взявся написати кількадесят таких книжок).

Метод надуспішного Митрополита може видатися цілком невідповідним нинішньому часові. Але можна бути впевненим, що це не так. Бо різниця часів є мінімальною порівняно з щирою любов’ю і мудрістю. Тим більше для суспільства, якому нічого втрачати, крім свого страху попробувати чогось справжнього.