Владика Софрон Мудрий: Найсильніша зброя — молитва

Владику Софрона Мудрого вирізняє завидна життєрадісність. З огляду на свій вік він має повне право відмовитись від посту, однак думає інакше. Саме тому в перший тиждень Великого посту газета «Галичина»  попросила владику Мудрого розповісти про вплив постування на його життя, поділитися своїм розумінням посту, рекомендаціями та заввагами для дітей і дорослих, як і про його розуміння більш складних проблем, наприклад, єдності між християнами.

— Що  дає людині пощення? Можливо, краще в ці дні просто чинити більше добрих справ милосердя, а то ми в часи посту входимо в себе, бережемо свої сили? Яка користь людям від цього?

— Піст формує духовну особистість — через обмеження тілесні досягаємо самодисципліни, виховуємо волю, заспокоюємо неспокійне серце, прояснюємо затьмарений мирськими помислами розум. Нам важко буде приборкати гнів, відмовитися від осудження ближнього чи інших гріхів, коли ми не можемо відмовитися навіть від шматка м’яса. Без простих обмежень у їжі та хоча б часткової відмови від матеріальних потреб важко говорити про духовне зростання людини. Втім, тілесний піст без молитви, сповіді, прийняття святого Причастя залишається тільки дієтою. А коли ми ще й менше залежні від матеріального, то тоді краще бачимо наше покликання. Адже смисл посту в тому, щоб навчатись бути незалежним від тимчасових речей і більше приділяти уваги вічному — Господеві та нашим стосункам з Ним. Це найважливіше.

Я вірю, що піст заповідав Бог ще прародичам нашим. Господь сказав не їсти з того дерева овочі — вони не послухали. А де є заборона — там спокуса відразу. Піст у житті людей — відмова від певних речей, жертва. Що не зробили прародичі, що не зробили ангели, і маємо чортів на землі, так само і той піст є засіб, заперечення і відмовлення, щоби зробити більше позитивного. Піст можна чинити в різний спосіб різними засобами і не забувати творити добрі діла.

— Що ви порекомендували б молодій людині на шляху духовного зростання?

— Молодій людині передусім потрібно слухатися розуму і доброї волі, голосу сумління — воно завжди тихо промовляє. Вмій послухати свою совість! Спершу потрібно усвідомити собі: я не всемогутній та абсолютно незалежний, я мушу підлягати комусь, когось мушу слухати. Отже, найважніше слухати здорового глузду.

— Як вберегти дітей від негативів соціуму, лихого сьогодення?

— Оберігати дитину від гріховних впливів потрібно, але не лише шляхом створення «тепличних» умов у сім’ї чи в повній ізоляції від суспільства. Бо коли дитина виростає, вона рано чи пізно зіткнеться з гріхом у світі, і тоді може виявитися не готовою дати йому відсіч. Не слід також забувати, що «заборонений плід солодкий», і лише одними заборонами, без розвитку моральної стійкості до спокус проблему не вирішити. Щодо виховання, то думаю, що найкраще виховання — це здорове християнське життя на очах у дітей. Будьте добрими людьми і християнами у повсякденному житті — і діти переймуть цей досвід. Бо вони не стільки слухають, що їм говорять, скільки повторюють те, що роблять старші, особливо батьки. А ще дуже важливо навчити дітей молитися, брати участь у таїнствах сповіді та причастя. Тоді благодать Божа допомагатиме їм долати спокуси навіть тоді, коли поруч не буде нікого, хто би міг зупинити їх від гріха. Також і батькам треба особливо молитися за дітей — батьківська молитва і благословення мають велику силу.

— Тобто підготовляти дитину з малих літ до життя?

— Одного разу, коли вибрали на Папу Івана-Павла I, на аудієнції до нього підійшла мама з маленькою дитиною на руках і запитала, коли можна розпочинати вчити дитину катехизму. «Ти вже на півтора року запізнилася. Коли ще плід в утробі твоїй, ти вже повинна катехизувати дитину своєю поведінкою, своїм життям», — сказав Папа. Отже, дитину виховує родина. Як правило, яка дитина, така й родина, інші засоби — тільки додаток. Якщо віруюча родина — вона виховає цю дитину по-людськи. Великим нашим нещастям є те, що ми не маємо відповідно підготовлених наших майбутніх матерів до подружнього життя, до народження і виховання дитини. Мене огортає жах, коли чую, що народжених дітей викидають на смітники. Це цілковите матеріалістичне безбожництво.
Тому мусимо передусім виховувати правдиву християнську родину, що є головним завданням Церкви. Що вона тепер й робить для своїх віруючих майбутніх батьків — передшлюбну катехизацію, різні родинні з’їзди, зібрання, гуртки, курси молодих матерів, адже християнську родину потрібно вміти збудувати, вести її через бурхливе життя. А для цього потрібно вчитися, а не соромитись чи ще гірше — навіть не бажати знати. Коли тої підготовки немає, тоді маємо нещасних дітей, а це трагедія народу. Тільки в міцній християнській родині наше оздоровлення і наше спасіння, коли ж не будемо про це дбати, матимемо дуже великі труднощі.

— Які ще зауваги в часі Великого посту?

— Понад усе потрібно зосередитись, як і в чому може принести нам пожиток піст. Викоренення певної хиби чи поганої звички характеру або щоденного життя — до цього персонально наших людей потрібно заохочувати і цього навчати: «Не буду вживати алкоголю, не буду курити, не буду розпустувати, не буду на забави ходити, не буду дивитися тупі фільми, не буду вести пусті балачки — так зроблю собі піст для своїх очей, язика, розуму. Так я зупиню власні пристрасті й очищу серце своє і обновлю духа мого».

В такий спосіб ми практикуємо духовний піст — виправлення своїх помислів, який набагато важливіший тілесного. Лише так зможемо почати розуміти страсті Христа, Який за нас терпів і терпить через наші гріхи. Щоб ми своїми нерозумними вчинками не завдавали Йому ще більшої муки, а робили тверді кроки, нехай і малі, але постійні, нашого духовного оздоровлення та позбувалися наших блудів у надії на Христове милосердя.

— А дивитись гумористичні передачі?

— На час Великого посту, особливо в перший та останній, Страсний тиждень, не бажано переглядати будь-які розважальні видовища, як і гумористичні. Хоч саме тоді й появляється найбільше таких спокус. Краще замість того почитати духовну або класичну літературу, присвятити час іншим духовним заходам, до речі, необов’язково релігійного характеру. Колись ми з вами говорили, що телевізор і так уже став у домівках нашого люду вівтарем неопоганства. і ніколи не забувайте спілкуватися з рідними, близькими, друзями. Я бачу, що сучасній людині бракує часу на душевне спілкування, а телевізійний ящик часто заважає здоровим людським взаєминам.

— Призначення Церкви — допомагати кожній людині спастися та ввійти в Царство небесне. Чи чує наша влада голос Церкви?

— Церква покликана не дискутувати про політичну ситуацію в країні, а допомагати людині на її шляху до Бога, що вона й сповняє в міру можливого. А це, своєю чергою, приводить до позитивних зрушень і в громадянському житті, а не навпаки. Хоч погляньте, ось Церква проповідує вже дві тисячі років Слово Боже й навіть невіруючі люди знають заповідь «не кради!». Але скажіть мені, коли простий громадянин, бізнесмен, державний чиновник, будь-хто не хочуть дотримуватись цієї заповіді, то як би Церква в найменших деталях не роз’яснювала детально про Божу настанову та про її взаємозв’язок з сучасним станом нашого громадянства, то це мало їм допоможе, коли вони не забажають змінити себе.

І не забувайте, що наше громадянство вийшло з комуністичної системи. Нам ще багато потрібно працювати, щоб змінити цю ситуацію. Коли я тільки-но приїхав з еміграції і поглянув навколо, то зрозумів: нам потрібно мінімум 50 років, щоб народ переродився, щоби прийшла нова генерація. Я читав одну статистику, що ми в Україні маємо ще 42% неохрещених людей. Про що тут говорити? Мусимо довго і постійно працювати, і це обов’язок Церкви, однак немає ще відповідних сил. Не забуваймо також, що в суспільстві мусить бути певна налаштованість, а як немає цього в людей, як немає  бажання, то роби що хочеш. Тут на перше місце виходить особиста праця і добра воля кожного.

— А тепер дозвольте перейти безпосередньо до церковних справ. З резирнацією блаженнішого Любомира з уряду Глави УГКЦ чи отримає Україна в такий спосіб двох кардиналів? Польща мала Папу, навіть маленька Словенія має Апостольського нунція. Коли вже Україна буде мати хоч одного нунція?

— Не завжди. Ось погляньте, є багато східних патріархів, але вони не кардинали. Претендент на кардинальську мантію мусить мати визначні заслуги або таланти в душпастирській ділянці чи в науковій сфері, які би принесли вже або принесуть вагомий пожиток Церкві у майбутньому. Щодо дипломатичних місій, то ми поблагословили одного студента на навчання в Дипломатичну академію, хоч цей шлях не є такий простий і легкий, як може видатися на перший погляд. Сьогодні ця молода людина відбуває новіціят в Африці.

— В Італії можна побачити монаха чи священика, який стоїть на площі посеред міста з капелюхом і збирає кошти на християнську місію до тої ж Африки. А у нас?

— Напевно, ми ще не дозріли до таких жертв — це по-перше. А по-друге, є велика небезпека натрапити на переодягнених у священичі одежі аферистів та шарлатанів. Маємо ж багато випадків, коли такі лиходії використовують довіру людей задля свого збагачення. Але коли ми вже почали говорити про місії, то зверніть увагу, що лишень Католицька Церква має всесвітню місію навернення. Жодна національна східна Церква таким станом речей не може похвалитися, напевно, залюблені тільки у себе.

— «Маємо надію, що завершимо її в єдності всіх наших Церков, бо Церква — неподільна, то люди її поділили» — ці ваші недавні слова на зустрічі з блаженнішим прозвучали як основна мета екуменічного шляху Церков київської традиції. Які ваші стосунки з патріархом Філаретом, наприклад?

— Бо Христос неподільний. Тому я йду до кожного і говорю з кожним, бо як же ми можемо інакше говорити чи навчати людей Христових заповідей любові та миру, а самі так не чинити? До речі, патріарх Філарет завжди наголошує мені: «Як ви є в Києві, навідайтеся до мене». Хочу підкреслити, що у нас давні і дружні стосунки з патріархом Філаретом, ми обидва служимо українському народові, обидва добре бачимо сучасні загрози його духовному життю. А щодо мети, то хочу нагадати слова блаженнішого Любомира: «Мислити про єдність Київської Церкви означає не відмовлятися від скарбу сопричастя з різними християнськими центрами, а навпаки — збагатити здобутками цього сопричастя сукупні духовні надбання Київської Церкви. Від цього збагатились би не тільки конфесійні гілки Київської Церкви, а й її сестри — помісні Церкви Сходу і Заходу. Крім того, це дало б можливість позбутися руйнівного для Церкви дроблення і втілити в життя сучасний еклезіальний принцип «єднання в багатоманітності», які він виголосив ще 2004 року в посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах».

— Яка роль посту в плідному для всіх нас вашому довголітті й активному та напруженому ритмі вашого життя?

— Я вірю, що під час Великого посту найважливіше мати перед очима мету — застановитися над розважаннями страстей Христових і Його смерті заради спасіння людства та кожної людини зокрема. Чим для мене є муки Христові і Його рани? Як я розумію спасіння Христове? Що чиню в моєму власному поступі до Господа, Який за мене переніс приниження, зневагу, терпіння і мученицьку смерть?

Намагаючись осягнути ці речі, як і кожна людина, я маю єдиний засіб і найсильнішу зброю — молитву. В Часослові, у щоденних молитвах захований мир нашого серця. В такий спосіб, жертвою постної молитви в злуці з Богом, в спокої, відбувається облагородження душі людини, її обожествлення.
Завжди встаю о п’ятій годині. Мені йде півгодини на те, щоб я привів себе і помешкання до порядку. А дві з лишком години — на молитви і розважання. Потім я відправляю Службу Божу й опісля  йду до своєї щоденної праці. Думаю, що мене це тримає. По обіді годинку відпочиваю. Потім передусім — молитви Часослова, духовне читання і знову праця. І так кожний мій день має лад і зміст, які направляє молитва.

Молитвою можемо все здобути у Господа, а Він подасть нам усе необхідне в належний час.

До речі, я зовсім не відчуваю, що маю 88 років. Дякую Вседержителю за дар, що живу душею в Господі, Який оживляє нашу старість. Саме завдяки Його ласці можу кожний день відправляти Службу Божу, молитися за мій народ і за Церкву святу.

— Що керує вашими вчинками?

— Тільки в щирій молитві та у відданні своєї волі в руки Господні ми починаємо розуміти турботу Бога про нас та наповняємося Його вірою й любов’ю. Тоді змінюється моє життя, яке вже виповнене присутністю Бога. Я в Ньому — як птах у повітрі, як риба у воді — що мені може трапитися без Його волі? Ця віра кріпить мене кожний Божий день, саме тому з любові до Нього я жертвую себе для людей і працюю для них.