Чи «перехопить» Івано-Франківська область оборонний завод?

Найуспішнішим для колективу державного підприємства Міністерства оборони України «63-й котельно-зварювальний завод» був, як стверджує головний інженер Олексій Кудрявцев, 2008 рік. «Нам вдалося реалізувати майже всю раніше виготовлену продукцію, що зберігалася на складах, та розрахуватися з боргами і погасити банківські кредити, — розповідає Олексій Павлович. — Стати, образно кажучи, на ноги в 2007—2008 роках працівникам заводу серйозно допомогли замовлення на виготовлення нестандартного устаткування. Насамперед два, найбільші. Перше дало ВАТ «Івано-Франківськцемент», яке тоді реконструювало свої виробничі потужності. А друге замовлення знайшли вже самі у Кам’янці-Подільському. Також на підприємстві з виробництва цементу».

Але вже 2009 року колектив потрапив у нову смугу жорстких фінансових труднощів. і хоча торік його керівництву вдалося майже на 130 тисяч гривень зменшити заборгованість з виплати заробітної плати працівникам, все ж у 2011-й підприємство ввійшло зі значними боргами. і з заробітної плати, яку людям не виплачено, починаючи ще із жовтня. А особливо, як зауважує начальник «63-го котельно-зварювального заводу» Віталій Костишин, зі значною заборгованістю з податкових платежів.

Все на місці. Лишень ввімкнути…

До причин фінансових труднощів, які в останні десятиліття періодично переживає колишній секретний оборонний завод, ми ще повернемося. А наразі зупинимося на двох, на наш погляд, дуже важливих для перспективи відродження підприємства моментах. По-перше, які б труднощі не довелося переборювати, колектив усе ж зумів зберегти практично весь верстатний парк. Разом з О. Кудрявцевим ми обходимо цех за цехом і всюди він демонструє токарні і фрезерувальні верстати. Навіть вивезені з повоєнної Німеччини ножиці, якими ще й досі ріжуть металеві листи. Устаткування це, звісно, старе. Та, як підкреслює головний інженер, справне. «Достатньо натиснути кнопку — і тут все працює», — зазначає Олексій Павлович.

Другий дуже важливий момент — це, на переконання фахівців, вдало обрана, вже після розпаду СРСР, спеціалізація підприємства.

— Починаючи ще з 90-х років минулого століття ми перестали отримувати будь-які замовлення від Міністерства оборони України. Тому й постало питання: що робити? Колектив вирішив піти шляхом освоєння виробництва продукції теплотехнічного призначення. І вже сьогодні виготовляємо до 40 її видів — котли опалювальні, автоматичні, котли побутової групиѕ Тобто весь спектр, — розповідає О. Кудрявцев. — Наша продукція відповідає всім вимогам екологічних стандартів, які прийнято як в Україні, так і в інших державах. На цьому наголошую не випадково, бо саме ці параметри на Заході сьогодні є найважливішими.

Котли державного підприємства «63-й котельно-зварювальний завод» мають ще дві дуже серйозні переваги. Передусім високу ефективність. Їх коефіцієнт корисної дії (ККД) становить 91 відсоток. А тернополяни навіть довели, що івано-франківські котли, за умови, що їх обслуговує не кочегар, як ми звикли, а дипломований теплотехнік, забезпечують ККД на рівні 93-94 відсотків. Це при тому, що коефіцієнт корисної дії старих, ще радянського виробництва котлів, що переважно експлуатують підприємства теплокомуненерго, заледве дотягує до 70—75 відсотків.

Хоча «63-й котельно-зварювальний завод» виготовляє і промислові котли потужністю 3,15 мегавата, які здатні забезпечити теплом цілий мікрорайон сучасного міста або ж виробничі й адміністративні корпуси великого підприємства, паралельно він випускає й економні котли невеликої потужності. Змонтовані на їх базі компактні котельні можна розміщувати на дахах багатоповерхових будинків або ж у невеликих металевих контейнерах чи вагончиках, встановлюючи їх на подвір’ї. Як це зроблено зокрема в Івано-Франківській СШ № 5, на замовлення якої було виготовлено одну із саме таких пересувних котелень. Оснащені автоматикою також місцевого науково-впроваджувального приватного підприємства «Комел», такі котельні працюють в автономному режимі. Причому за програмою, в якій закладається значна кількість параметрів, зокрема й температурні — з огляду на те, яка погода надворі, якою є температура зворотної води та інші.

Можливість монтажу котельні на даху будинку чи поблизу дитсадка, школи або ж лікарні забезпечує йому другу перевагу, — висловлюючись термінологією спеціалістів, «коротке плече». Тобто гарячу воду, перш ніж вона дійде до батарей або крана, вже не потрібно ганяти трубами через увесь, образно кажучи, житловий масив, що, зрозуміло, навіть за ідеальних умов призводить до її передчасного охолодження. Отож у поєднанні з високим коефіцієнтом корисної дії теплотехнічна продукція підприємства здатна забезпечити в масштабах області, а тим паче держави, економію величезної кількості природного газу та істотно знизити собівартість тарифів на тепло і гарячу воду.
 
Поляки також починали з «хрущовок»

Тут власне і варто повернутися до фінансових проблем колективу «63-го котельно-зварювального заводу».

— У польських містах зі вступом країни до Євросоюзу звичні нам старі «хрущовки» також нікуди не поділися. Але впродовж декількох років наші сусіди послідовно фінансували і реалізовували заходи, спрямовані на зниження витрат у комунальному секторі, насамперед природного газу. Будинки утеплювали, замінювали старе теплотехнічне устаткування на новітнє, встановлювали герметичні вікна і двері, — зауважує О. Кудрявцев. — А в Україні, за нашими даними, сьогодні налічується близько 60 тисяч котелень, оснащених дуже витратними газовими котлами.

Поступова їх заміна — це, власне, і є та цілина, яку спроможний піднімати колектив «63-го котельно-зварювального заводу», приносячи значну економічну вигоду споживачам і державі та заробляючи водночас і на гідну зарплату, і на розвиток підприємства. Олексій Павлович наголошує, що котли, яким заводчани дають 12-річну гарантію, теплокомуненергетикам відомі і користуються у них попитом. Проте самі вони наразі стикаються з серйозними фінансовими труднощами. І власних коштів на заміну застарілих котлів на нові, як правило, не мають.

— В цьому ми дуже залежимо від того, чи виділяються у Державному або ж у місцевих бюджетах цільові кошти підприємствам теплокомуненергетики на енергозбереження та заміну старих, неефективних систем тепло- і гарячого водопостачання, — підкреслює головний інженер заводу.— Все докорінно змінилося б, якби, наприклад, в Україні була прийнята і ретельно виконувалася принаймні середньострокова програма, спрямована на впровадження сучасних енергоощадних технологій для міського житла, а також шкіл, дитсадків, лікарень, будинків культури й інших бюджетних закладів та громадських будівель.

У необхідності такої програми, здається, ніхто не сумнівається. Більше того, практично кожний уряд декларує як одне з першочергових завдань намір реформувати житлово-комунальне господарство. Щоразу навіть робляться певні кроки у цьому напрямі. Але до системних, фінансово підкріплених реформ справа досі так і не дійшла.
 
Ще один бар за заводською прохідною?

— Якби завод не був державним підприємством, то можна було б шукати інший вихід зі складної фінансової ситуації. Зокрема інвесторів, зацікавлених у його модернізації та розвитку. Але на ДП «63-й котельно-зварювальний завод», що тим паче належить Міноборони України, приватний інвестор не прийде, —  цілком слушно зазначає в нашій розмові начальник заводу В. Костишин. Хоча сам Віталій Іванович не полишає надії знайти вигідні замовлення для колективу. Недавно він зустрічався і вів переговори з послом Словацької Республіки в Україні Паволом Гамжіком та координатором проектів компанії SARIO Паволом Долги. Свого часу саме SARIO споруджувала в Ужгороді завод компанії «Шкода», а тепер планує звести під Києвом великий промисловий центр. і якщо співпраця складеться, то працівники підприємства виготовлятимуть для словацьких партнерів нестандартне обладнання. А можливо, й поставлятимуть теплотехнічне устаткування.

Варто додати, що нині у заводчан з’явилася ще й нова надія змінити ситуацію на краще. Вона, як розповів О.Кудрявцев, пов’язана з тим, що прем’єр-міністр України Микола Азаров доручив міністерствам, як відомо, істотно скоротити кількість підпорядкованих їм підприємств. За попередньою інформацією, яку наразі має головний інженер, «63-й котельно-зварювальний завод» не залишиться в оборонному відомстві.

— І для колективу, і для прикарпатців найкраще було б, якби завод взяла у своє підпорядкування область. Зокрема, безпосередньо облдержадміністрація, — переконаний  Олексій Павлович. — Якщо б таке рішення було прийнято, то Івано-Франківщина отримала б машинобудівне підприємство, котре, крім сучасного теплотехнічного устаткування, ще може багато чого робити…

В цьому зв’язку насамперед варто нагадати останні повені, що зруйнували на Прикарпатті багато мостів та переходів. У час стихійного лиха заводчани чим могли допомагали потерпілим. Але сьогодні не без гіркоти згадують про те, що коли велися масштабні роботи з ліквідації наслідків стихії, на які виділялося фінансування з Держбюджету, то замовлення на виготовлення нестандартного обладнання для дамб, мостів до «63-го котельно-зварювального заводу» практично не надходили. Але, сподіваються в колективі, ситуація виглядала б зовсім по-іншому, якби завод підпорядковувався облдержадміністрації. і розраховують на особисту підтримку М. Вишиванюка.

Насамкінець необхідно сказати і про чи не найбільше побоювання заводчан. Обтяжене великими боргами підприємство в умовах його виходу з підпорядкування Міноборони України цілком реально може стати легкою здобиччю для тих, хто не переймається робочими місцями, що ще збереглися на «63-му котельно-зварювальному заводі», та відновленням потенціалу підприємства. Але при цьому подумки, як зауважив О.Кудрявцев, бачать і вже показують, де саме на місці знесених заводських цехів мав би постати черговий бар. Територія заводу, що розташований в Івано-Франківську на «Майзлях» поруч із залізницею, для них — це той єдиний актив, у який вони готові інвестувати кошти заради особистої і дуже швидкої вигоди.

…За останні роки в Івано-Франківську, Коломиї, Калуші та інших містах краю виросло чимало нових житлових будинків. і водночас практично припинив своє існування колись достатньо потужний машинобудівнивний комплекс краю. Та чи зробили ці зміни життя прикарпатців особливо заможнішим та комфортнішим? І чи не час зупинитися, а відтак почати збирати ті останні виробничі активи області, які ще діють і потенціал яких ще можна відродити? Та надалі планувати і працювати так, щоб для нового житла чи навіть барів не виникало потреби неодмінно позбавляти трудові колективи їх виробничих територій?