Завдяки Митрополиту Шептицькому в Карпатах з’явилися форельні розплідники і заповідники

Завдяки Митрополиту Андрею Шептицькому і доктору Миколі Саєвичу вісімдесят років тому в карпатському лісовому господарстві з’явилися форельні розплідники і заповідники.

У грудні 1929 року надзвичайний асистент професора Зайтцера на кафедрі охорони лісу Віденської політехніки, приват-доцент лісового відділу Української господарської академії у Подєбрадах Микола Саєвич отримав пропозицію, від якої неможливо було відмовитися. Йшлося про те, щоби оселитися в Осмолоді. Запрошував Митрополит Андрей Шептицький. Добір відповідної фігури завжди мав значення вирішального ходу у складних, ризикованих і довготривалих проектах Митрополита.

Наприкінці двадцятих років, виконуючи свою особисту програму тотальної реанімації українського життя, Шептицький зміг нарешті повноцінно звернути увагу на галузь, яка його завжди цікавила, - лісове господарство. Митрополит, добре розуміючи, що означають ліси у наших краях, переслідував кілька цілей. Передовсім, він хотів перевести галицьке лісове господарство на науковий лад, вибудовувати цю галузь настільки раціонально, щоби її економічний ефект був максимальним. Але ще далекосяжнішими були митрополичі ідеї стосовно створення системи охорони природи як засобу національного і громадянського виховання українського суспільства.

Для здійснення цього масштабного проекту потрібно було, крім часу і ентузіазму, відповідних місця і людей - лісів і лісівників. Місце було. Маєтність «Перегінсько-Лолин» була основною земельною власністю Митрополії. Ця маєтність містилася у Ґорґанах, у верхів’ї Лімниці і її лівих приток, а її осередком були Осмолода і Підлюте. Церковна власність мала величезну площу - 34 тисячі 217 гектарів, з них ліси займали 30 тисяч 355 гектарів. Ґорґанська лісова маєтність входила у систему земельних власностей церкви, яка називалася Столовими дібрами Митрополії. До цього часу Столові дібра були просто господаркою, яка давала кошти для потреб церкви. У 1927 році був складений лісовпорядкувальний план на десять років, який вже передбачав можливості для реформ. Багатолітнім головним адміністратором Столових дібр Митрополії був отець-мітрат Тит Войнаровський, доктор економіки, голова товариства «Сільський господар», почесний член товариства «Вакаційні оселі». Власне цей дбайливий адміністратор, ознайомившись з планами Митрополита, порекомендував йому доктора Миколу Саєвича.

Микола Саєвич ідеально відповідав тій ролі, яку йому довелося зіграти в лісовому перевороті Митрополита Шептицького. Він був блискучим науковцем-лісівником, який до того ж мав величезний досвід і талант організатора. Від двадцятирічного віку він працював практикантом і лісничим у державних лісах у Жаб’ю, Косові, Таневій, Тустановичах. А в 1914 році він вступив до легіону Українських Січових Стрільців. Був командиром сотні, відповідав за організацію українських шкіл на звільнених від росіян Волині і Поділлі, заснувавши понад 50 народних шкіл. Від початку створення ЗУНР Саєвич був призначений комісаром у Косові. Але невдовзі знову пішов на фронт, брав участь у Чортківській офензиві, опинився у Чотирикутнику смерті, де потрапив у польський полон. Впродовж двох повоєнних років він встиг повчитися у торговельній школі у Львові і навіть закінчив однорічну Львівську автошколу.

Від 1922 року Саєвич перебував на еміграції у Чехословаччині. Там він з відзнакою закінчив філософсько-природничий факультет Карлового університету у Празі та правничі студії. Його дисертація була присвячена фітогеографії Чорногори. Як стипендіат міністерства шкільництва Чехословаччини, він на півроку був скерований до Скандинавії.

1925 року Саєвич став лектором Української господарської академії у Подєбрадах. Цей найповажніший український навчальний заклад робив у Чехословаччині те, чого не можна було собі дозволити на території Польщі, і знаходився під опікою чеського уряду. Між іншим, Подєбрадська академія весь час перебувала у полі зору Митрополита Шептицького. Він надавав їй фінансову підтримку, відправляв туди здібних молодих осіб, давав роботу багатьом випускникам.

У Подєбрадах Саєвич викладав лісові промисли, лісову адміністрацію та рахівництво, мисливство. Тут він написав і опублікував два підручники, затверджені професорською радою, - «Мисливство» і «Охорона лісів». І власне на ньому зупинився вибір Шептицького. Незважаючи на те, що управитель перегінських дібр Йосиф Сальц - правдоподібно, передчуваючи неспокій лісової революції у своєму затишному господарстві - звертався до Управи із зауваженням, що заради економії не варто брати на таку роботу людину з академічними званнями. Митрополит, однак, знав, що робив. 1 січня 1930 року Саєвич почав працювати завідувачем округу маєтності у Перегінську і заступником директора дібр того ж Сальца, оселившись у Лютошарах біля Осмолоди.

Микола Саєвич відразу приступив до того, на чому найбільше знався. Він провів ретельний облік живності і врегулював мисливське господарство у гірських лісах. Була запроваджена регуляція чисельності кабанів і вовків, підгодівля оленів. Особливо турбувала браконьєрка, поширена серед місцевих мешканців. Для боротьби з цим було запроваджено патрулювання лісів. Для регуляції чисельності звірини Саєвич запропонував продавати ліцензії на відстріл і влаштовувати організовані гірські полювання для власників ліцензій. Впродовж тридцятих років до Осмолоди приїжджали різні значні особи з Європи, які в такий спосіб хоч щось дізнавалися про Українські Карпати. Таким самим ретельним було і ставлення до ловлі форелі у Лімниці і притоках, коли Саєвич став завідувачем рибальської господарки.

В той час інспектором митрополичих дібр був Андрій Мельник, один з найвидатніших діячів ОУН. Власне він сприяв реалізації усіх задумів інженера Саєвича. У 1932 році почалася робота над найрадикальнішим проектом. Управа дібр затвердила план створення форельного господарства у Лютошарах. Невдовзі Саєвич розбудував унікальне рибне господарство, яке було новацією не тільки для краю. Річкову форель почали розводити промислово. Щорічно у ріки випускали 100 тисяч молодих форелей.

Наступною революцією, впровадження якої контролював полковник Мельник, було створення перших українських новочасних природоохоронних територій. Велику роль у цьому відіграв молодий талановитий лісівник П’ясецький. У 1932 році на території 255 гектарів перегінських маєтностей був виділений кедровий заповідник «Льолинське яйце». У наступні роки до нього додався Український парк природи, який складався з шести ділянок - соснового лісу, ялицевого, букового, яворового, урочищ «Ставки» і «Палати». На території заповідника можна було перебувати безкоштовно, але тільки пішо. Заборонялося смітити, рвати квіти, викопувати рослини, шуміти, грати на музичних інструментах. Для поширення природоохоронних ідей була проведена наукова конференція, почалася навіть робота над науково-популярним фільмом, який мав демонструватися в українських школах. З дібрами співпрацювало Наукове товариство імені Шевченка. У ці роки лісове господарство в Осмолоді стало місцем, де мали змогу проходити практику студенти академії у Подєбрадах, що було надзвичайно корисно обом сторонам.

Тим часом доктор Саєвич, заради пропаганди ідеї охорони природи, створив перший український «Лісовий музей», який мав п’ять відділів. Лісовий музей, як і кедровий заповідник, був відомим у цілій Галичині. Можна вважати, що саме із паломництва до цих об’єктів розпочався український екологічний туризм. Між іншим, Митрополит Шептицький, який був справжнім режисером всього цього перевороту у свідомості, мав змогу зблизька бачити плоди діяльності. Кожного літа він приїжджав у Підлюте, багато розмовляв з лісівниками. А у 1937 році він особисто написав дві великі статті до запроектованої «Сільськогосподарської енциклопедії» - про маєтності Митрополії і про заповідники у Ґорґанах.

У 1937 році під керівництвом Саєвича і Мельника відбулося останнє лісовпорядкування у перегінських лісах. Тоді ж було розроблено проект лісовпорядкування на 1938-1948 роки. Окремими параграфами були виділені охоронні ліси і заповідники. А далі все пішло шкереберть. Це і не дивно, бо - помимо війни - вирішальне значення мало те, що ліси перестали бути власністю церкви. Геніальний Митрополит зі всіма своїми відданими співробітниками втратили можливість впливати на лісове господарство у Ґорґанах (щоправда, у 1942 році П’ясецькому з Митрополитом ще вдалося врятувати від німецької вирубки заповідний ліс у Розточці, який зберігся донині). Після цього почалася нова історія власності.