“А мене “посада” мами не приваблює…”

Нас в Українi з кожним роком стає дедалі менше. Для розв’язання демографічної проблеми вирішили взяти на озброєння соціальні виплати сім’ям при народженні дітей, по догляду за ними. Оскільки ж це не дає сподіваних результатів, шукають й інших шляхів. Скажімо, депутати Тернопiльської міської ради попереднього скликання подали на розгляд найвищих органів державної влади пропозицію про те, щоб утримувати спеціальний податок з бездiтних чоловiкiв. Якщо вам, молодий чоловіче, вже виповнилося 25, а ви ще не спромоглися стати батьком, то мали б, вважають автори пропонованого доповнення до закону, щомiсяця відраховувати до державної скарбницi 6% коштів зі своєї зарплати. Люди старших поколінь пригадують, що такий податок уже був за радянських часів і наш народ, який ні за яких обставин не втрачає почуття гумору, дав йому дотепно-влучну, хоч і не призначену для друку, назву.

«Фрічайлд» по-українськи

Із середовища iвано-франкiвських депутатів якихось ініціатив щодо цього наразі не виходило. Однак проблема iснує. Що протиставити нинішній моді на бездітність (уже не кажу про малодітність — це також проблема), віддаленим наслідком якої буде подальше старiння української нації? Чому молодi люди не вважають за потрібне народжувати й виховувати дітей? Якими конкретними причинами зумовлене це явище? Ось що почула я про ставлення однієї івано-франківської юнки до природної для кожної жінки місії матері, яку вона мала б виконати, як свого часу зробила це і її власна ненька, давши їй життя:

— А я не хочу бути мамою, не хочу, щоб мене називали нею. Просинатися серед ночi від плачу дитини, міняти їй памперси, хоча, кажуть, з пелюшками колись було ще більше мороки… А всі ці «нутрiлони» й «панадоли»… Ні, я хочу належати сама собi!..

Причому, зауважте, так говорить не якась проблемна дiвчина-пiдлiток. Сповiдi сотень і навiть тисяч дівчат і хлопців у стилi «я не хочу мати дітей» сьогоднi ви можете прочитати на iнтернет-форумах i блогах: на кожне своє «фе» щодо майбутнього материнства чи батьківства молода людина неодмінно знаходить однодумців. Таких iдентичних собi «фрiчайлдiвців», котрі для себе цілком добровільно наклали табу на обзаведення потомством — не впродовж якогось періоду часу, а в принципі.

Якщо вам ще не зрозумілий термін «фрiчайлд», то поясню, що походить він від англійських слів free — вiльний та child — дитина (в буквальному значеннi — вiльнi від дiтей) і означає філософiю, прихильники якої є адептами так званої «добровiльної бездiтностi», тобто небажання народжувати дітей нi сьогоднi, нi в майбутньому. Популярностi це поняття набуло в 90-х роках минулого століття, коли американська вчителька Леслi Лафайєт заснувала одну з перших  груп «фрiчайлдiвців» — «ChildFree Network».

Випадами з боку фемiнiсток (мовляв, кар’єра — передусiм, а діти — потім) уже нiкого не здивуєш. Утім, вони пропонують жінкам принаймні вiдкласти народження малюка до тих пір, поки для цього не буде створено сприятливіших матеріальних умов. Тоді як подружня пара прихильників «добровiльної бездiтностi» взагалi не вiдчуває внутрішньої потреби в маленькому плаксивому створінні. Адже для обох життєві пріоритети — це робота, друзі, хобі, і в тому надто ущільненому графiку буття їм важко викроїти мiсце для появи нащадка.

«У мене цiкава робота, коханий чоловiк, багато друзів, я маю змогу подорожувати й загалом жити так, як мені самій хочеться. Невже все це я повинна промiняти на дитину?»  На це риторичне запитання молодої жінки я натрапила, зайшовши на один з iвано-франкiвських інтернет-форумiв, на якому спiлкуються «фрiчайлдiвцi». Добре хоч, і треба віддати їм належне, що, озброюючись такою мотивацією, самі вони не намагаються комусь її активно нав’язувати, вербувати за всяку ціну інших користувачів інтернету в ряди прибічників своєї «бездiтної» теорії, а поважають їхнє право залишатися при власнiй думцi.

«Бездiтне» кохання

Молодій парі в рагсі поставили штамп у паспортi, вона освятила своє кохання церковним шлюбом. І ось уже нареченому й нареченій за традицією від самого початку весiльного дійства до його завершення усі навперебій зичать народження синочка чи донечки, а ще краще — двох i більше дітей. Дехто скаже: так заведено, такий ритуал… Насправді ж то сама мудрість людського буття на землі, перевірена віками й тисячоліттями, нагадує обом про необхідність продовження свого роду, закликає їх до цього. Але якщо для більшості молодих подруж щастя пахне памперсами, то для «фрiчайлдiвця» — декларованою не без самовтіхи незалежнiстю від будь-яких клопотів щодо народження й виховання дітей. 

— Пiсля одруження кожен наш із чоловiком день розпочинався з запитання свекрухи: ну коли ж ми їй подаруємо внука чи внучку? — розповiдає 24-рiчна Ольга. — Ми просто втомилися від усіх цих настанов і сентенцій, що, мовляв,  сiм’я без дітей — не сiм’я, тому й вирiшили переїхати від свекрухи на іншу квартиру. 

Для Ольги та її чоловіка перспектива народження нащадка, так би мовити, завжди перебуває поза зоною досяжностi. Вони кохають одне одного, а якби раптом появився третiй малюк, то він зіпсував би їм цю ідилію особистого щастя. Обоє вважають, що в цьому разі чоловік і дружина перестають належати одне одному, бо поповнення сім’ї — такий собi плаксивий роботодавець вимагає повсякденної уваги, любовi й піклування про себе, не обiцяючи їм нічого взамiн.

іти в декретну вiдпустку по догляду за новонародженим — така перспектива не приваблює кохання, яке не хоче чути слово «мама». Воно вмикає переадресацію на всi телефонні дзвінки тим, чиє щастя обов’язково має усміхатись беззубим ротиком. За пiдрахунками, нинi в Українi за принципом «бездiтного» кохання живе близько мільйона  подружніх пар (15%), із них в Iвано-Франкiвську — майже вісім тисяч.

Звісна річ, подружні пари бувають бездітними і через певні відхилення в стані здоров’я жінки або чоловіка, які не дозволяють їм мати своїх дітей (хоча за бажання можна усиновити чужого малюка з дитбудинку). У багатьох випадках завдяки досягненням сучасної медицини безпліддя — цю помилку природи — вдається вилікувати. А от як переконати адептів «бездітного» кохання, «бездітної», тобто лише з двох осіб, сім’ї, щоб не відмовлялися від свого призначення на цій землі — стати батьками, не відповідали категоричним «Нi!» на запитання, чи входить у їхні життєвi плани обзаведення дітьми?

Лелеку звільнили з посади…

Цього улюбленого українцями білого птаха з чорною ознакою дехто вже давно звiльнив з «посади кур’єра», який може доставити їм немовлятко. Несподівано для мене навіть одна з моїх подруг, яка півтора року тому у ще зовсім юному віці вискочила заміж (вона та її обранець зі шкільної лави закохані одне в одного, тож одруження вирішили не відтерміновувати), зізналась:

— Я не люблю дітей, вони мене дратують. Тому ми з чоловіком не станемо щасливішими, якщо у нас появиться дитя — скоріше, навпаки.

Молодій жінці лише 20. Може, у неї ще просто не «визрів» материнський інстинкт? Принаймні поки що його взагалi не лоскочуть дитячi візки, які возять у скверику мами немовлят, крихiтнi рожеві шапочки на їхніх голівках. Подруга моя не шукатиме своїх дітей нi в лелечому гнізді, нi в капустi — їх у неї, як заявляє вже не вперше, просто не буде. Намагаюсь переконати її в хибності такого наміру і чую у відповідь:

— Держава закликає своїх громадян народжувати нащадків. Але при цьому, як на мене, думає лише про необхідність поповнювати армію платників податкiв, а не про те, щоби спершу подолати затяжну економічну кризу в країні. Я ж не збираюсь народжувати дітей для того, щоб, коли вони виростуть, олігархи заробляли на них свої мільйони, як тепер заробляють на кожному з нас. Навіщо приводити на свiт сина чи дочку, знаючи, що не зможеш забезпечити їм гідне життя, обнадійливе майбутнє?

Ось які не позбавлені резону контраргументи наводять на своє виправдання ті молоді жінки, яким «посада» мами не потрібна. А якщо ще у них материнський інстинкт за своєю природою нерідко буває «глухонiмим», то за нинішніх соціально-економічних реалій його дуже важко розбудити і стимулювати.

Цікавилась я і тим, як молоді чоловіки ставляться до того, що в їхніх помешканнях не чути дитячого щебету, хоч після весілля минув уже не один рік. Для 35-рiчного Антона перспектива появи на світ їхнього з дружиною нащадка замкнена за сімома замками. У своєму небажанні стати батьком він виходить не стільки з моральних міркувань, скільки із цілком приземленого погляду на речі. Антон вважає, що його саморозвиток i комфорт у життi можливi лише за вiдсутностi дитини, що з її появою на його службовій кар’єрi та фiнансовiй стабiльностi сім’ї можна буде поставити хрест. Виконувати почесну батьківську мiсiю він не готовий, бо не бачить у нiй себе, свого майбутнього. Тому й став затятим прихильником «добровiльної бездiтностi». 

Тепер ви, мабуть, склали для себе уявлення, чому філософія «фрiчайлдiвців» знайшла в українських реаліях добрий грунт. Чому молоді подружні пари (а це найкращий дітородний вік, висловлюючись медичним терміном) воліють вiдігнати лелеку з маршруту попри власну домівку — хай летить до чужих осель, приносить дітей тим, хто в них дійсно вiдчуває  внутрішню потребу. Якщо такі ще є, скептично іронізували мої співрозмовники.

«Добровiльна бездітність» у законi

Звичайно ж, буквою закону на прихильників «фрiчайлду» вплинути неможливо. Ніхто не має і не може мати в принципi жодного юридичного права змушувати когось до народження дитини, морального права осуджувати чи виправдовувати тих, хто добровільно відмовляється від материнства і батьківства. Скажімо, тітоньки на лавочці біля пiд’їзду будинку звинувачують в егоїзмі свою молоду сусідку, яка заявила, що свідомо не хоче мати бодай одної дитини. Та вiдразу ж спадають на гадку слова з біблійної притчi: «Хто iз вас безгрiшний, хай кине в неї камiнь»…

Останнім часом у Європі почала критично згадувати адептів «фрiчайлду» традиційна християнська Церква. Її вердикт такий: небажання приводити на світ потомство рівноцінне супротиву Божій волі, а тому прихильники бездітності — це «безплідні язичники». Але навіть якби було оголошено хрестовий похiд проти прихильникiв «фрiчайлду», то він не мав би успiху, адже материнство і батькiвство — це не обов’язок, а радше право на народження нащадка, яким не кожен вважає за потрібне скористатися. Та й закон мовчить, адже поведінка і дії «фрiчайлдівців» не містять складу не те що злочину, а навіть якихось правопорушень. А якщо немає підстав для того, щоб суддя оголошував вирок адептам  «фрiчайлду», то й немає сенсу адвокатові виступати на їх захист. Зрештою, вони самі вміють захистити себе, обстояти свою життєву філософію. Є вже й церковні організації, в якi об’єдналися якраз ті, хто свiдомо вирiшив позбавити себе права на материнство і батькiвство. А ще ці громадяни створюють свої iнтернет-спiльноти (наприклад, «No Kidding») та полiтичнi партії. На їхню думку, теза про те, що суспільство покликане плекати й пропагувати сімейні цінності, є фальшивою. Навпаки, вiдсутнiсть у них нащадків вважають позитивом, полегшенням фінансового тягаря для держави, яка тим самим заощаджує на соціальних виплатах на дітей.

Отож філософію «фрiчайлду» маємо сприймати цілком серйозно, знати її джерела і засади, якщо хочемо протиставити її прихильникам свої вагомі контраргументи. Маємо бути готовими до того, що ця філософська течія на, так би мовити, житейському зрізі все глибше проникатиме і в українське суспільство.
 
«Жили собi дід і баба…»

А тепер задумаймося над тим, чим для жінки може з часом обернутися відмова від святая святих — материнства. Коли тобi 25 i ти мрієш про успiшну кар’єру,  необхідність народжувати дітей здається обтяжливим обов’язком. Але нерідко буває і так, що 40-річна жінка опиняється біля розбитого життєвого глека й залишається вiч-на-вiч зі своїми проблемами. Тоді й глибоко шкодує, що замолоду свідомо не стала матір’ю: якби мала сина чи дочку, то її кровинка нині була б єдиною розрадою, та баѕ В молодостi здавалося, що материнський інстинкт у неї вiдсутнiй, а тепер він так пристрасно нагадав про себе…

Ось що може чекати молодих адептів «фрiчайлду» у зрілому вiцi. Дід і баба з відомої усім змалечку казки мешкали в хатині самі, тож утішилися навіть з колобка, але той від них утiк… Та материнський інстинкт не повинен ставати і розмiнною монетою. Змушуючи його працювати на власний егоїзм (мовляв, треба, щоб у старостi хтось за мною приглянув), ви тим самим прирiкаєте себе на материнство за контрактом. Розрахунок у стосунках між батьками і дітьми неприпустимий. Так само якщо у «добровiльно бездiтній» сiм’ї народиться незапланована дитина, то батьки і сприйматимуть її як небажану.

— Менi 19 років, у мене є хлопець, мрію вийти за нього замiж. Навчаюся в престижному університеті, диплом якого обіцяє професiйну стабільність. Усе, здається, має скластися для мене в житті щасливо. Хоча моїх рідних і близьких дивує те, що ми з коханим бачимо своє майбутнє без дітей. Але я не хочу їх народжувати й доглядати за ними. Твердо вирішила для себе, що ніколи не буду мамою…

Знову ж таки спантеличили мене ці слова дівчини — моєї землячки з Івано-Франкiвська: її у такому віці начебто ще не мали торкнутися ні столичний фемінізм, ні сумнівна привізна філософія «фрiчайлду».

Довго переконувала її в тому, що не варто ніколи категорично говорити «ніколи». Проштампувати своє життя грифом «добровiльної бездiтностi» не складно. Складно прожити його так, щоб не шкодувати про власний вибiр. Бо ж вакансії на «посаду» мами для тебе може й не залишитись. Отож задумайся над цим, моя юна землячко!