Шляхетська свідомість збереглася в багатьох галичан

Бережницькі, Височанські, Волковецькі, Голинські, Грабовецькі, Добрянські, Копистинські, Крижанівські, Монастирецькі, Новицькі, Сілецькі, Яворські, Ясинські… Це не просто відомі на Прикарпатті чи й в Україні родини. Вони також засвідчують про належність носіїв цих прізвищ до шляхетних родів Галичини. Мало того, навіть особи зі, здавалось би, такими звичайними прізвищами, як Арсенич, Антонович чи Білевич, теж, з’ясовується, родом зі шляхти — з когорти відповідно Березовських, Гординських, Струтинських…

Принаймні це доводить у своїй книжці «Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині (1772—1914 рр.)» старший викладач кафедри українознавства Івано-Франківського національного медичного університету кандидат історичних наук Любов Сливка. Власне, ми вже згадували про це унікальне науково-популярне дослідження в інтерв’ю з видавцем монографії, власником відомої книгарні «Софія» в Івано-Франківську і знаним меценатом літературного процесу на Прикарпатті Юрієм Височанським. До речі, наш діалог з ним під заголовком «Чимало галичан мають шляхетське походження» («Галичина» за 23 липня 2009 р.) став однією з найбільш рейтингових публікацій місяця. і це вкотре засвідчує суспільну тенденцію в Україні до відновлення історичної пам’яті — не лише, так би мовити, всенародної, а й окремих родів.

Нині чимало людей загорілись ідеєю відшукати власні родинні корені. Й очевидно, багатьох галичан тішить, коли з’ясовується, що походять вони зі шляхетського коріння. і ці люди мало зважають на те, що й досі питання існування в минулому української шляхти вітчизняні академіки вважають спірним, а, скажімо, польські історики взагалі заперечують таку ймовірність.

— Причому не лише в польській науковій літературі ХIХ — першої половини XX століття червоною ниткою проходить думка, що шляхта має виключно польське походження, що українською вона просто бути не може, — розповідає Любов СЛИВКА. — Навіть сучасні польські вчені сповідують цю ідею. Хоча й визнають: шляхта Галичини належала до УГКЦ, спілкувалася по-українськи й носила український національний одяг. Але, мовляв, вона все ж мала польське походження, а з плином літ, вважають вони, відбулась її українізація.

Проте, як мовиться, факти — вперта річ. І вони свідчать, що в кожному районі Прикарпаття є села, де колись проживали шляхетські родини, представники котрих гордилися належністю до цієї соціальної верстви і всіляко позиціонували себе як аристократи духу. Однак то не були тільки окремі населені пункти, щось на кшталт оазисів. Враження таке, що групи таких родин селилися компактно. Можна, приміром, окреслити їхні ареали, куди входили й по кілька сіл з різних районів. Скажімо, один із них охоплював частину Косівщини й Коломийщини. інший «переходив» з Коломийщини на Снятинщину. Ще один мовби поєднував території  Калуського району — села Бережниця, Підмихайля та Рожнятівського — села Сваричів, Креховичі. Великий ареал існував на Городенківщині, краї якого пролягали сусідніми районами і Тернопіллям. У його межах розташоване, наприклад, с. Серафинці — велике шляхетське село, звідки родом Роман Шухевич, а також Чернелиця.

— Любове Василівно, які ще села Івано-Франківщини можна б зарахувати до найшляхетніших за вашою версією?

— Це і Витвиця Долинського району, і всі Березови Косівського, й Бережниця Калуського районів, звідки родом Степан Бандера… Словом, аж ніяк не можна гадати, ніби на багатьох галицьких землях масово селилися сивої давнини польські шляхтичі. Натомість є всі підстави стверджувати, що серед наших бойків чи покутян існували представники своєї еліти. І їхня традиція виокремлювати себе з загалу односельців доволі живуча. Навіть у 60-ті роки батьки шляхетських родин кривилися, коли їхня дочка заявляла про одруження з простолюдином. Не забороняли, звісно. Але казали, що можна б побратися й з гіднішим кандидатом. Наприклад, у с. Верхньому Березові ще й сьогодні приспівують: «Ой червоний бурячок та й червона гичка, Сватав мене мужичок, а я не мужичка»… Чимало й інших історичних згадок засвідчують, що свідомість шляхетська досі зберігається в галичан.


— Мені свого часу зауважували, що весь термін «галицька дрібна шляхта», про яку я почав писати в «Галичині» ще торік, зводиться до поняття «ходачкова» шляхта» — так називали збанкрутілих шляхтичів, котрих знали як знатних, хоч і бідних, тому всіляко підтримували — як не їжею, то одягом чи іншим дармовим способом.

— Звичайно, були й такі одіозні персоналії. Та вони становили радше виняток, ніж поширене явище. Але такі фігури, що випадають із загального правила, були і є серед різних верств населення. Це все одно, що не бачити здорового лісу за кількома пошкодженими деревами. Втім, «шляхетський» означало не стільки «заможний», скільки «вільний», «незакріпачений».

Більше того, економічна незаможність відіграла важливу роль «бар’єра» в житті дрібношляхетської верстви, «захистивши» її від полонізаційних процесів, яким піддавалися вищі стани суспільства в Галичині.

— Що спонукало вас узятися за таке дослідження?

— Зі вступом до аспірантури постало питання, яку тему вибрати для написання дисертації. Доцент Прикарпатського університету Роман Сливка, ділившись досвідом написання своєї дисертації,  розповідав мені, що вивчав етнічні групи галичан Львівщини. і коли в одному селі запитав якось, чи його жителі бойки, йому відповіли, що не бойки, але селяни шляхетського роду. Може, вони й належали до бойків, але виділяли себе з-поміж інших односельців. Це його зацікавило: як так, звичайні селяни, а вважають себе представниками шляхетського роду? Причому матеріально вони нічим не відрізнялися від своїх сусідів, котрі натомість і гадки не мали про шляхетне походження.

Мене й саму зацікавив той феномен. Почала шукати літературу на цю тему. Звернула увагу на те, що її дуже мало. З’ясувала, що й документів не так уже й багато або їх зовсім немає. Правда, у книжках українських письменників XIX століття натрапляла на окремі згадки про існування шляхетських родів у наших селах. Та цього, звісно, було замало. Адже не досить лише вибрати тему дисертації та й годі. В такій праці потрібно вказувати джерела, звідки черпаєш відомості для роботи, на які посилаєшся, підтверджуючи ту чи іншу свою тезу. інакше наукового твору на вийде. Тож почала нишпорити в архівах — уявіть собі аспіранта, який узявся за ще не досліджуване, — але всюди мені казали, що немає жодних документів про шляхетські родини.

Напевно, відмовилась би від такої теми, якби не випадок. Один краєзнавець, почувши про мою проблему, підказав: дослідіть давні австрійські й польські метрики (свідоцтва про народження, шлюб). Записуючи в них імена новонароджених, священики відповідно позначали кожне дитя: якщо воно було шляхетського роду, то ставили навпроти прізвища, якщо батько наполягав, латинське «нобеліс», що означало «шляхетський». На позначення ж простолюдина писали «агріколе» тією ж латиною чи «рольнік» польськоюѕ
Це для мене було як одкровення. Власне з виконання тієї поради я й взялася за дослідження. Якби не той чоловік, то нічого б і не починала. А так вивчила доступні метричні книги. Потім працювала у центральному історичному архіві у Львові. До речі, якщо у прикарпатських селах у середньому на 150 новонароджених припадало десять шляхтичів, то на Львівщині, особливо у віддаленому Турківському районі, по півсела мало позначки «нобіліс» у метриках. Ознайомлюючись із такими фактами, переживала справжнє потрясіння.

— Як сприйняли тему вашої дисертації в наукових колах?

— Усі казали, що вона оригінальна, неординарна, складна. Чимало людей цікавилися, що я можу сказати про їхні родини. Працювала три роки, потім почала готуватися до захисту кандидатської, надрукувала декілька статей на цю тему в науковій періодиці. Загалом за фахом я досліджую етнічні й соціальні процеси. І захищала дисертацію з етнології — науки про етнічні процеси. Кандидатська ж називалася «Етносоціальний розвиток дрібної шляхти в Галичині», в якій я пробувала з’ясувати, чи така верства населення нашого краю, як шляхта, ідентифікувала себе з українцями чи з поляками, мала польське походження чи українське.

Схоже, я потрапила тоді у струмінь відповідної ідеї, що, як мовиться, витала у повітрі. Бо якось на одному з наукових форумів зустрілася з відомим істориком М. Крілем, і він поділився зі мною тим, що взявся досліджувати разом зі своєю аспіранткою діяльність Товариства руської шляхти. Ця громадська організація постала було 1907 року в Самборі й існувала до початку Першої світової. Відтак товариство відродилось у 30-х роках. А тепер, у XXI столітті, відновилося знову. А я перед тим якраз і надрукувала статтю про нього. і коли про це сказала, то знаний науковець був приємно вражений, що я його випередила. Для мене ж той епізод засвідчив актуальність обраної тематики.

— Чи й далі досліджуєте цю тему?

— Працюю над проблемою несприйняття галицькою громадськістю наприкінці XIX — на початку XX ст. шляхетства як такого. Знайшла окремі згадки, що тоді було немодно визнавати себе належним до такого роду. Чому? З’ясувалося, що в тодішньому українському суспільстві панував стереотип — слово «шляхта» асоціювалося лише з поляками. Так склалося й історично, що шляхтичами вважали польських панів, які гнобили своїх кріпаків з числа галичан. Тому в українській свідомості не було асоціацій, що шляхтич-пан може бути українцем. Такі віяння, до речі, збереглися подекуди й досі серед широкого загалу. Бо коли я розповідала знайомим, що працюю над темою шляхти, мені заявляли, що мова може йти лише про польську й більше ні про яку іншу.

Словом, було тоді неактуально мати себе за шляхтича. Вважали це анахронізмом, пережитком минулого. Чимало-хто не хотів визнавати своє шляхетське коріння, щоби не ототожнюватися з польськими панами, котрі гнобили українських селян. Тоді ж, як знаємо з історії, посилювалися й соціалістичні настрої про те, що всі люди мають бути рівними й одні не можуть домінувати над іншими. В суспільстві порушували проблему скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, надання їм земель тощо. Тим часом сама ідея шляхетності вже передбачає певну соціальну нерівність. Тому й намагалися, навіть маючи документи, які підтверджували 100-відсоткову шляхетність, приховати правду про своє походження. Відомий громадський діяч Євген Олесницький так і писав: «Мая мама підставляла під миску, коли пекла пляцки на кухні, шляхетські документи».

Це лише ще раз доводить, що українська шляхта мала своє коріння. інша річ, що приховуючи своє походження, її представники чинили вельми шляхетно, намагаючись не випинати свою елітарність, не виділятися з народу. Так само по-лицарськи вчинили чимало українських шляхтичів і в 30-ті роки минулого століття, коли польський уряд спеціально надавав привілеї тим селянам, котрі визнавали себе «уродзоними» Польщі й мали шляхетські прізвища, які закінчувалися на «-ський». Тих українців, які не хотіли приймати римо-католицизм, не визнавали шляхтою, хоча, судячи з прізвищ, вони належали до шляхетських родин.

— Отже, пані Любо, можемо чекати від вас нової книжки про труди і дні галицької дрібної шляхти?

— «Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині (1772—1914 рр.)» — це базова праця. В ній порушено чимало питань-підтем, які можна й треба розвивати. і, мабуть, найголовніше, що потребує висвітлення, полягає в тому, щоби знайти й виокремити з галицьких прізвищ так звані придомки. Що це таке? Бувало, що в одному й тому самому селі проживало надто багато різних родин, які мали одне й те саме прізвище. Приміром, то були Креховецькі. Отож, аби їх не плутати й розрізняти представників однієї родини з таким прізвищем від його носіїв з інших сімей, почали давати придомки, тобто уточнювали, хто є ким. Таким чином частину нинішніх нащадків тих родів і далі йменують, як у нашому випадку, Креховецькими, а решта вже мають прізвища, які походять від придомків (Букатка, Максимович, Мричка, Чепелович). Тому такі люди можуть і не знати, що вони належать до шляхетського роду. Та, гадаю, їм було б цікаво довідатися про це.

У перспективі можна б розвинути й таку підтему, як «вихідці зі шляхетських родин, які стали знаними громадськими діячами», бо таких людей чимало. Можна, ррунтуючись на книжці, написати і видати фундаментальну історію найвідоміших шляхетських родів Галичини. Принаймні матеріалу для такого видання є вдосталь. інший цікавий аспект — є дослідження, що більше половини священиків Галичини, які служили в церквах з середини XIX ст. і до 30-х років XX ст., — вихідці зі шляхти. Тобто вони теж створювали окрему соціальну групу, в якій панували суворі консервативні порядки. Зокрема її представники намагалися, щоб їхні сини ставали священиками, одружувалися з панянками з таких самих духовних сімей, зі споріднених за саном родин. Така замкнутість чимось нагадує порядки між шляхтичами…

Тобто книжка, про яку ми тут говоримо й яка побачила світ завдяки підтримці відомого книговидавця Юрія Височанського, — то лише перший крок у вивченні такого етносоціального явища, як галицька шляхта. Була б тільки рада, якби інші науковці взялися за розробку того чи іншого її аспекту.