Тарас Салига — охоронець слова українського

Лупайте сю скалу!
Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть
І труд і спрагу й голод,
Бо вам призначено
Скалу сесю розбить.

Щедрою видалася цьогорічна осінь на визначні дати, знаменні події, цікаві зустрічі й незабутні враження.

Свято Покрови Пречистої Богородиці, яку ми просимо заступити і огорнути нас своєю опікою, берегти нас від чвар і розбрату, дати нам мудрість і терпіння одне до одного – заради майбутнього України.

Урочистості у Львівському національному університеті імені Івана Франка з нагоди Дня Університету. Одного з найстаріших у Східній Європі, носія багатих академічних традицій, випускники якого – науковці, письменники, державні і громадські діячі ввійшли в історію української та світової науки і культури.

День української писемності і мови, мови – страдниці, мови: “…мудрої Берегині, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу”.

Нелегкі питання непростого виборчого процесу, які не можуть не хвилювати кожного з нас, адже йдеться про історичну пам’ять і незалежність українського народу, який за мовою, традиціями, звичаями має тисячолітню історію.

А ще й тим, що мені, одному з нашої творчої групи – тижневика “Коломийська правда”, Коломия ВЕБ Портал, громадської організації Інститут розвитку громадянського суспільства пощастило зустрітися із нашим земляком – Тарасом Юрійовичем Салигою.

Салига Тарас Юрійович – вчений-літературознавець, критик, публіцист, педагог, доктор філологічних наук, професор, доктор філософії Українського Вільного Університету в Мюнхені, член правління Львівської організації Національної спілки письменників України. Дійсний член Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, заслужений діяч науки і техніки України. Лауреат премії в галузі літературно-художньої критики ім.О.Білецького, лауреат премії імені митрополита Андрея Шептицького (Фонду духовного відродження України), лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських при фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, лауреат літературно- мистецької премії імені Левка і Богдана Лепких. Нагороджений знаком Міністерства освіти і науки “Петро Могила”. Завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

Зустрівся я з паном професором у його скромно, але зі смаком обладнаним кабінетом, де все нагадувало про те, що тут триває натхненна й самовіддана творча, наукова, організаторська праця. Незважаючи на зайнятість, Тарас Юрійович знайшов можливість поспілкуватися.

Народився майбутній вчений, в с.Вікторів Галицького району, у великій селянській родині, де споконвіку зберігалася повага до нелегкої праці хлібороба, прививалися засади християнської моралі, почуття національної гідності, трепетне ставлення до освіти. З теплотою згадує Тарас Юрійович про своє дитинство, коли в нього зародилося почуття належності до українського народу – нащадка могутньої Київської княжоруської держави. Свої перші “університети” розпочав ще в шкільні роки, у літературній студії Галицької районної газети.

Часи студентської пори припали на 60-і роки минулого століття, коли потужно заявив про себе дисидентський рух, а імена Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка стали легендарними.

Праця одного з найвидатніших дисидентів Івана Дзюби – ” Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала літературно – політичним маніфестом того часу. Устої радянського режиму хиталися і, у відповідь, розпочалися жорстокі репресії, проте зупинити рух національного відродження, як етапу боротьби української інтелігенції з тоталітарною системою, радянська карально-репресивна машина вже не змогла.

Молодий студент Тарас Салига, навчаючись на філологічному факультеті Львівського державного університету ім.Івана Франка жадібно читає заборонені владою романи “Собор” Олеся Гончара, “Мальви” Романа Іваничука, “Полтва” Романа Андріяшика, поетичні твори одного з найяскравіших поетів “українського відродження” – Василя Симоненка, вивчає творчість найобдарованішої представниці шестидесятників – Ліни Костенко, знайомиться з виданнями підпільної дисидентської культури – “самвидаву”. Згодом працює в спецфондах над творами заборонених українських письменників та поетів минулого, звертається до творчості українських літераторів у діаспорі.

Після закінчення університету Тарас Юрійович працює на педагогічній ниві, в редакції обласної газети, Інституті суспільних наук (тепер Інститут українознавства НАНУ), Львівському політехнічному інституті (нині Національний університет “Львівська політехніка), Львівському національному університеті імені Івана Франка.

У 1983 році, в Києві, у видавництві “Молодь”, вийшла в світ перша збірка оглядів, статей, літературно-критичних нарисів Тараса Салиги – “Право на себе”, а на сьогоднішній день у творчому доробку відомого критика більше 300 наукових праць, збірок творів, публікацій в періодичних виданнях, методичної літератури.

З 1990 року професор Салига очолює кафедру української літератури імені академіка Михайла Возняка, спадкоємицю першої в Україні “кафедри руської словесності”, завідувачем якої, був призначений професор “руської мови і словесності” - Яків Головацький. Більше 160-ти років кафедра береже і доносить до нас перлину світового письменства – українське слово. За роки Незалежності України львівська філологічна школа відновила давні свої традиції, створені нові кафедри, спеціалізації, спеціальності, лабораторії, Інститут літературознавчих студій.

Наукова робота сьогодення охоплює дослідження всіх періодів історії української літератури, кафедра стала провідною франкознавчою кафедрою в Україні та одержала міжнародне визнання.

Доктор філологічних наук, професор Тарас Юрійович Салига знаходить час для спілкування із студентською й науковою молоддю, є науковим керівником кандидатських дисертацій аспірантів та викладачем найбільш складних питань української літератури для докторантів. Є членом експертної Ради ВАК України, спеціалізованої вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук, приймає участь в міжнародних форумах і культурно-громадських заходах в Україні.

На зорі відродження української держави приймає участь у відновленні діяльності Товариства “Просвіта” і Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові, заборонених і знищених після приходу радянської влади в Західну Україну.

Вчений-літературознавець звертається до героїчних сторінок нашої історії, зокрема до теми січово-стрілецької поезії – нев’янучого цвіту українства періоду національно-визвольних змагань за соборну Україну. В 1992 році, у Львові, видавництво “Каменяр” випустило в світ антологію “Стрілецька Голгофа”, в якій опублікована поетична спадщина Р.Купчинського, М.Гайворонського, О.Бабія, Ю.Назарака, Богдана Лепкого…

Київська Русь… Святий рівноапостольний князь Володимир… Хрещення нашого народу… Якою гордістю наповнюється серце справжнього українця, коли чує він ці святі слова. Більше тисячоліття ми несемо в собі віру християнську, відображену в мистецтві і в культурі нашій, збережену в наших звичаях, традиціях та обрядах. Віра вела нас до відродження і тоді, коли церква на довгі роки змушена була піти в підпілля. Вірили і знали, що імперій вічних не буває – бувають вічними народи і їхня віра.

Високим виявом патріотичного обов’язку одного з провідних українських літературознавців Тараса Салиги, стало видання антології української релігійної поезії “Слово благовісту”, яка вийшла у львівському видавництві “Світ” в 1999 році.

Коло знань шанованого всіма професора, надзвичайно широке, він обізнаний з усією світовою літературою, знайомить міжнародну спільноту з тисячолітньою спадщиною української культури, приносить в дарунок нинішнім і прийдешнім поколінням свою творчість.

Але основним було і залишається в житті професора-патріота – Слово! Слово, яке століттями забороняли, переслідували, вбивали, та як не силкувались не вбили. Не знищили, бо в ньому втілена споконвічна мрія нашого народу стати суверенним, здобути волю, зберегти віру у відродження України.

На жаль, наша зустріч в цьому, наповненому величезною енергетикою храмі науки, непомітно підійшла до завершення. Залишилося подякувати панові Професору, колективу кафедри, кандидату філологічних наук, доценту, заступнику декана філологічного факультету з наукової роботи – панові Василю Буднику за сприяння і підтримку в написанні даної статті.