Дмитро Табачник про своє ставлення до Західної України

Інтерв’ю з міністром освіти та науки України Дмитром Табачником відбулося 12 жовтня у Києві. Інтерв’юерами були представники трьох львівських ЗМІ: Інтернет-видання ZAXID.NET, газети «Високий Замок» та ЛОДТРК. Першу частину розмови читайте тут.

У другій частині інтерв’ю міністр освіти Дмитро Табачник розповідає про своє ставлення до Західної України і Львова, про російську мову в Україні і про те, чи готовий він вибачитися перед галичанами за ті свої вислови, які вони вважають образливими.

- Повернімося до вашого ставлення до Західної України. Чи можна його порівняти з підходом Пантелеймона Куліша, тобто вважати, що ви позитивно ставитесь до західного регіону, а своїми гострими словами лише намагаєтесь «привести його до тями»?

- Ви знаєте, ми не будемо занурюватись в глибини історичної пам’яті, бо якщо взяти і почитати, що писав про відмінності західних і східних українців, скажімо, Іван Нечуй-Левицький, Павло Петрович Скоропадський або навіть Іван Якович Франко…

Знаєте, я колись із одним професійним політиком, який дуже пишався своїми національними ідеями, дуже по-злому пожартував у Верховній Раді. Я взяв і надрукував кілька речень, показую йому і кажу: «От бачите, що робиться: племінниця писала твір, написала, а їй поставили трійку». А там такі безбарвні речення, незавершені. Він почав поправляти і каже: «Та ні, дуже багато помилок. Це ще поблажливий вчитель, я поставив би двійку». Я кажу: «Добре. Справа в тому, що це все вибрано з Шевченка». Він довго просив повернути аркуша. Я повернув, але ж справа не в цьому…

Я думаю, що взагалі не можна казати: «Любити Україну Західну, любити Україну Східну, любити Південну». Я, наприклад, люблю Олеський замок, але це не може бути якесь родове поняття. Коли я був віце-прем’єром, ми найбільше грошей вгатили у Жовкву до її ювілею – і це правильно. Але так само можна любити Тростянець або Качанівку, інші місця. От, наприклад, Батурин я не люблю, тому що там немає нічого справжнього, це – макет, побудований за величезні кошти, які можна було віддати Борису Возницькому, і він би ще кілька справжніх замків дуже толерантно і по-європейському відреставрував. Або Михайлу Сікорському, в якого не валився б дах в музейному комплексі в Переяславі-Хмельницькому. Не може державна людина свої забаганки перетворювати на урядові рішення – не повинна, принаймні. Не може вона свої прихильності чи відмінності задовольняти за кошти державного бюджету.

Свого часу я їздив до Львова на багато наукових конференцій, на історичний факультет – тоді ректором університету був професор Чугайов Володимир Петрович, який потім завідував кафедрою новітньої історії. Всі захоплювалися містом Лева, а мені було дуже важко, тому що у вас завжди не давали гарячої води – була така проблема у 1982-83 роках. Але ж через нестачу гарячої води також не можна любити чи не любити Львів! Так само я зі своїм найближчим другом поїхав в Одесу 1982 року. Приїхали, пішли на дискотеку, повернулися о пів на дванадцяту – він мав свою квартиру. Прийшли, я – до ванни, а він сміється і каже: «У нас в Одесі ніколи не буває води». Я кажу: «А що робити? В мене сорочка не знімається після дискотеки». Він каже: «Нічого, лягай спати не роздягаючись, завтра підемо на море, помиємось». Ну то що, через це можна не любити Одесу?

У чому я абсолютно переконаний, то це в тому, що політичні пристрасті не є підставою для висновків про любов чи нелюбов до якогось регіону України. Скажімо, якщо ми дискутуємо і не знаходимо спільної мови, то треба взяти за зразок кращі приклади поведінки європейців чи старих демократій – канадської, мексиканської, не кажу вже про американську. Там є такі жахливі дебати, а після цього всі разом, республіканці і демократи, ідуть у стейк-хаузи. Я це бачив особисто. Це зразок.

Кожен регіон України зробив свій унікальний внесок у загальну культурну, просвітницьку, історичну, архітектурну скарбницю. Тому надавати першість чи другорядність будь-якому із них – абсолютно безпідставно. Можливо, це образливо, але я багато разів казав, що не можу зрозуміти, чому в Луганську чи в Харкові набагато спокійніше сприймають вияви іншої думки. От я намагаюсь для себе відповісти – чому? Ні, звичайно, є хулігани і в Харкові, є хулігани і у Львові, але не вони визначають суспільство. Це проблема, над якою всім варто замислитись.

- Ви сказали про внесок кожного регіону. А на вашу думку, у чому полягає найважливіший внесок Галичини – зокрема, Львівщини?

- На мою думку, взагалі найбільший внесок Галичини у тому, що саме завдяки львівським ремісникам і міщанам було відстояно і врятовано православ’я в Україні в пізньому Середньовіччі. Другий за важливістю внесок – це абсолютно унікальна і, мабуть, єдина на східнослов’янських землях історія і розвиток міської культури. Лише в деяких містах Західної України на східнослов’янських землях народилася міська культура, яка за всіма ознаками абсолютно відрізнялась від феодальної: ринок – як центр економічної свободи, згодом театр – як центр духовної свободи, міські права і вольності – як центр політичної свободи. Третій за значущістю внесок – це збереження і розвиток української культури, мистецтва і літератури, і більш ранній старт націоналізму – у прогресивному значенні цього слова, зразка ХІХ ст. Наголошую – саме в розумінні ХІХ ст., коли нації визначали прогресивні процеси, що співпадали з економічним розвитком. Можна, звичайно, і далі продовжувати, але з моєї точки зору це три найбільші досягнення.

- Іще до президентських виборів ви були гостем телепередачі «Я так думаю», під час якої сказали, що коли ви чимось образили мешканців Західної України, зокрема галичан, то ви готові перед ними вибачитися. А вже після цього були публікації статей, які, знову ж-таки,  скоріше ображають галичан, ніж навпаки – принаймні, на це вказує реакція суспільної думки. Йдеться, наприклад, про нашумілу статтю у виданні «2000». То ви передумали вибачатися чи просто зрозуміли, що вибачатися не має за що?

- Так, я справді гостро полемізував з представниками націоналістичних поглядів. Я вважаю, скажімо, неєвропейським шляхом розвитку виправдовування і героїзацію колабораціоністів. Це моя особиста думка. Я можу послатися на законодавчі акти, на підручники, на приклади будь-яких європейських країн, де в часи Другої світової війни існували колабораціоністські формування. Ніде для них не робиться винятку, незалежно від того, чи вони боролися проти тоталітарного, чи проти демократичного режиму. Тому я це захоплення переважної більшості населення Львівської області не можу сприйняти.

Для мене є абсолютно незрозумілим, чому сьогодні, коли Східна Україна відкинула тоталітаризм класовий, Західна Україна йде назустріч з тоталітаризмом націоналістичним. Це, на мою думку – неправильний шлях.

Коли я сказав на програмі Ганни Безулик, що готовий вибачитись, я мав на увазі, що готовий по кожній окремій цитаті дискутувати, і якщо мені не професійний політик, а пересічний громадянин доведе, що його це образило, я спробую йому довести, що мова йшла не про нього. Якщо він буде наполягати, що мова йшла саме про нього, і мені не вистачить аргументів, щоби його переконати, я перед пересічним громадянином готовий вибачитись і сказати: «Я вибачаюсь, бо я говорив про інші речі. Якщо ви мене не зрозуміли, значить, я був недостатньо переконливий». Але я думаю, що коли, скажімо, читати Табачника в цитатах опонентів, то це теж не допомагає зрозуміти хоча б те, що він намагався висловити.

- Щодо опонентів – як ви сприймаєте критику з боку колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко?

- У нас були, без перебільшення, достатньо рівні стосунки з колишнім прем’єром Тимошенко. Більше того, я не приховую, що коли вона була прем’єром, вона кілька разів мене запрошувала, і ми мали різні, досить важливі розмови на відсторонені теми – тобто не йшлося про надання контракту, розмитнення, призначення якоїсь людини. Розмови були тривалими. А от зараз вона перша вийшла, так би мовити, «на тропу війни», почала говорити про неправдиві речі. Так, можливо, в полеміці я також дав їй відповідь не кращого ґатунку, але, з точки зору відповідальності і риторики, на мою думку, адекватну.

Вона чому так робить? Тому що їй важливо сформувати на свій бік, на свою користь суспільну думку. Вона змагається за електорат з більш правими, більш радикальними політичними течіями. Так само я думаю, що вигідно на Західній Україні формувати негативну суспільну думку. Коли нема чим згуртовувати електорат, треба собі знайти ворога, виліпити хоч маленького.

До речі, ще про перекручене. Я ніде не казав, що Тимошенко – з ліжка Лазаренка. Я сказав дуже просто. Мені прочитали її цитату – я сказав: «Дякую вам за те, що ви вибрали ще не саму гостру. На жаль, хамство, агресивність і арогантність стають ознаками політичного стилю колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Їй цікаво, звідки я взявся? Ми звідки взялись усі? Я можу про себе сказати, що я взявся не з ліжка Павла Лазаренка і я взявся не з кімнати відпочинку Рема Вяхірєва. Я свою дорогу в політику зробив не в альковах і не на шовкових перинах». Крапка, більше коментарів не було.

Я про себе казав. Я – не з Африки, не з Канади, я народився не в Умані, я народився не в ліжку Павла Лазаренка. Які до мене претензії? Читайте класику Черчилля, за яку він отримав Нобелівську премію, його оповідання про бурську війну і щоденник. Він каже: «Я дуже вибачаюсь перед лордом Сомерсетом. Я ніколи більше не буду говорити про те, що він – свиня. Я обіцяю колегам навіть ніколи не думати, що він – мерзенна свиня. І якщо, не дай Боже, я подумаю, що він – брудна свиня, я знову-таки знайду собі сили вибачитись». Але це – гірше, тому що він все-таки казав про лорда Сомерсета, а я казав лише про себе.

- Повернімось до Галичини. Ви казали, що вона – менш толерантна…

- Підкреслюю – на мою думку.

- Так, на вашу думку. Але ви повинні розуміти, що Галичину завжди болітимуть питання історії, Галичина має свою думку…

- Так. І Одесі болять питання історії, Луганщині болять питання історії. І коли, скажімо, минуле міністерство освіти змушувало у військових ліцеях Донецька і Харкова вивішувати на дошці листи-привітання від вояків, як вони це називали, «першої української дивізії» - а насправді йдеться про дивізію СС «Галичина» - я думаю, їх боліло не менше. Але вони, тим не менше, змушені були з тим змиритися.

Я вже багато разів казав, що питання гуманітарного розвитку, історії, культури і мови повинні об’єднувати Україну. Для цього максимум повноважень для прийняття рішень потрібно віддати на регіональний рівень. Треба взяти за основу досвід, який мав місце і в Галичині, і на Наддніпрянській Україні у ХІХ ст. Жоден пам’ятник тоді не споруджувався за державні кошти – гроші збирали люди, а якщо не вистачало, то августіший правитель додавав.

Наприклад, в Києві довго, ліниво, з таким навіть трагічним затягуванням збирали гроші на унікальний художньо-промисловий музей. Збирали, збирали, і проект вже був в архітектора Бойцова, потім його переробив Городецький – а грошей не вистачало. І тоді гроші на цей музей з власної кишені вийняв Микола ІІ – і з’явився музей, нині – Національний художній музей з левами. Так само і пам’ятники будували.

Так само у нас є дотація на Вінницьку область, або на Львівську область, або, скажімо, на Одеську область. Раптом, що природно, одесити захотіли поставити пам’ятник. Нехай ставлять – але за свої гроші. Але якщо вони спробують отримати гроші з дотаційного обласного бюджету, тоді вибачте – це ж ваша забаганка!

Щодо толерантності. Коли в Одесі ставили Пам’ятник засновникам Одеси – так він офіційно називається – скільки було десантів із Західної України? Дуже багато. Але я не пригадаю жодного десанту з Донецька, який би намагався публічно демонструвати чи руйнувати якийсь пам’ятник, який вирішили встановлювати громади на Західній Україні. Це питання, на яке потрібно шукати відповідь, і шукати її передусім в собі.

Візьміть і порівняйте, скільки за 19 років незалежності було відозв, звернень на суто політичні теми, вимог відставок було у трьох обласних рад Західної України і будь-яких трьох рад Східної чи Південної України. Тоді ви зможете зробити висновки щодо бажання чи небажання вчити своїх співвітчизників сприйняттю інших поглядів. Це буде цікаве порівняння – і за кількістю, і за тональністю, і за іншими речами.

- Сьогодні знову назріло питання двомовності в українській державі. Ви маєте у цій сфері свої ініціативи. Наскільки вони, на вашу думку, повинні бути зрозумілими для нового покоління громадян України на Заході і на Сході?

- Я думаю, що історично подарований Україні білінгвізм – це багатство, від якого не варто відмовлятись. Коли ми говоримо про двомовність, то ми ж говоримо про те, що у шкільній і вищій освіті обов’язковим має бути вивчення державної мови. Ця обов’язковість – це аксіома, яку ніхто не обговорює. Я можу послатися на свій приклад – у Києві я вчився у російській школі, але в нас були чудові викладачі з української мови і літератури. Обсяг цих годин також був обов’язковий і не менший, аніж в сусідній українській школі. Вся різниця була в тому, що, скажімо, математику у нас викладали російською, а в них – українською, більш нічого.

Я вважаю, що білінгвізм – це наше багатство. Коли в Україні кожен знає українську мову – це його обов’язок як громадянина. Але не варто втрачати того, що у нас практично всі знали російську мову.

Ви, може, не повірите, тому що це дуже дивовижно: ми проводили найбільшу в історії освіти розширену колегію по середній освіті, і в один день у 12 секціях брали участь півтори тисячі вчителів з усієї України. Я ходив по секціях просто, щоб послухати. А на другий день в залі було також майже півтори тисячі працівників управлінь освіти з усієї України. Я ніколи не думав, що вчителі західних областей України – Рівненської і Тернопільської, не Львівської, не буду пересмикувати – будуть говорити про те, що вони хочуть, щоб було повернуто російську мову і літературу хоча б у невеликих обсягах – щоб діти уміли хоча б грамотно писати.

Я говорив би про невідмову від природно наявної двомовності. Так, зрозуміло, що якась старенька бабуся, яка народилася ще за Польщі, російську мову не знала – але знала достатньо для того, щоб поспілкуватися з туристом, який приїхав відпочити в горах на Прикарпатті чи на Львівщини, і запропонувати йому послуги, ночівлю чи щось інше. Але діти і онуки її – всі знали, і вони могли працювати і в Росії, і у В’єтнамі, і у Китаї. Навіщо від цього відмовлятися? Штурмувати треба третю і четверту мову, а не викорчовувати те, що було.

- На вашу думку, чи зазнає російська мова утисків в Україні?

- Протягом попередніх п’яти років, на мою думку, зазнавала. В столиці України і у багатьох українських містах, не радячись з батьками і з педагогічними колективами, закривали, розформовували і не давали створювати російські класи.

Це правда. І від того, як ми навчимося один одному говорити правду і її вислуховувати, також залежить наше співжиття. Я вам хочу сказати, що жоден радикально налаштований політик Сходу не пропонував те, про що говорили деякі радикальні політики Західної України – відділити якісь регіони і так далі. Потім вони міняли свою позицію, вибачались – та все ж. На цю тему навіть говорити небезпечно!

Найпростіше, на мою думку – віддати питання культури, питання освіти, питання релігійної ситуації на рівень регіонів, і шукати те, що нас об’єднує. Скажімо, для ракети в Дніпропетровську дуже велику частину систем управління робив колись «Електрон» Віктора Олександровича Рибинка – і дуже шкода, що він не є активним учасником програми “Sea Launch”. Оце об’єднує. Євро-2012 – об’єднує. І те, що сьогодні новий уряд вкачує на Львівщину державних і приватних інвестицій більше, ніж всі попередні і позапопередні уряди – це теж об’єднує.

І так само повинне об’єднувати мирне сприйняття того, що не шанують, наприклад, маршала Жукова чи Ватутіна на Львівщині. Це – їхнє природне право, і будь-ласка. Але не варто зневажати харків’ян, полтавчан чи луганчан за те, що вони поважають Ватутіна, Жукова чи молодогвардійців. Це не підстава. Ми ж сьогодні не дивимось вовком на французів – а, до речі, по Рівненщині і по Волині певні південні колони великої армії Наполеона проходили, і вони тут також не різдвяні подарунки йшли роздавати.

- Але ж достатньо очевидно, що якщо двомовність – це подарунок, то друга державна мова не зробить усіх громадян України білінгвами. Навпаки, якщо на Сході буде можливість вживати тільки російську, то вони тільки так і робитимуть…

- Я кажу не про двомовність, а про нинішню запропоновану Олександром Єфремовим, Сергієм Гриневецьким і, здається, Петром Симоненком редакцію Закону про мови.

- Ви вважаєте, що на цьому потрібно зупинитись?

- Я вважаю, що цього достатньо, щоб абсолютно гармонійно виконати зобов’язання перед Радою Європи після підписання Хартії про регіональні мови і мови національних меншин. Вона дає достатньо простору для функціонування російської мови в південних і східних регіонах. Але вона зобов’язує чиновника, вчителя, державного лікаря знати українську мову.

Я переконаний, що ця редакція Закону про мови дає достатньо простору, щоб дуже значна частина населення України не почувалася дискримінованою. Також переконаний, що будь-яка політична сила тільки тоді чогось варта, якщо вона виконує свої передвиборчі обіцянки.

Львів’янам це важко зрозуміти, але я, скажімо, бував вдома у своїх однокурсників, гарних, талановитих викладачів великих університетів в Харкові. І коли тракториста з Запоріжжя на Першому національному за Ющенка безсоромно перекладали, забиваючи його звук, або лікаря Комаровського з того ж Харкова, який зараз на «Інтері» є одним з найпопулярніших друзів молодих мам, то вони увесь час відчували себе дискримінованими і казали: «Ну людина нам цікава як інтерв’юер, навіщо ви її дикторським текстом зверху перебиваєте?»

Львів’янин може з цим не погодитись, це його право. Але я чітко знаю, що це абсолютно нормальних деполітизованих людей дратувало, вони відчували себе людьми другого якогось сорту. Це правда. Так само, коли в луганському населеному пункті всі батьки бажають, щоб діти вчились російською мовою при тому, що вони обов’язково будуть вчити українську мову і літературу, а інспектор райвно або директор школи каже: «Ні-ні, ви нам псуєте картину перед міністерством».

- Інше гостре для суспільства питання: буквально одразу після того, як ви очолили Міністерство освіти та науки, проти вас почали виступати відомі діячі культури – зокрема, письменники Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко. Після цього ви зробили заяву, що в навчальних закладах не повинні вивчати творів сучасних українських письменників. Це удар у відповідь?

- Я посилався на європейський досвід. І хочу вам сказати, що в жодному підручнику перелічених вами трьох письменників немає в обов’язковому шкільному курсі. В додатковому – є, в нормативному підручнику – ні. Тому розцінювати цю заяву як відповідь – немає підстав.

- Суспільство сприйняло це негативно, вважаючи, що ви хочете позбавити можливість дітей знайомитися з моральними авторитетами…

- Толстой і Достоєвський були моральними авторитетами для суспільства останньої чверті XIX – початку XX століття. Є вони моральними авторитетами і сьогодні. Більше того, сьогодні їх авторитет набув такого всесвітнього значення, що жодного українського письменника минулого чи сучасності з ними навіть порівняти неможливо. Але ж за життя їх не вивчали в гімназичному курсі, і це не завадило ані суспільству «знайомитися з моральними авторитетами», ані самим авторитетам набути світового значення.

Нехай Забужко, Андрухович і Жадан йдуть тим самим шляхом. Я не буду втручатися в програму по літературі. Але я висловив свою власну думку, і зараз кажу: підручники з літератури старших класів і без того надзвичайно переобтяжені, щоб вписувати у програму кожного охочого українського літератора.

У нас була дискусія з одним із старших письменників, Євгеном Дударем, і я, перебуваючи в опозиції, розкритикував його казку про Червону шапочку. І зараз можу повторити, що я вважаю, що не можна її включати до підручників для восьмого класу. Поясню. Є Кама-сутра, якій більше двох тисяч років – принаймні первинному тексту. Є «Декамерон», якому вже більше шести століть. Але це – не підстава вивчати чи Кама-сутру, чи «Декамерон» у восьмому класі. Так само Дудар образився – мовляв, чого це він критикує мій твір, написаний у 1986 році. Але ж це – сатирична казка для дорослих! Ось і все.

Я дуже вдячний за те, що «Українська Правда» опублікувала інтерв’ю з авторами підручників історії для п’ятого класу, і обоє сказали, що ніяких поправок міністерство їм не пропонувало, не цензурувало, що вони самі переробляли. Але я й зараз переконаний, що дітям, яким немає ще і десяти років, не варто давати надзвичайно політизовану версію подій – адже в абсолютній більшості європейських закладів останніх десять років, які в університеті вивчаються в курсі сучасної політології, в нормативних підручниках з історії не вивчаються. І якщо автори самі зробили свої підручники для дітей менш політизованими, то, мабуть, це правильно і нормально.

- Отже, якщо ми вже повертатися до питань освіти, то для міністра Дмитра Табачника найважливішим завданням є покращення якості освіти, а не політичні питання?

- Так. Це профільна школа, переоснащення вчителів технічними засобами – наприклад, інтернетизація школи – і автономія університетів, за якої гірші загинуть, а кращі дадуть собі раду. Зрозумійте – 862 вищі навчальні заклади нам не потрібні, ми їх не прогодуємо і не витягнемо.

Я колись мав дуже цікаву можливість навчатися 19 днів у Південній Кореї. В нас лекції читали англійською мовою дуже цікаві корейські міністри – закордонних справ, економіки тощо. І от в Південній Кореї законом закріплено 50 університетів. А населення там – так само, як і в нас, близько 46 млн.

А от яке населення в Рівному? До 200 тисяч. І 6 державних університетів. Ну карлики! Але це – мінімум 30 проректорів державних закладів, 5 бухгалтерій, 5 канцелярій, 5 адміністративних і 5 навчальних частин. 5, 5, 5. А кафедри – каліки, по 3-7 людей. От зараз ображаються, що я заборонив, щоб випускова кафедра була без доктора наук і мала менше 8 людей. А я взагалі вважаю, що на кафедрі мають бути два доктори наук, і не може бути менше 10-15 людей – інакше це не кафедра.

- Чи звертаються до Міністерства освіти та науки ректори львівських університетів за допомогою?

- Безумовно, десятки разів. Аякже. І не тільки Західної України, а й всієї України загалом. Скажімо, нехай і не був особисто, але письмово багато разів звертався і по місцях державного замовлення, і по місцях в аспірантурі, і по інших питаннях, ректор Львівського національного університету. Він особисто не був, але на всіх державних акредитаційних комісіях був його перший проректор, професор Височанський.

Я розумію, що, можливо, Івану Вакарчуку у свій колишній кабінет некомфортно заходити, і на це треба зважати. Хоча я, наприклад, не вважаю, що в державній службі є приватизовані кабінети. От я був на багатьох посадах державної служби. Уявіть собі, якби я вважав будинок Кабінету міністрів своїм колишнім місцем роботи, а після того, як звідти пішов, то навіть туди б не ходив…

- До речі, на якій із посад ви відчували, що ваша діяльність є найбільш результативною?

- Думаю, що на посаді глави Адміністрації Президента. Мені, принаймні, так здається. Мені там було цікаво ці три роки.

- Скільки вам за перші півроку роботи на нинішній посаді вдалося реалізувати із того, що ви задумували?

- Я думаю, що трошки менше половини. Це пов’язано з обмеженням бюджетних коштів. Нам вдалося відновити програму «Шкільний автобус», але не в тому обсязі, про який мені мріялось, тому що був секвестр бюджету – скажімо, замість запланованих на початку 159 автобусів ми зможемо поставити тільки 115. Нам вдалося відновити співпрацю з Світовим Банком, яка була зруйнована – це дуже важливо, тому що завдяки цьому будуть і автобуси, і шкільні кабінети. Вдалося швидше, ніж у 2009 році, надрукувати одну паралель підручників.

Не вдалося ухвалити Закон про вищу освіту, бо дуже важко його погоджувати: міністерства економічного блоку не хочуть піти на серйозні поступки в питанні автономії університетів. Не все вдалося зробити у справі створення нових стандартів освіти, але я сподіваюся, що 2011 буде більш плідним. В цьому році ми закінчили нові стандарти для початкової школи, але найбільше мене турбують нові стандарти для середньої школи після четвертого класу.

Звичайно, вдалося започаткувати кілька дуже важливих державних програм, про які ми вже говорили. Вдалося започаткувати процес повернення дитячих садочків. Вдалося, незважаючи на шалену політичну протидію, досягти того, що скарг на вступну кампанію і фізичних звернень було менше. Це об’єктивна статистика. І порушень, у тому числі – кримінальних, з хабарами – також було менше.

Наступного року ми почнемо абсолютно нову програму технічного переоснащення шкіл. Я кажу «почнемо», тому що сподіваюсь на можливості бюджету, на підтримку уряду і Президента. Я розумію, що це все вартісні проекти. Завдяки моїм дипломатичним здібностям і за підтримки кількох провідних виробників світу ми зможемо впродовж 2011 повністю комп’ютеризувати 100 шкіл на Київщині – 50 сільських і 50 київських міських. Я думаю, що, якщо у нас вийде задумане, то ми з однією великою компанією другий такий проект почнемо у Львові, і третій – в Луганську. Хотілося б в усіх 24 областях, але ми розуміємо, що все не може відбутися відразу. Є на наступний рік плани, щоб всі діти-сироти одержали iPad – знову ж-таки, незалежно від регіону.

Загалом я не зміг би у відсотках точно вирахувати, скільки мені вдалося, але взагалі вважаю, що людина, якій здається, що їй вдалося зробити більше половини від того, що вона задумала, вже втратила позитивний ресурс розвитку.

- Ну і обов’язкове запитання на завершення: коли ви нарешті відвідаєте Львів? Вашого візиту там дуже чекають…

- Одразу після виборів – щоб не заважати львів’янам зробити свій правильний і усвідомлений вибір. Зараз, мені здається, у Львові всі найбільше захоплені подіями останнього дня жовтня. Сподіваюсь, що на початку листопада час прийде для більшої уваги до освіти.