2010 рік - рік Окуневських

У 2010 році виповнюється 150 років від дня народження і 81 рік від дня смерті одного з видатних українців кінця 19 – початку 20 століття – Ярослава Окуневського.

Адмірал, Головний лікар, начальник Головної медичної служби Імператорського й Королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії. Нагороджений багатьма орденами і відзнаками Австро-Угорщини та інших держав світу.

Він став першим українцем – кавалером Рицарського Хреста Франца-Йосифа I, ордена Рицаря іспанської королеви, французького ордена Почесного легіону, китайського імператорського ордена Дракона, найвищого титулу Мандарина і ще багатьох високих нагород низки держав.

Адмірал Окуневський відзначався великою працездатністю, обширними знаннями, високим інтелектом. Вільно розмовляв англійською, французькою, італійською, та німецькою мовами.

Він є автором наукових праць з медицини і військово-морської зокрема. Саме Ярослав Окуневський розробив військово-медичний статут військово-морського флоту Австро-Угорської імперії, який, з невеликими доповненнями, чинний і сьогодні у військово-морських флотах багатьох країн світу.

Дійсний член Наукового Товариства ім.Шевченка й Українського лікарського товариства у Львові.

Письменник. Публіцист. Перший український прозаїк – мариніст. Меценат і благодійник.

Родовід

Ярослав Окуневський прийшов на світ 5 березня 1860 року в сім’ї священика Іполита і Теклі (з родини Кобринських) Окуневських у містечку Радівці біля Сучави на Південній Буковині (тепер Редауци, Сучавського повіту, Румунія).

У 1869 році сім’я Окуневських переїхала до с.Яворів, де батько був призначений парохом.

Гуцульщина стала рідним краєм для родини Окуневських. Діти росли в дружній, згуртованій атмосфері, їм змалку прищеплювали засади християнської моралі, розвивали національну свідомість і любов до праці.

Коли Ярославу було 15 років померла мати і дітей виховувала бабуся – Анна Кобринська, вдова священика Івана Кобринського, пароха в с.Яворів, який помер у 1869 році.

Теофіл Окуневський (старший брат Ярослава), народився 7 грудня 1858 року. В майбутньому відомий адвокат, один із засновників філії товариства “Просвіта” у місті Городенка, посол до австрійського парламенту, Галицького сейму, співавтор (разом з І.Франком та М.Павликом) Програми і Статуту Русько-української радикальної партії, член Президії Національної Ради ЗУНР.

Будучи послом до австрійського парламенту, домігся в уряду виділення коштів на будівництво дороги Косів – Жаб’є, яку й досі називають цісарською. На Галицькому сеймі виступив з питанням про відкриття української гімназії в Коломиї, і з дозволу Цісаря Франца-Йосифа I, у вересні 1892 року були відкриті, при існуючій польській гімназії, паралельні українські класи. Це була велика перемога українців у справі пробудження національної гідності.

У великій мірі, завдяки Теофілу в домівці Окуневських у Яворові бували Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич, Наталя Кобринська, Остап Терлецький, Володимир Шухевич, інші діячі українського громадського і культурного життя того часу. Яворів став своєрідною українською Меккою для духовного оплоту нашого народу – духовенства, світочів нашої культури і науки, борців за волю і незалежність України, студентської молоді.

Сестра Емілія, народилася 20 грудня 1862 року, була одружена з адвокатом Михайлом Дорундяком, на жаль померла рано, у віці 32-х років.

В молодому віці, вісімнадцяти років, помер також брат Ярослава – Іполит.

Наталія Окуневська, народилася в 1864 році, була активісткою жіночого руху в Галичині, який організувала Н. Кобринська – родичка Окуневських по матері. Наталія Окуневська брала участь у підготовці альманаху “Наша доля”, який високо оцінив І.Франко. Була учасницею першого в історії України масового походу в Єрусалим та інші місця земного перебування Ісуса Христа.

Сестра Ярослава – Ольга, народилася в 1875 році. Закінчила Віденську консерваторію по класу фортепіано, навчалася музики в основоположника української класичної музики Миколи Віталійовича Лисенка, у місті Києві. Займалась сольною та концертною діяльністю в містах Західної України, акомпонувала видатній співачці світового рівня - Соломії Крушельницькій.

Одна з перших професійних піаністок Галичини, і від Ольги Окуневської та її найулюбленішої учениці – Ольги Ціпановської бере початок історія галицької фортепіанної музики.

На педагогічній ниві проявила себе як талановитий викладач і директор дівочого ліцею у місті Перемишль.

Своєю самовідданою громадською працею, педагогічною і концертною діяльністю, Ольга примножила славу родини Окуневських, яку, на відміну від інших, не вдалося ні онімечити, ні ополячити, ні перетворити на перевертнів.

На тернистому шляху до визнання

Ярослав Окуневський навчався спочатку в сільській школі Яворова, а згодом у семирічній – в Снятині. Опісля його віддали до Коломийської гімназії, яка, на той час, була польською. Уже в зрілому віці, про гімназійне навчання, де зазнав немало принижень від учнів-поляків, він писав у своїх спогадах.

У 1877 році Ярослав поступив до Віденського університету на медичний факультет, а через два роки, будучи студентом університету 3-го року навчання, уклав контракт з Військовим міністерством Австро-Угорщини і почав отримувати стипендію, яку було встановлено для майбутніх військових лікарів.

У Відні молодий студент відразу ж поринув у життя студентської (академічної ) громади, формується як український інтелектуал європейського взірця, знайомиться з українськими студентами і викладачами Віденського університету.

В колах молодих науковців гаряче обговорювались питання створення національної держави, незалежність якої, можна було здобути тільки радикальними заходами. Молоді патріоти боляче сприймали початок нищення Запорізької Січі з наказу російського царя Петра I у 1709 році і, яке продовжувалось аж до остаточного її зруйнування в 1775 – з наказу цариці Катерини II.

З ініціативи Івана Горбачевського та Івана Пулюя (в майбутньому славетних вчених світового рівня) віденські студенти-українці в 1868 році започаткували академічне товариство молоді “Січ”. У віденській “Січі” сформувалися видатні в майбутньому особистості – Ярослав Окуневський, Євген Петрушевич, Наталь Вахнянин, Богдан Лепкий… Почесними членами товариства були обрані – Іван Горбачевський, Іван Пулюй, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко…

Віденська “Січ” дала поштовх до проведення Першого з’їзду молоді, що відбувся 17 вересня 1880 року в Коломиї, за участю всіх студентських організацій Галичини і Буковини. Керував з’їздом тодішній голова віденської “Cічі” - Ярослав Окуневський.

А 5 травня 1900 року на загальних зборах у покутському селі Завалля, там де Черемош впадає в Прут, було створено пожежно-руханкове товариство “Січ” – засновником якого був відомий галицький адвокат, один із провідних діячів української радикальної партії Кирило Трильовський.

В Галичині швидко почала розростатись мережа “Січей”, в яких українська молодь вчилася відваги та дисципліни, військової справи, без “Січей” не було б Українських Січових стрільців і Української Галицької армії.

Після закінчення університету в 1884 році, молодий доктор медицини був призначений на посаду корабельного лікаря Імператорського і Королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії, головний порт якого, знаходився у м. Пула, на березі Адріатичного моря, в Хорватії.

В залежності від поставлених завдань Адміралтейства порту Пула, корабельний лікар Я.Окуневський виконував свої службові обов’язки у водах Світового океану, на корветах “Аврора”, “Мінерва”, “Радецький” та крейсері “Кайзер Франц-Йосиф I”.

За період служби відвідав країни Середземного моря, Європи, Африки, Азії, Океанії та Америки. У складі офіційних і неофіційних делегацій він бував на двірських прийомах імператорів, королів і султанів, ханів, баронів і вождів племен, на національних святах і карнавалах.

Продовжує займатись літературною діяльністю, яка почалася ще у студентські роки. В своїх мемуарах наш земляк із теплотою згадує Гуцульщину і улюблений Яворів: “Що там чувати, в нашім Яворові, під зеленими Бескидами? Що поробляєте земляки? А я мандрую вже 13 років: моря і гори, ріки і зорі лишаються позад мене, несу з собою тугу за ясними зорями, за тихими водами рідної землі де я зріс…Злетів – би я до вас земляки, та моря не перелечу… думкою полину на рідний край…”.

У 1898 році, в Чернівцях, були видані листи та опубліковані нариси Я.Окуневського окремою книжкою під заголовком “Листи з чужини”. Видавець, Денис Лукіянович, у ліричній передмові до книжки писав: “… серед тишини морської, коли зорі шепчуть до кожної поетичної душі і покажеться місяць, що млиновим колом накочується над Україною, приходять репродукції вражінь, писательський талант сипле перлинами на папір…”.

В 1902 році, у Львові, завдяки доктору К.Студинському видано другу книжку нарисів “Листи з чужини”.

Під час відпусток часто приїздив до рідного краю. Підтримував дружні зв’язки з представниками галицької еліти – Окуневськими, Озаркевичами, Кобринськими, В.Стефаником, І.Франком…

Постійно цікавився українським національно-культурним життям. Надавав допомогу українським видавцям у Львові та Чернівцях. Допоміг відкрити першу повітову лікарню, вніс значну суму на купівлю “Народного дому”, підтримував коштами” Рідну школу” в місті Городенка. Надавав суттєву допомогу товариству “Просвіта”, яке обрало його своїм почесним членом. Вносив пожертвування для вихованців сирітських будинків і незаможних українських студентів..

Згодом він служив у Морському шпиталі в м.Пула, був його начальником. Так промайнули тридцять три роки військової служби. В листопаді 1914 року адмірал Я.Окуневський подав у відставку.

На службі рідному народові

Становлення української державності стало найгострішим питанням часу, і з початком Першої світової війни у 1914 році, масово створюються відділи Українських Січових Стрільців, а згодом формується Легіон УСС.

Я.Окуневський стає організатором і Головою Української санітарної місії у Відні. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки адмірал Окуневський очолює Державну медичну місію у Відні, стає Головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР.

Жертвує великі суми для забезпечення національно-визвольних змагань, організовує збір коштів, припасів та матеріальних засобів.

З наказу Морського Відомства Української Народної Республіки, з травня 1918 року почалося формування трьох полків окремої дивізії морської піхоти, з зоною відповідальності від західного кордону України до Перекопу, по лінії узбережжя Чорного моря.

Адмірал Окуневський надає допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2-го рангу Л. Дашкевичу-Горбацькому, в організації відправки з Адріатичних портів військово-морського флоту Австро-Угорщини, вихідців із Західної України для комплектування ними окремої дивізії морської піхоти УНР.

У березні 1919 року, в м. Коломия, почалося формування полку, який дістав назву – 1-ий Гуцульський.

Пройшли довгі і нелегкі місяці та роки боротьби за незалежність України проти вороже налаштованих Київських організацій типу “Союз Возрождения России”, Червоної Армії, Добровольчої Армії генерала Денікіна, військ Антанти, повстанських загонів під командою отаманів.

У листопаді 1920 року після важких боїв армія УНР перейшла р.Збруч і була інтернована польською владою. Інтерновані вояки поступово перейшли на становище політемігрантів.

Були ще два Зимові походи з території Польщі по тилах більшовицьких військ, але вони вже нічого не могли змінити.

Останні з морських піхотинців 1-го Гуцульського полку загинули в бою з Червоною Армією під Базаром, на Волині, у 1921 році. Там же загинув і командир дивізії контр-адмірал Михайло Білинський – почесний морський піхотинець 1-го куреня, 1-го Гуцульського полку окремої дивізії морської піхоти військово-морських сил УНР.

З 1924 року Дієва Армія Української Народної Республіки припинила існування як організована збройна сила.

Поразка українського народу в національно-визвольній боротьбі стала важким моральним ударом для вже літнього адмірала, він проживає у м.Городенка в брата Теофіла, відкриває лікарську “канцелярію”, де приймає та лікує хворих. Виступає у пресі з публікаціями на захист селян від утисків з боку влади. Виписує і читає різномовні пресу й літературу, веде переписку з українськими діячами в еміграції.

Часто пише дружині і дочкам великі, сердечні, повні любові листи. Кілька разів відвідував рідних у м.Пістингу в Австрії. Бував у сестри в Яворові, ходив молитися на могили своїх рідних. Надіявся покращити, у важкі післявоєнні роки, матеріальне становище і поїхати до сім’ї. Та не судилося.

24 жовтня 1929 року не витримало серце одного з найвидатніших українців, який все своє життя присвятив служінню своєму народові.

Теофіл Окуневський помер у 1937 році, а в 1939 – з приходом радянської влади, був вивезений в Сибір його зять Остап Кульчицький, згодом він загинув у Свердловській тюрмі.

Внук Теофіла – Остап, після довгих поневірянь проживав у Івано-Франківську, мав одну дочку. Найстарша внучка Теофіла – Марія, після заслання вийшла заміж, проживала у Косові, зберігала документи і фотографії родини Окуневських, які вдалося врятувати.

Будинок у Яворові, де проживала родина Окуневських, згорів за нез`ясованих обставин, а епітафії на могильних хрестах були знищені.

Сім’я

10 січня 1899 року Ярослав Окуневський одружився з австріячкою Отілією Зайзер (1874-1962) і до 1914 року сім’я проживала разом у м.Пула.

Тут народилася старша дочка Теодора (1900-1949). Вона вийшла заміж у Відні за доктора медицини Бальцара, мала двох синів і двох дочок. Передчасно померла після операції, коли наймолодшому синові Егону (1942) було сім років.

Доктор медицини Егон Бальцар закінчив Віденський університет, працював дитячим нефрологом, зараз на пенсії. Має чотирьох синів, один із них лікар.

Дві внучки Ярослава і Отілії Окуневських проживають в США, у штаті Флорида.

Друга дочка Ярослава і Отілії Окуневських – Ольга (1902-1985), народилася в м. Брно (Чехія). Вона вивчала мистецтво у Німеччині, закінчила Віденську школу прикладного мистецтва і стала маляркою-емалісткою. Деякий час працювала із львівською художницею Марією Дольницькою. У 1926 році художниці влаштували у Львові свої виставки в “Новій галереї”, а в пресі появилися прихильні рецензії, які заохочували художниць до подальшої спільної творчої праці.

Вийшла заміж за уродженця Берліна Стефана Вольпе, музиканта і композитора. В 30-их роках він, як єврей і комуніст змушений був залишити Німеччину і вони розлучилися.

Ольга виїхала до Лондона, їхня дочка Катаріна (1930) стала піаністкою, проживає в Лондоні.

У місті Лева. 1-2 жовтня 2010 року, м.Львів

З нагоди святкування 100-річчя Українського лікарського товариства, в рамках проведення XIII-го Конгресу Світової Федерації Українських Лікарських Товариств, був запрошений на засідання Лікарської комісії Наукового Товариства ім.Шевченка у Львові, доктор університетської клініки Відня Егон Бальцар з науковими та дослідницькими доповідями.

Чуєш, брати мій… 4 жовтня 2010 року, м.Городенка

Ні, не стерла “крилоньок” пам’ять громади Городенки, про свого земляка, який відійшов у вічність на їхній землі.

Цього сонячного, осіннього дня під звуки духового оркестру, з прапорами України та Австрії, райцентром пройшла колона учасників урочистостей до міського кладовища – місця вічного спочинку Теофіла і Ярослава Окуневських.

Прозвучали Гімни двох держав, отці- декани УГКЦ Ігор Левицький та Микола Вонсуль, отець-декан УПЦ КП Богдан Мороз, освятили пам’ятник славних синів України і відслужили панахиду. Міський голова С.Яворський, відзначив, що тільки в соборній, незалежній Україні появилась можливість віддати шану своїм землякам.

Зворушливо, із глибокою шаною та вдячністю, до присутніх звернувся онук Ярослава Окуневського доктор Егон Бальцар з Відня.

Молитвою-реквіємом прозвучала пісня Б.Лепкого “Чуєш, брате мій”, а на всю округу, згідно військово-морського статуту, ще довго лунали залпи гармат, віддаючи останню шану славному адміралу – українцю.

Потім відбувалася святкова академія у Районному будинку культури, а доктору Егону Бальцару було присвоєне звання Почесного громадянина міста Городенка.

Барвограй. 5 жовтня 2010 року, с.Яворів

Доктор Егон Бальцар з дружиною Теоліною, численними гостями, прибули в мальовниче село Яворів, де пройшло дитинство його дідуся, звідки майбутній Гуцульський адмірал вирушив у далекий світ, щоб принести славу Україні.

Побував на могилі прадіда отця Іполита та його дочок. А в церкві Пресвятої Трійці, пам’ятці архітектури, декан Косівський УПЦ КП Іван Близнюк і отець Василь Іванюк, відслужили панахиду.

У Яворівській школі, відомій далеко за межами України, школі, де сповідують традиції гуцульської етнопедагогіки, гостей зустрічали хлібом-сіллю та запросили на виставку ліжникарського мистецтва “Барвограй – 2010”.

Чудові театралізовані й концертні виступи шкільних артистів, вишуканий гуцульський одяг глибоко зворушили доктора Егона Бальцара. Виступаючи, він сказав що пишається тим, що його дідусь був українцем, і його серце завжди було з Україною.

Сільський голова Катерина Шкрібляк вручила доктору Егону Бальцару посвідчення Почесного громадянина села Яворів.

Людської пам’яті ріка

В добу тоталітарної системи прізвище адмірала Окуневського було викреслене з історії військового будівництва, літератури, медицини (в тому числі військової), культури – його постать – ім’я й діяльність замовчувались, публікації, заховані в спецхранах, не перевидавались.

В 60-х роках минулого століття доктор медицини Опанас Шевчукевич з Чернівців, будучи вже в похилому віці, під великою таємницею передав на зберігання лікарю з Косова Володимиру Тутурушу книги Я.Окуневського “Листи з чужини”.

Перша книга була видана в Чернівцях у 1898, а друга – у Львові в 1902 роках.

З утворенням незалежної України, після довгих пошуків, п.Тутуруш надав головному редакторові Київського видавництва “Темпора” пані Юлії Олійник книги для перевидання.

Це чудове літературно-художнє видання після більш ніж столітнього забуття знайшло шлях до душ і сердець читачів нашого краю, незалежної України, міжнародної спільноти.

Дана стаття-розповідь вийшла в світ, за сприяння і при допомозі:

• Березного Андрія – Надзвичайного та Повноважного Посла України в Республіці Австрія, м.Відень.
• Ярослава Наконечного - Почесного консула Республіки Австрія в Західній Україні, м.Львів.
• Вельмишановного панства: подружжя Бальцарів Теоліну та Егона, м.Відень
• Петра Лосюка – директора Яворівської загальноосвітньої школи, член-кореспондента Національної Академії педагогічних наук України, кандидата педагогічних наук, народного вчителя України, с.Яворів.
• Ярослава Ганіткевича – доктора медичних наук, професора, Дійсного члена НТШ, лауреата Всеукраїнської премії ім.І.Огієнка, м. Львів.
• Василя Шендеровського – доктора фізико-математичних наук, професора, провідного наукового співробітника Інституту фізики НАН України, м.Київ.
• Івана Солоненка – доктора медичних наук, професора, Заслуженого діяча науки і техніки, м.Київ.
• Романа Блонського – лікаря, кандидата медичних наук, м.Городенка.
• Ярослава Левкуна – начальника відділу внутрішньої політики та правової роботи Городенківської РДА, м.Городенка.
• Леоніда Кирилаша – морського історика, члена Національної спілки журналістів України, м.Запоріжжя.
• Мирослава Мамчака – директора телерадіокомпанії “Бриз” Військово-Морських Сил України, м.Севастополь.
• Степана Павчака – краєзнавця, вчителя інформатики Городенківської загальноосвітньої школи №2, м.Городенка.

Подвижницькій праці українців з діаспори, іноземних громадян, журналістів друкованих та електронних ЗМІ, наших краян.

Подружжя Бальцарів відкрило в нашому краї багато нового, вражене тією увагою, яку виявили громади Городенки і Яворова до постаті дідуся, вдячне своїм землякам за те, що зберегли пам’ять про славного українця – Ярослава Окуневського.

Микола СОЛОНЕНКО, ветеран військової служби