Коломия: Гортаючи сторінки альбому

Із настанням холодних днів усе більше хочеться зігрітися любов’ю, і мимоволі обираю любов до моєї маленької батьківщини. Дилему про те, чи почуття взаємне, вирішую відкласти до тепліших днів, а поки занурююся у плин теплих спогадів про наші стосунки.

Усе розпочиналося із випадкових та короткочасних зустрічей, як-от: маленьку мене батьки беруть до Коломиї із військового містечка Корнича, де ми жили, і я «відриваюся» на свій дитячий манер біля фонтанів на тодішній площі Леніна; наступна знимка в альбомі пам’яті – я на гойдалках у парку, лечу вище неба, та, мабуть, недостатньо високо, щоб побачити майбутнє, в якому ні фонтанів, ні гойдалок. Та дитя живе щасливою миттю, тож я виборювала кожну таку мить для себе, коли доїжджала з Корнича в місто до школи, а коли із батьками перебралися до Коломиї – захоплено поспішала з татом від зупинки до зупинки в очікуванні заспаного автобуса.

Та що в тім такого, кожен скаже, що коли любов тільки спалахує, закохані не можуть досхочу набутися одне з одним, і не так багато треба для щастя, лише присутність. Важче, коли пора піднесення минає, і тоді слід докласти зусиль або, як зопалу вирішує юність, розбігтися, адже що може запропонувати тендітне створіння Коломия в суперництві зі спокусником Києвом. Ось тут, здавалося б, можна ставити крапку, проте…

Спершу, як відомо, намагаєшся уникати будь-чого, що нагадує про нещодавно покинуту любов – жодних земляцтв в університеті ані вечорниць із приготуванням галицьких страв чи друзів на підставі спільної покинутої любові. Усе починаєш спочатку. І ось тоді вона тебе знаходить сама. Чи знаєте ви, що Коломия – свій чоловік у Києві? Принаймні в середовищі студентів, а це, що не кажіть, найбільш «просунутий» прошарок нашого суспільства, тож це велико значить. І це було ще тоді, коли проекту нашої велемовної писанки, мабуть, ще не було й у проекті. І хоч як не вдавала я із себе байдужу й непричетну, компліменти, якими обдаровували мою забуту любов, пробуджували ностальгію й непомітно я піддалася.

Крокую сьогодні рідною темною вулицею, намагаючись не спіткнутися й не заїхати носом чи не наступити на сплячих під парканом псів. Хоча після минулого разу вони мали б вітати мене як знайому, та все змінюється, от скоро і ми будемо докоряти не Овчаренкові, а вже іншому панові за неосвітлені та занедбані кутки міста. А поки що, успішно минаючи відчинений люк та вітаючи себе з успіхом, зігріваю себе образами Коломиї, якою вона поставала в очах моїх не менш залюблених у неї студентських друзів.

Дівчинка-киянка, побувавши тут, говорила, що відвідала «прянічний городок» (вибачте за русизм, кияни, що з них візьмеш). Що не кажіть, а чудове порівняння, адже цей казковий образ відомий нам усім і викликає щиру дитинячу усмішку. Подруга з Хмельниччини, яка зголосилася сама збігати до магазину й ініціатива якої обернулася годинним блуканням у пошуках зворотного шляху, згадала відомий лабіринт як метафору для означення нашого міста. «А оскільки мінотаври в нас трапляються не часто, лише «бетмени», та й ті більш ніж примарні, то лабіринт ой яке влучне слово», – думаю я, міркуючи, як оминути кількаметрову калюжу переді мною. І, мабуть, у музеї Гуцульщини не було захопленішого й уважнішого відвідувача, ніж вона. Після нашого півторагодинного споглядання експозицій тамтешні працівниці намагалися випровадити нас, запитуючи, чи ми не двоє загублених із гурту поляків, що ми легковажно проігнорували і втратили нагоду безболісно виїхати до ляхів. Та, мабуть, найбільше я пишалася Коломиєю, коли молодий львів’янин після прогулянки поділився відкриттям, що тепер він знає, де мріє провести старість. І це зовсім не означало, що місто для старих, ні, радше – для мрійників.

Любов, перевірена часом, не зраджує мене, ми на тому етапі, коли знаєш і приймаєш об’єкт захоплення з його недоліками, тим паче, коли для стороннього ока вони приховані й не доводиться червоніти. Так, знайома з Вільнюса запитала, чи ходжу я до кінотеатру, на що я знайшла відмовки на кшталт того, що затишніше подивитися вдома на комп’ютері, з великим горням чаю. Вона не здалася й сповістила, що в Інтернеті туристам натякають на низку затишних коломийських кінотеатрів. Довелося виправдатися своїм небажанням відвідувати громадські місця, через що я, мабуть, пропустила цю цікавинку. Пам’ятаю лише постери на стовпах улітку з анонсами кінопоказів за сприяння депутата. Я зацікавилася, бо все-таки депутат, і, мабуть, посада зобов’язує. Маю на увазі, що у відеопрокаті я можу взяти той же «Аватар» та «Зоряні війни», а от українські фільми там не знайдеш, і якусь мить я сподівалася, що депутат зазнав такого ж розчарування й вирішив зарадити ситуації. Але ні, виявилося, що піариться чоловік за рахунок тих самих остогидлих блокбастерів. Чи, можливо, то просто шлях інтеграції до світової спільноти. (Фільм про митрополита Андрея Шептицького якось загубився у низці голлівудських опусів).

Але все гаразд, часом треба побути й на самоті доки Коломия розважається . Можна, як висловився Андрій Бондар, вдатися до внутрішньої міграції – долучитися до громади в Інтернет-просторі, поговорити про складнощі в стосунках, і часом кут зору змінюється. Повернувшись до реальності й поспішаючи на побачення з любою Коломиєю, кидаю свіжий погляд довкола й не вірю своїм очам. Наша інтеграція, європеїзація чи просто вдосталь часу в Інтернеті «збагатили» нашу мову сучасною лексикою та стерли межі між кирилицею та латиницею, й останньою молодь, мабуть, користується значно частіше. Та й будь-якому поколінню відомі інтернаціональні слова «hello», «I love you», «come on», і вистачає секунди, щоб інтерпретувати слово «cmon» на білборді із соціальною рекламою як сленговий варіант того ж «come on» чи, українською, «нумо», «ну ж бо», але, боюся, не вистачить життя, щоб осягнути оте «cmon аборт». І смішно, і грішно. Я перевіряла реакцію друзів, надсилаючи їм фото цієї «пропаганди», у кожного те ж прочитання. Перестаралися автори із креативом.

Моя любов живиться гумором й самоіронією, інакше давно б здепресувала в осінній Коломиї.