Івано-Франківськ відвідала відома скрипалька Мирослава Которович

Івано-Франківськ відвідала відома скрипалька Мирослава Которович. Вона дала незвичайний майстер-клас в Івано-Франківському музичному училищі ім. Д. Січинського разом зі своїми учнями Національної музичної академії України ім. Чайковського (НМАУ). Прозвучали віртуозні романтичні мініатюри (твори Чайковського, Сен-Санса, Сарасате, Паганіні) й розповіла про власний досвід поєднання музики й театру та побачили відеоуривки із «Музичних новел».

У п’ятницю, 24 вересня, в залі обласної філармонії відбудеться концерт Мирослави Которович і баяніста-віртуоза Романа Юсипея. З цією програмою у форматі «скрипка — баян» музиканти виступили на «Гогольфесті», завтра її побачать й іванофранківці, наступного дня — львів’яни на фестивалі «Контрасти». Прозвучать твори Євгена Станковича, Астора П’яцолли, Ріхарда Штрауса, Петра Чайковського, Гія Кончелі.

Знана скрипалька видалася дуже цікавою співрозмовницею, натхненною і виразною в оцінках деяких фактів. Але про них — далі.
 
Моя школа

Уже десять років Мирослава Которович викладає в НМАУ ім. Чайковського на кафедрі скрипки. Серед учнів її класу вже є лауреати міжнародних конкурсів. З її ініціативи вперше за історію академії скрипкова кафедра отримала власний зал. У співпраці з батьком 2005 року  пані Мирослава започаткувала цикл студентських зустрічей та концертів під назвою «Violino solo». До Івано-Франківська вона привезла своїх найкращих учнів з дуже цікавою програмою, котру, зізнається з гордістю, високо оцінив ще її батько, світлої пам’яті Богодар Которович. «Всі свої концерти я намагаюся якимсь незвичним чином подати або ж поєднати з театром чи відшукати якусь цікаву програму, щоб привернути увагу і якнайкраще виразити себе, аби музика, скажімо, класична, була представлена в сучасному плані», — ділиться скрипалька.

В музучилищі ім. Д. Січинського учні Которович представили частину програми «Таємниці кишенькової скрипки». У ній авторка також показувала слухачам, як танцювали кожен зі старовинних танків, музику до котрих вони виконують. «Ми знаємо, що джира — то для моряків танець. Мені стало цікаво, чи справді воно так, як нас вчили з дитинства, — каже Мирослава. — Я почала досліджувати, а відтак знайшла дуже цікаву людину, піаністку, колишню балерину, яка нині цікавиться старовинними танцями, їздить на майстер-класи до Європи і професійно про це пише. Це Юлія Ваш. Вона має свій ансамбль старовинної музики і відкрила для нас світ старовини через танець і навіть навчила трішечки танцювати».

Ми поцікавилися: як можна стати учнем зіркового викладача,  потрапити до класу Мирослави Которович?

«Дуже просто. Ще мій тато ввів таку практику, що отримують студентів ті викладачі, до яких студенти напишуть заяви, — каже Мирослава. — Якщо кілька років не пишуть до когось заяви, то виникають запитання. Я поки що молодий викладач, але у мене навантаження вистачає. Чекаю талановитих студентів, бо з ними і сама розвиваюся. Як казав мій тато, «ви думаєте, то я їх вчу, ні, то вони мене». Чим більше талановитих студентів, тим цікавіше самому розвиватися».

Розповіла Мирослава і про своє, так би мовити, перше професійне «розчарування». «Гадаю, ні для кого не секрет, що батьки для своїх дітей — авторитет відносний. Так і в мене було до вступу до консерваторії —  беззаперечним авторитетом був мій вчитель у школі. І якщо тато робив якісь зауваження, я завжди мала чим апелювати — словами мого вчителя. і для мене стало колосальним «розчаруванням», що мій улюблений вчитель, Бог на землі, виявився учнем мого тата. Тато завжди потім веселився з цього приводу. Я була в дуже складній ситуації, бо визнання здобула в років 27, але й досі я щось йому (батькові. — Авт.) доводжу. Його манера викладання була дивовижною. Словом «викладання» цього не окреслиш, тому що він надихав. У нього в класі всі учні розкривалися, не затискувалися, як це буває біля авторитетів. Я на собі це не раз відчула на майстер-класах зірок. Скажімо, в Рочіа Роріччі… Він величина світового рівня, і ви знаєте, його манера викладання не мала нічого спільного із татовою. Там був тотальний тиск: тільки так, як він сказав. Доходило навіть до того, що коли ти починаєш грати, він грає з тобою в унісон, і ти відчуваєш незручність, перестаєш грати, він дограє, а ти нічого з того не виносиш, лише думку про те, який він геніальний, а в тебе нічого не вийшло. Мій тато майже не брав скрипки до рук, він витягував з кожного учня те, що притаманне саме йому. Це нас об’єднує. Коли послухаєте концерт мого класу, то відчуєте, що мої учні абсолютно в різних манерах грають. і мені це дуже подобається, бо я бачу кожного учня не лише як музиканта, а й як особистість з її талантами. Те, як вони спостерігають за своїми відмінностями, сильними якостями одне одного, — це їх підтягує. Звичайно, робота викладача — це щось корегувати. За п’ять років це можливо зробити, не руйнуючи особистості і її сильних сторін. Постійна гра і постійні виступи, зустрічі «концертино» — це моя манера. Учні одні одних підтримують, живуть як одна сім’я, адже в інших викладачів буває, що учні з різних курсів навіть не знайомі між собою, якщо, звичайно, їхні шляхи не перетинаються. Я тішуся, коли молода людина іде в світ переконаною у власних силах, хоча на початках вона і не належала до найкращих».

«Ідея теплого серця»

Мирослава концертувала в Івано-Франківську кілька років тому разом з Державним камерним ансамблем «Київські солісти». Каже, що такі виступи відбуваються в Україні найчастіше завдяки особистим контактам, симпатіям і тому станові, коли розумієш: «все, що ти робиш, це потрібно». Власне такий стан — природний для артиста. Мирослава його називає «ідеєю теплого серця». З першого перебування в нашому місті скрипалька пригадує насолоду від спілкування з публікою і те, як організатори опікали гостей. «Весь оркестр досі згадує те натхнення, котрим ми збагатилися тут. Нас повезли до Яремчі, показали Івано-Франківськ. Звичайно, як інакше можна грати, коли так добре приймають, — лише натхненно. Я пригадую, що тато був дуже щирим, згадував, що його пов’язує з Івано-Франківськом, багато розповідав».

…Світлої пам’яті Богодар Которович відійшов у засвіти 4 липня 2009 року. Він залишив українцям славу свого імені та свою школу, котрі живуть у таланті та манері викладання його Миросі, як він любив її називати. Богодар Которович заснував і був беззмінним керівником Державного камерного ансамблю «Київські солісти». Він очолював український Міжнародний конкурс скрипалів ім. Миколи Лисенка. Він став єдиним за всю історію скрипалем не італійського походження, якому довірили грати на скрипці Паганіні на ім’я Cannone. Цей легендарний інструмент славетного майстра для маестро Которовича привезли спецрейсом, коли скрипаль-віртуоз давав у Національній опері два прощальні концерти.
Мирослава Которович каже, що її творчу співпрацю з Романом Юсипеєм схвалив батько, хоч нині дехто, м’яко кажучи, дивується такому поєднанню «скрипка — баян». Однак тут визначальним є не так інструмент, як особистість виконавця. Щодо організації концертів, котрі Мирослава називає неформатними, то вони відбуваються завдяки особистим контактам. «Я переконана, що все залежить не лише від популярності виконавця і від високої якості виконання, а й від особистих контактів. Так уже склалося, що в мене є кілька міст, де маю дружні стосунки з директорами або з іншими впливовими людьми — і там нема проблем, телефоном усе вирішуємо. Скажімо, у вашому місті ми товаришуємо з Олександром Бубеном, котрий запросив нас до Івано-Франківська. А от щось нове пропонувати в іншому місті, де ти ще не був, то складніше. Мені в цьому плані трохи легше, бо допомагає прізвище, а є блискучі молоді виконавці, яких не знають і тому вислуховують неохоче», — ділиться Мирослава Которович. — Наприклад, у Полтаві в філармонії блискучий директор, один з найближчих друзів мого батька. Що стосується Луганська, то, як не дивно, там дуже велика цікавість до нашої творчості, і в місті навіть зорганізували конкурс імені мого батька, а мене запросили бути головою журі. Маємо також хороші зв’язки із Черніговом.
 
«Логічна поведінка імперії»

Мирослава Которович розповіла про скрипку, котру  отримала у спадок від батька. Це славетна скрипка французького майстра Вільйома. На ній Богодар Которович почав грати ще студентом, коли навчався у Московській консерваторії. Тоді ця скрипка — копія скрипки Страдіварі — належала до Державної колекції музичних інструментів СРСР. Граючи на скрипці Вільйома, Богодар Которович здобув свої численні перемоги і гран-прі. Скрипка почала асоціюватися з ім’ям видатного скрипаля. 1991 року вона повернулася з маестро в Україну. Богодар Которович зареєстрував її в Державній колекції музичних інструментів України, і вона стала її окрасою і гордістю. Донині Москва не погоджується з тим, що мистецькі твори найвищого взірця можуть належати ще комусь, окрім неї і вимагає повернення скрипки. Таку поведінку Москви Мирослава Которович називає «логічною поведінкою імперії» і з болем згадує той день, коли московські журналісти з REN TV «попросили» їх нібито зняти фільм про школу Которовича, а згодом з’ясувалося, що готували сюжет для скандальної передачі «Русские сенсации». Мирослава каже, що обман відчула якось інтуїтивно, і на зйомки взяла іншу скрипку. Однак для горе-журналістів то не мало жодного значення: вони знімали скрипку, з якою з’явилася Мирослава, і фактично звинуватили Которовичів у тому, що ті, нібито, незаконно привласнили інструмент, котрий коштує мільйони доларів і котрий має належати лише Москві. «Це дуже підкосило батькаѕ Він після того давав пояснення, як скрипка Вільйома потрапила в Україну, розповів про перемовини щодо тих 16% мистецьких цінностей, котрі після розпаду СРСР законно мають залишитися в Україні. Але і нині триває спір і чиниться тиск. «Спір цей може закінчитися лише на найвищому рівні, — переконана Мирослава. — Авторитет мого тата якось витримував той тиск і неправдиві звинувачення, а я мушу стояти і, так би мовити, робити державну справу. Без перебільшення, бо, тримаючи цю скрипку в руках, скрипку, за яку іде боротьба, щоб віддати її Москві, я таким чином висловлюю свою національну позицію: такі витвори мистецтва повинні бути в нас, і ми мусимо їх берегти. Скажу чесно, що берегти її досить складно. Скрипка дуже цікава тим, що таким інструментам не притаманна яскрава нота «мі», тобто якщо «нагорі» грати, вона може далеко «пробити» зал».

А після тієї передачі, де було заявлено суму у мільйон доларів, до помешкання її матері залізли злодії, розповідає Мирослава, бо хтось подумав, певно, що «мільйон доларів гуляє з консерваторії додому».

Сьогодні легендарна скрипка Вільйома, каже Мирослава Которович, не в ідеальному стані через час, який вона «прожила». Відомо, що скрипки Страдіварі цінні тим, що унікальними були їх дерев’яні заготовки. Коли майстер помер, його син розпродав їх усі. Французький майстер Вільйом був першим, хто миттєво зорієнтувався і купив їх. Він був дуже талановитим скрипковим майстром, а отримавши заготовки самого Страдіварі, ввійшов в історію. Нині існують навіть оркестри, що грають на скрипках Вільйома. «У нашої скрипки Вільйома (XVIII ст. — Авт.), виготовленої як копія скрипок Страдіварі, сьогодні частково вибито гриф, є тріщини, а майстрів, які могли б реставрувати її, в Україні, на жаль, нема. Її треба везти до Франції чи, скажімо, до Лондона, бо до Росії кисень перекрито. Однак перевозити таку цінність — також проблема. Бо це можна робити лише спецрейсом. Скажу чесно: для Москви то великий плюс, що вони мають таку програму — повернення цінностей. Шкода, що для нас — це мінус».