Т.Прохасько: Феноменальним є досвід того, як масштабний фестиваль в провінції може стати реальністю

Усі найкращі дні літа, які нарешті літом можна називати, в Івано-Франківську відбувався міжнародний фестиваль мистецтв «Порто-Франко».

Передусім добре те, що у Франківську, бо все, що відбувається тут, щось додає, а не відбирає.

По-друге, добра сама ідея порто-франко. Ідея міста, яке є відкритим, тому не жадібним, а тому багатим і цікавим. Виявляється, що приймати усіх гостей - навіть, якщо серед них є пірати - краще, ніж не приймати нікого, бо серед них обов’язково мають бути пірати.

Зрештою, де ще, як не тут. Ціла історія нашого Станиславова-Франківська - це історія порту, сполучного пункту. Інакшої місії у нас немає. Ми ніколи нічого важливішого не робили. Ми просто знайшли правильне місце, де має відбуватися обмін усього усім усіх зі всіма.

Структура фестивалю дивовижним чином відтворювала структуру станиславівської фортеці.

Та ж багатогранна форма, включена у систему кількох багатогранників, які обертаються навколо певної осі і по-різному збігаються у відповідний час.

Було представлено кілька країн, бо фестиваль міжнародний. Україна, Польща, Німеччина, Іран, Китай, Франція. Відповідно, були окремі дні, присвячені культурі окремої країни.

Було кілька видів мистецтва, які щодня представляли кілька країн. Бо фестиваль - синтетичний. Музика, образотворче мистецтво, кіно, кулінарія, література.

Але найбільшим відкриттям фестивалю можна вважати не те, хто і що робив, а те, де все це відбувалося. «Порто-Франко» відкрив кілька цілком нових і несподіваних місць у місті, які виявилися придатними для акцій найвищої категорії.

Все почалося ще за кілька днів до початку, коли у найпопулярніших місцях центру міста стояли піаніно, на яких по-справжньому грали справжню музику. У сквері Міцкевича, на Незалежності.

Виставки живопису, графіки і фотографії обживали підземелля відреставрованого бастіону старої фортеці, який має шанс стати постійним місцем для художніх галерей, а не черговим торговим центром. Франківський абстракціонізм, китайська і французька фотографія, польський артистичний плакат стали доступними у місці, яке тепер вже знову недоступне аж до офіційного відкриття у наступному році.

Кілька концертів відбулося у внутрішньому подвір’ї будинку медичного університету. Під час одного з них почалася буря, над музикантами треба було тримати парасолі, які не мали опори. Але це не завадило дивуватися, наскільки бездоганним концертним майданчиком є простір, вхід до якого є переважно зачиненим.

Єдиний напружений момент міжнародного фестивалю пов’язаний із ще одним перфектним місцем. Його потрібно запам’ятати як втрачену можливість. На вулиці Курбаса є внутрішнє подвір’я, яке у програмі фестивалю мало назву «Веранда». Попередньо організатори обійшли усіх мешканців, отримавши згоду на проведення вечірніх концертів. Однак якось не обговорили питання паркування автомобілів. У відповідний момент їх не захотіли забирати, а присутність стількох машин вже не могла дозволити концертам почуватися вільно. Тому їх довелося перенести в інше приміщення.

Натомість велика веренда-балкон «Люм’єру» стала сценою для музикантів настільки ж затишною, як підвали кінотеатру для безперервної демонстрації тематичного кіно.

У наметі ресторану «Фран-ко» відбувалися кулінарні презентації національних кухонь, які проводили шеф-кухарі Ерве Бурдон та Роні Бадендік. Кулінарні проекти додали відчуття причетності до щоденних виявів національної культури Ірану, Німеччини, Франції.

Але найважливішою була таки музика. Переважно така, якої ми ще не чули. Традиційна іранська, архаїчна європейська, модерна українська. Музика незвична, але захоплива.

Не буває жодного фестивалю без справжньої зірки. У випадку «Порто-Франко» це був французький віолончеліст і композитор Домінік де Вієнкур. Один з найвизначніших сучасних виконавців, який до того ж любить грати у дивних місцях. Це справді здавалося чимось неймовірним, хоча дуже природним - маестро грав Баха, сидячи на небезпечному виступі муру розваленого замку у Пневі. Пнівський замок - це ще одне визначне місце, акцентоване фестивалем. На його території було дуже добре не тільки переживати велику музику, але й просто бути так довго, як це було можливо.

У «Порто-Франко» загалом поєднувалися речі, які здаються несумісними. Те, що рівень представленого мистецтва неможливо назвати популярним і легким для сприйняття, зовсім не перешкодило тому відчуттю, що фестиваль по-справжньому вийшов у місто, зажив у живому міському середовищі. Хоча кількість відвідувачів правдоподібно не досягла і двох процентів усіх мешканців Франківська, атмосфера свята була настільки відчутною, що фестиваль аж ніяк не можна вважати акцією для себе.

Феноменальним є досвід того, як масштабний міжнародний фестиваль в українській провінції може стати реальністю. Як збіг ідей і зусиль кількох ентузіастів додається до очікувань мешканців міста, отримує підтримку від тих, хто здатен підтримати, і таки відбувається. Як, незважаючи на всі незручності від малобюджетності, до нього долучаються виконавці, які у даному випадку виявляються дійсними волонтерами.

Ідея «Порто-Франко» ширша, ніж одноразовий вдалий міжмистецький міжнародний фестиваль. Вона невичерпна, як і ідея вільного порту. Започаткований у Франківську фестиваль не має закінчення, бо у самому початку вже закладене якесь продовження.

Фестивальний тиждень ще не закінчився, а у місті вже почали жити легенди, ним породжені. Про те, як усюди грали перси, тобто іранці, як Андрухович читав «Індію» на величезній купі піску коло пошти, як кавалер ордену Почесного легіону витягав свою безцінну віолончель на мур Пнівського замку, як у барах на площі Ринок притишили музику, коли з балкону ратуші грала Загайкевич з товариством, а вночі в «Ельдорадо» усі слухали віолончель Золтана Алмаші, як на сотці було піаніно, як буде у бастіоні, яке файне було це літо…