«Галицький Кореспондент»: Відгуки на інтерв’ю Юрія Андруховича

Інтерв’ю Юрія Андруховича УНІАНу, яке з дозволу агенції передрукував у минулому номері і «ГК», викликало в суспільстві дискусію, небачену вже довгі роки.

Тисячі обурених, образливих, співчутливих і захоплених коментарів в Інтернеті, відкриті листи, пости й звернення, навіть заяви політиків, деякі з яких, певно, взагалі вперше довідалися про письменника завдяки цьому інтерв’ю, - все це свідчить, що Андруховичу вдалося натиснути на дуже болючі точки. І тиснув він без жодної фальшивої поблажливості до пацієнта.

Газета долучається до дискусії і пропонує добірку найбільш характерних і цікавих, на погляд редакції, відгуків на інтерв’ю Юрія Андруховича.

Тарас ПРОХАСЬКО

Слухай сюди

Юрій Андрухович завжди вирізнявся дивовижним талантом - сказати у найвідповідніший момент те, що саме у цей момент потрібно було сказати. Він має дивовижне чуття на початок і кінець певних періодів, які стають означеними періодами ще й тому, що він на це вказує. І цього разу теж. Дискусія, яку викликали його міркування про власні відчуття часу, свідчить про те, що він це зробив вчасно.

Цікаво, що дискусію про такі важливі речі спровокували слова письменника. Цікаво, що - незважаючи на все сміття, яким супроводжуються (і в якому переважно здихають усі зародки наших сучасних дискусій) - вона таки має ознаки публічної дискусії. Тобто Юрко все ж здобув перемогу. Бо вся його попередня боротьба, здається, була якраз заради цього - щоби така дискусія могла бути можливою.

Інша справа, що перемога трохи піррова. Адже ми так і не спромоглися опанувати базовими жестами дискусії і власними основними інстинктами. Ми далі дискутуємо лише для того, щоби задурити самих себе. Ми тільки шукаємо зачіпки, щоби сказати - нє, мені такого казати не слід. Замість того, щоби вислухати, прислухатися до себе і бути вдячним за те, що хтось наважився сказати нам те, що ми чомусь боїмося сказати собі самі.

Поразка Андруховича саме в тому, що, здобувши читача, прихильника, письменник не встиг його зробити грамотним читачем, прозорим прихильником. Але письменник завжди чесно виконував свій єдиний обов’язок - промовляти своєю мовою свої найрізноманітніші думки. Бо це є єдиним обов’язком письменника. І це, на жаль, досі зрозуміли не всі, хто його читав і слухав. Ми не розуміємо, що письменник має рацію навіть тоді, коли ми з ним не згідні. Письменник для того і є, щоби подразнювати, щоби спонукати нас думати. Думати не про письменника, а про себе. Про свої страхи і поразки.

Письменник служить тільки своїй мові. Це означає, що він повинен дбати тільки про те, щоби його мовою було сказано якнайбільше з того всього, що сказаним може бути взагалі.

І всі ці реакції про те, що він не мав права, - ознака цілковитого анальфабетизму. І не відповідає письменник за почуття свого народу, свого покоління, своєї родини. Він розповідає про можливості мови - дому буття. Можливості, які чомусь відкрилися саме йому.

Тому він має право говорити про свої відчуття і свій досвід, не приміряючи їх до якогось абстрактного уявлення про загальну правду. Її, зрештою, нема. Як нема нікого, хто би міг чесно сказати, що він знає справжнє життя, що він знає справжній народ, що він знає правду.

Цього разу Андрухович просто ще раз вказав на певний перехід кінця у початок. Не думаю, що цього не відчувають усі. Цей перевал попросту присутній у всьому. Ми його повинні зауважити. Письменник нам допоміг.

І він дуже відважний. Він знав, на що іде. Він розумів, кого зачеплять свої списи, заки розвернеться лава. В нашій історії так було не раз. Але ми мусимо пам’ятати про те, що історії поганої не буває. Вона має єдиний напрямок - тривання, розростання і збагачення. З нею все буде добре. Потерпають тільки всі ті, чиє життя значно коротше, ніж історія.

Не треба поспішати дізнаватися, за ким сьогодні дзвонять дзвони. Вони завжди дзвонять тільки за тобою. І якщо ти його чуєш, то ще маєш час якось чинити.

Мирослава АНТОНОВИЧ, завідувачка кафедри міжнародного права Національного університету «Києво-Могилянська академія», Президент Українського Фулбрайтівського товариства

Деякі міркування щодо інтерв’ю з Юрієм Андруховичем та його пропозиції про надання Кримові і Донбасу можливості відокремитися

Інтерв’ю з Юрієм Андруховичем викликало багато запитань до автора. Не все інтерв’ю в цілому (міркування автора щодо українізації, його взаємин з державою тощо - це питання іншого плану і торкатись їх зараз не буду, хоча й песимізму автора не поділяю), а саме ті частини інтерв’ю, в яких йдеться про територіальну цілісність України. Чому сумнозвісні представники іншої нації, де б не ступила їх нога і навіть куди б не «закинули кепку», все вважають своєю землею, а ми дозволяємо собі, нехай і теоретично, допускати можливість відмови від однієї сьомої (як зазначає Юрій Андрухович) частини своєї землі? Тієї частини, де покояться сотні тисяч заморених Голодоморами, знищених комуністичною репресивною системою українців і де, на щастя, й нині проживають багато свідомих громадян України, включаючи етнічних росіян? Адже явка на останні президентські вибори в Донбасі і Криму була далеко не стовідсотковою, і з тих, хто прийшов на вибори, не всі віддали свої голоси нинішньому Президентові. Чи вартує якнайшвидший вступ до ЄС будь-якої, навіть однієї тисячної, частини нашої території? Чому Крим і Донбас - це російська нація? (Можливо, «совок» у своїй більшості, але ніяк не російська нація). І ще багато інших питань виникло до Юрія Андруховича, які сподіваюсь при нагоді обов’язково з ним обговорити.

А тепер від емоцій до міжнародного права. Серед основних загальновизнаних принципів міжнародного права, зафіксованих в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Гельсінкському Підсумковому акті НБСЄ (тепер ОБСЄ) - територіальна цілісність, державний суверенітет, невтручання у внутрішні справи іншої держави. Територіальна цілісність України гарантується багатьма міжнародними договорами України, двосторонніми договорами з сусідніми державами, Меморандумом про надання гарантій безпеки Україні такими державами, як Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція. Територія України може бути змінена лише за результатами Всеукраїнського референдуму. Що ж до досить неоднозначного принципу міжнародного права про самовизначення, він може бути зреалізований лише народами. Навіть гіпотетично, жодна національна меншина права на самовизначення ні в Донбасі, ні в Криму реалізувати не може. Прецедент Косово ніяким чином України не торкається, і жодних паралелей не може бути проведено.

А «омріяні сни» до українців все одно повернуться. Хоч не мені про це говорити Юрію Андруховичу

Тетяна САВЧЕНКО, інженер-програміст, власниця невеличкого городу і читачка книжок, с. Матвіївка Запорізької області

Відкритий лист Юрію Андруховичу з приводу його сепаратистських ідей

(Із скороченнями)

Пане Юрію!

Ось у черговий раз Ви в інтерв`ю говорите про докорінну відмінність східної і західної ментальності й закликаєте не триматися за цілісність України. Прочитайте мої міркування, мені дуже важливо, щоб Ви змінили точку зору, адже до Вас дослухаються інші.

Хочу довести до Вашого розуміння, чому це неправильно, чому це нешляхетно, чому це несправедливо і чому це шкідливо.

Отже, чому це неправильно.

Всі ми чули, що відокремленню, на Ваш погляд, підлягають три області: Донецька, Луганська і Крим. Але чи помічали Ви таку особливість? Ідеї сепаратизму починають цікавити українців тільки на короткий період відразу після президентських виборів. Таких хвиль було три. Перша - коли ми не вибрали Чорновола. І тоді відокремити пропонували, здається, всього чотири західні області. Друга - у 2005, і тоді лінія відрізу просунулася далеко на схід, було визнано українською територією Київ і пропонувалося робити переділ приблизно навпіл. І от минуло ще якихось 5 років, і нову лінію перетину креслите Ви, залучаючи, дякувати Богу, до українських територій уже й мою рідну Запорізьку область. То, може, розумніше полупати сю скалу ще трішечки? Скільки там лишилося! (…)

Не варто забувати й про те, що електоральний зріз населення щороку поповнюється новим поколінням молоді, яка вивчала курс історії України.

Це був, якщо можна так сказати, бублик з полички. Тепер найнеприємніша частина: чому це нешляхетно.

На Сході теж живуть українці. Як доводить перша частина, їх там багатенько. Так, я знаю, більшість людей, з якими я говорила про ідеї сепаратизму, відповідали однаково: ми люди гостинні, приїжджай до нас, на Захід. Чи може мене це втішити? А як гадаєте, чи добрий це вибір: або кинь друзів, роботу, домівку, все, що ти любиш, все, що будував навколо себе, і їдь кудись шукати щастя, або тебе згодують Росії? І чи згодні ви, гостинні люди, ділитися з нами робочими місцями, житлом? Нагадую, нас тут не так мало. І взагалі, спроба розійтися з Росією шляхом жертв нагадує азійську казку про двох братів, які тікали від тигра. Один іншому ставить підніжку і тікає, думаючи про те, що встигне втекти достатньо далеко, поки тигр ласуватиме. Чому Ви дбаєте про комфорт отих ментально чужих вам осіб, що мешкають на Сході, а не своїх, українців? Втім, я не спонукаю Вас від закликів до сепаратизму переходити на заклики до депортації, тому що ментально чужі Вам особи - це не нехороші люди, зеки і пахани, а в більшості своїй ті, на кого всі ми начхали.

І тут починається третє: чому це несправедливо.

Виглядає на те, що Захід звинуватив нас, східняків, у тому, що не пройшов ваш улюблений кандидат на ім`я Невідомо Хто Бо Всі Погані. Справді, ми винні, але чи винуваті лише ми? Хіба Ви мали тверді переконання під час цих виборів, що є на користь? Всі ми не знали, як вчинити, і таку би солідарність - та в мирних цілях… Насправді, коли в електричці їде гуртик залізничників, до них підсідає дядько і вішає їм локшину про те, що «помаранчеві» вкрали в них преміальні на свою передвиборчу кампанію, хто винен, що підсів до них дядько, а не Ви чи я? Хто винен, що дядько знав, чого хотів, а ми не знали? А попереду вибори ще одні, і ми й досі не знаємо, а дядько знає, ось у чому весь жах.

І останнє. Чому це шкідливо. Втім, про це я вже казала: це шкідливо тому, що Вас слухають, Ваші ідеї переймають. І навіть якщо вони не втіляться в життя у такому вигляді, як Ви змалювали, взаємна неприязнь “західняків” і “східняків” після таких розмов росте, як на дріжджах. “Західняки” ростуть у своєму переконанні, що Янукович зі свитою і донеччани - це одне й те саме. “Східняки” ж сприймають це як натяк, що вони якісь другосортні українці. А довіра і приязнь одне до одного дуже потрібні, щоб відвоювати ще один шанс (…).

Олекса ПАЛІЙЧУК, Київ

Замість лікування Андрухович обрав ампутацію.

(Із скороченнями)

«Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, «помаранчеві», то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, тому що сьогодні їхні люди сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що «помаранчеві» коли-небудь прийдуть до влади»…

Не подумайте, що цю думку висловив якийсь українофоб. Ні, то сказав якраз патріот, наш популярний письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю УНІАНу. Думку відразу ж підхопили інші інтернет-видання і понесли у світ до мільйонів читачів.

«Який викид щедрості!» - здивується десь далеко стороння людина. А хтось ближчий і здивується, і вельми втішиться: о, нарешті самі шароварники визнали, що заковтнули не своє! Може, й похвалить автора (…)

Дати можливість відокремитись - насправді означає віддати Росії. Тут і захотілося втрутитись: так-так, ви почніть-но, пане, знову віддавати - це комусь вельми сподобається, і на черзі постануть Дніпропетровськ, Харків, Одеса… (а є ще західні сусіди!). Бо, відомо, апетит приходить під час їди… Та ми вже навіддавалися - на всі боки. Не буду тут перераховувати втрачені землі з українським етнічним населенням і тим самим викликати в когось гіркоту від поразки, а в когось - радість від перемоги.

Для подальшої нашої розмови вважаю за потрібне навести деякі офіційні дані щодо проблемного Донецького регіону. За Всеукраїнським переписом 2001 року, на Донеччині українці складали переважну більшість населення - 56,9%. Українську мову вважали рідною 24,1% населення області, що на 6,5 відсоткового пункту менше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 74,9%. Порівняно з минулим переписом населення, цей показник зріс на 7,2 відсоткового пункту. 41,2% українців вважали рідною мову своєї національності, російську - 58,7%, іншу - 0,1%. І 98,6% росіян вважали рідною мову своєї національності, українську - 1,3%, іншу - 0,1%.

Отже, тут бачимо не лише наслідки вікового імперського гніту, а й неефективність нашої «незалежної» влади з самого початку, коли за якихось два роки показник рідномовних українців зменшився на 6,5 %. Одначе навіть ці показники наочно переконують нас у наявності оптимістичної перспективи, альтернативної державній чи офіційній двомовності, тим більше, повному зросійщенню Донбасу або виокремленню його з України. Маю на увазі вже випробуване в інших країнах національне відродження, що обов’язково означає натуралізацію зросійщених українців на їхній історичній Батьківщині, повернення їм рідної мови тощо. Базові умови для цього достатні - слово за державою (…).

Зважаючи на безсумнівний патріотизм, літературний талант і незалежну світоглядну позицію Юрія Андруховича, я можу прийняти лише як фігуральний вислів його твердження: «Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки»… Так, українці сьогодні мало читають, але не через городи. Завдяки тим городам вони себе годують. І не вина пересічного українця в тім, що на його душу мало припадає книжок…

Думки Юрія Андруховича прозвучали в супроводі цікавих рефлексій, викликаних політичними подіями в Україні, а також деяких історичних узагальнень, оригінальних метафор, але не з усіма ними можна погодитися. Заперечуючи йому, я, проте, знаю: наш письменник не має нічого спільного з особами, що навмисне запускають у народ провокації з надією, що ті приживуться і почнуть зомбувати людські голови. Юрій Андрухович не такий: він просто помилився. Замість того, щоб вирішити проблему, він захотів її позбутися в ось такий інстинктивний спосіб. Замість лікування він обрав ампутацію (…).

У відвертих зізнаннях Юрія Андруховича я бачу щирий біль за долю України, в основному почуваюся його однодумцем, але пораду ось так «відокремлювати» вважаю наївною і небезпечною.