Нам би продати хліб…

Незважаючи на складні погодні умови, Україні знов вдалося виростити хороший врожай зернових. Та от проблема – як його продати? Щоб при цьому зберігся баланс інтересів між сільгоспвиробниками, зернотрейдерами та владою, яка зобов’язана постійно дбати про продовольчу безпеку країни. Про це наша розмова з генеральним директором агрохолдингу «Волари» Олександром ЛАВРИНЕНКОМ.

- Вже кілька років поспіль Україна добивається високих врожаїв зернових. На Ваш погляд, це наслідок сприятливих погодних умов чи результат аграрної реформи?

- Це і результат аграрної реформи, і здійснених змін у підході до сільгоспбізнесу. Погодні умови – вони постійні зі своєю амплітудою мінливості. Взяти, наприклад, велику кількість дощів, які пройшли на півдні України у період збирання врожаю. Статистика Мінагрополітики показує, що така ж кількість опадів була зареєстрована у 1974 році.

Особливо важливо відзначити інше: сільгоспбізнес отримав достатньо інвестицій для того, щоб розвиватися. Це дійсно дуже важливо. Тому що технології змінюються кожні 10-15 років. А це означає, що оновлюється технічне оснащення, за цей час з’являються нові засоби захисту, нові добрива… І все це вимагає великих затрат.

- Як ви вважаєте, скільки хліба цього року реально зможе зібрати Україна? Попередньо передбачалося, що 46 млн тонн.

- Останні прогнози знизилися на 4 млн тонн, і я думаю, що десь у цих межах і буде - від 40 до 42 млн тонн. Якщо оцінювати за нашими господарствами і тими регіонами, де вони знаходяться, то так воно і буде. Особливо велике зниження врожайності ми відзначаємо у Полтавській та Сумській областях. Далися взнаки сильні зимові морози. У Харківській області є райони, де озимі загинули повністю. У наших господарствах, які розташовані на сході Полтавської області, ми також були змушені всі озимі посіви рапсу та ячменю списати, бо вони повністю загинули.

- А як липнева спека позначилася на врожаї?

- До початку липневої спеки озимі культури вже встигли сформуватися. Не без того, висока температура негативно позначилася на якості зерна: воно вийшло щуплим, у нього нема бажаної маси. І, як наслідок – ми спостерігаємо зниження врожайності. Але ці втрати відбуваються у межах очікуваних. Інша справа – більш пізні культури, наприклад, кукурудза, соняшник, соя… Спека спіткала їх у період дозрівання. Тож втрати можуть бути більш істотними.

- Чи не підштовхне нинішня ситуація до відновлення практики минулих років, коли фуражне зерно проходило як продовольче?

- Насправді для внутрішнього ринку можна вигадати скільки завгодно стандартів та ГОСТів. Але є загальносвітові якісні показники. І обійти їх нікому не вдасться. Я веду це до того, що фуражну пшеницю за кордон не випустять під виглядом продовольчої.

А на внутрішньому ринку, повторюся, все залежить від того, як буде налагоджено контроль за якістю зерна. Наскільки я розумію, Кабінет Міністрів не пропустив навіть до розгляду нові стандарти якості. Адже хотіли збільшити кількість пророслої пшениці з 3% чи то до 7%, чи то до 10%.

- За оцінками експертів, собівартість зернової продукції у зв’язку з негодою зросла у 1,5-2 рази. Скільки ж може коштувати тонна зерна на внутрішньому ринку і чи буде ціна підйомною для покупців?

- У наших господарствах реальна собівартість зерна перевищила планову приблизно на 30-35%. Якщо ми планували собівартість на рівні 720-760 гривень (це без ПДВ), то сьогодні вона коливається у межах 900-950 гривень. Тож про подвійне зростання собівартості і мови не може бути. Думаю, різкого цінового стрибка на хліб не варто очікувати. Якщо він і подорожчає, то в межах тридцяти відсотків. Хоча тут багато що залежить від політики зернотрейдерів та переробників.

- Серйозним гравцем на вітчизняному зерновому ринку завжди залишалася держава. Вона прагнула того, щоб і сільгоспвиробники були ситими, і покупці задоволеними. Чи справляється з цією функцією держава нині?

- Держава через Аграрний фонд оголосила про закупівлю зернової групи, пшениці та ячменю, зокрема. На той день, коли були оголошені ціни і коли стартувала згадана програма, це було актуально. Ті ціни перевищували ринкові. Тому багато сільгоспвиробників прагнули продати зерно до Аграрного фонду.

Зараз ціни Аграрного фонду програють ринковим. Не дивно, що багато сільгоспвиробників зайняли очікувальну позицію. Воно, звісно, почесно мати справу з державою, але заразом хочеться і живу копійку заробити. Все-таки в ринкових умовах працюємо…

Ситуація насправді складається непроста. Зниження зернового валу на 4 і більше мільйонів тонн ніяк не позначиться на продовольчій безпеці країни. Це всім зрозуміло. Але от питання – скільки всього зерна буде зібрано цього року? Цього ніхто не знає. Думаю, що можливе суттєве зниження експорту зернових із цієї причини. Тому держава починає запроваджувати деякі обмеження. Зокрема, на експорт. Але ви знаєте, обмежувати можна все що завгодно, та наскільки це буде ефективним?

- З деяких пір почастішали розмови про створення державних структур, які працюватимуть у ринкових умовах і складатимуть конкуренцію приватному бізнесу. Зокрема, йдеться про можливе створення державної страхової компанії, державного зернотрейдера «Зерно України». Наскільки виправдана така активна участь держави у бізнесі і, особливо, - в аграрному секторі, який потребує всілякої підтримки з боку держави, а не втручання?

- Якщо ці структури в ринковому секторі працюватимуть за загальними правилами, то я не вбачаю нічого поганого у їх створенні. Тому що високий рівень конкуренції серед зернотрейдерів грає на користь сільгоспвиробників. Чим більше зернотрейдерів працює на ринку, тим швидше вони погоджуються на наші умови.

Але тут усе залежатиме від того, як держава підходитиме до вирішення цього завдання. Якщо вона почне диктувати жорсткі умови і обмежувати інших гравців ринку, то це негативно позначиться і на самому ринку, і на всіх його учасниках. А отже, і на сільгоспвиробниках.

Так, держава повинна задавати тон, але не підміняти гравців. Таке правило ринку. І важливо, щоб держава дотримувалася його.

- Ще одна больова точка – це необхідність реєстрації поставок зернових культур на державній Аграрній біржі. Якою є ціна цього питання і хто хоче на ньому заробити?

- Все залежить від того, які цілі при цьому переслідуються. Якщо держава таким чином хоче впорядкувати ситуацію на зерновому ринку, привести у відповідність всю торгівлю і, як наслідок, зерновиробництво, то я в цьому нічого поганого не вбачаю. Але якщо таким чином запроваджуються чергові обмеження для сільгоспвиробників і для зернотрейдерів, то краще від таких замірів відмовитися.

- Чому щороку у найвідповідальніший період – у період збирання врожаю – виникають напружені стосунки між сільгоспвиробниками, зернотрейдерами та державою? Хто і навіщо їх провокує?

- Антагонізм між виробниками та зернотрейдерами завжди був, є і залишатиметься. Перші цілий рік вирощують зерно, витрачають на це чималі кошти, докладають великих зусиль. Цілком природно, що вони хочуть дорожче продати його. У зернотрейдерів інше завдання – купити хліб якомога дешевше, і на цьому більше заробити. Тому роль держави в тому і полягає, щоби врегулювати ці взаємовідносини, зробити їх взаємовигідними. Біржа у цій справі може відіграти ключову роль.

У США всім фермерам ще до початку посівної держава пропонує продати свій врожай за фіксованою ціною. Зрозуміло, що вона не ринкова, але достатньо висока. Ті фермери, які погоджуються на таке співробітництво, отримують частину грошей перед осінньою посівною, якщо ми кажемо про озимі, частину грошей перед весняними роботами і ще одну частину – після збирання врожаю. А держава отримує можливість повноцінно виконувати функцію зернотрейдера, реально впливати на ситуацію, що складається на зерновому ринку.

Але якщо американський фермер не йде на співпрацю з державою, йому доводиться грати за правилами ринку. А вони прості: якщо ціна не зерно підскочила, виробник виграє, але якщо вона впала, йому доводиться підраховувати збитки.

Якщо такий механізм запрацює в Україні, у сільгоспвиробників завжди буде вибір – чи їм погоджуватися на фіксовану ціну, котра гарантує нехай незначний, але все-таки прибуток, чи ризикувати. І цей вибір буде свідомим.

- Схоже на те, що Україна вже не мріє стати житницею Європи. За останні роки у неї зросли апетити: тепер вона прагне перетворитися на світову житницю. Наскільки це реально в умовах незавершеної аграрної реформи, коли все ще діє заборона на продаж земель сільськогосподарського призначення, і наявності великої кількості дрібнотоварних господарств, яким не під силу забезпечити високу врожайність та великі обсяги зерновиробництва?

- Аграрний потенціал України все ще залишається величезним. Головне тепер – розумно скористатися ним. А для цього потрібно, щоб держава робила відповідні кроки. Один із них – розробка аграрної політики. Вона повинна визначити подальший розвиток галузі.

Ставку слід робити на великих сільгоспвиробників. Фермерство, звісно, хороша річ, але часто фермери працюють, що називається, під «чорним прапором». Вони занижують врожайність, зарплату найманим працівникам сплачують у конвертах. Зернотрейдери змушені підлаштовуватися під цю частину виробників, які диктують свої умови. Мовляв, я вам продам зерно, але за кеш. Ви мені його привезіть, але жодних документів я вам не дам.

Будь-який великий агрохолдинг за своєю побудовою прозорий. У нього нема можливості працювати у тіні. Ми просто зобов’язані працювати відкрито. Тому держава при реалізації своєї аграрної політики, насамперед, повинна спиратися на великих та середніх сільгоспвиробників.

Тепер стосовно земель сільгосппризначення. Моє переконання – їх треба продавати. Багатьох це шокує, але цього не слід лякатися. У Росії землю продають, і жодного колапсу у сільському господарстві це не спричинює. Навпаки, приватна власність на землю стимулює її господаря працювати ще краще. Він більше вкладає у неї праці, душі та грошей.

Багато хто говорить – довготривала оренда вирішує всі питання. Але це не так. Припустимо, у мене за два-три роки завершується термін оренди, і я не впевнений, чи вдасться мені його продовжити. Питання – чи вкладатиму в цю землю гроші? Зрозуміло, що ні.

У російській частині агрохолдингу вже 47% земель перебувають у приватній власності однієї компанії. І вона почувається дуже впевнено. По-перше, відпала проблема «перетягування» землі між власниками. Для нас це справжній головний біль. Якщо фермер працює «по чорному», він завжди може запропонувати землевласнику більшу орендну плату. У нього для цього є всі можливості. А у мене вони обмежені рентабельністю, ефективністю, податковими платежами та багатьма іншими факторами. Вище за ці планки я не стрибну. Інакше доведеться працювати збитково чи під «нуль».

Багато фермерів у землю нічого не вкладають, а лише використовують її. У них гірша техніка, відсталі агротехнології, вони купують контрафактні препарати. Словом, купують усе, що дешевше, аби лише сьогодні урвати, а завтра – хоч трава не рости.

Тому сільгоспземлю слід продавати, щоб утворювалися ефективні власники землі. Вони будуть двох типів. Перший тип – фінансові структури, у яких є гроші. Будучи землевласниками, вони дуже ретельно підходитимуть до вибору землекористувачів, надаватимуть перевагу тим із них, хто працює прозоро та ефективно. А це і є великі землекористувачі.

І другий тип – самі сільгоспвиробники. Вони також будуть ефективними землекористувачами, тому що вони на цій землі працюють.

Думаю, в цьому і полягає перспектива розвитку українського сільського господарства.

Автор: Максим НАЗАРЕНКО, Національний прес-клуб «Українська перспектива»