Кому воно потрібне, українське військо?

Десь ця подія могла б викликати загальнополітичну кризу. Скажімо, склав би свої повноваження міністр чи пішла б із посад група генералів. В Україні ж вона вилилася в короткі інформаційні повідомлення та ще в анекдот:

«– Президент Німеччини Келлер так невдало публічно переінакшив воєнну доктрину держави, що заплакав і пішов у відставку. Ото ж бо демократія!

– Це що! От Президент України Янукович так спаскудив воєнну доктрину держави, що навіть начальник Генштабу заплакав і пішов у відставку…»

І справді: 29 травня 2010 року стало відомо, що начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних сил України генерал армії Іван Свида подав рапорт про відставку. Пояснюючи причини свого рішення, він, зокрема, заявив: «У ситуації, що склалася, я визнаю право Президента реалізувати його бачення шляхів розвитку Збройних Сил. Він це робитиме з іншим начальником Генерального штабу». Іван Свида наголосив, що «за посаду не тримається». Він подякував генералам, офіцерам і всьому особовому складові Збройних сил за «непрості і відповідальні завдання», які вдалося спільно реалізувати задля зміцнення обороноздатності України.

А 31 травня новим начальником Генштабу – головнокомандувачем Збройних сил був призначений генерал-лейтенант Григорій Педченко. Із 31 березня він працював першим заступником міністра оборони, до цього п’ять років провів на пенсії, ще раніше очолював Південне оперативне командування. Головне ж тут, мабуть, те, що генерал Педченко відомий як активний діяч Партії регіонів, довірена особа Віктора Януковича на президентських виборах та депутат Одеської облради за її списком. Іншими словами, вперше за новітню українську історію держава отримала начальника Генштабу, призначеного вочевидь за ознакою членства у правлячій партії. «Буде правильним воєначальником! – саркастично прокоментував це екс-міністр оборони, депутат Верховної Ради Анатолій Гриценко. – Що нового, прогресивного і перспективного привнесе в армію Педченко? А нічого. Навіть якби підказали, що треба робити – так бюджет мізерний не дозволить».

Що буде «правильним воєначальником» – з цим варто погодитись. А от із тим, що генерал Педченко не принесе нічого нового в армійське життя – ні, ще і як принесе. Адже призначення не визнаного професіонала, а відданого партійця на таку посаду може означати тільки одне – над українською армією поставили свого роду комісара, головна місія якого – стежити, щоб у війську не зростали «неправильні» настрої, не снувалися «невірні» балачки поміж офіцерами і, не дай Боже, у них не визріло бажання втрутитися у політику.

Армія і флот: реальна сила чи озброєні фантоми?

Треба сказати, що вельми поживний ґрунт і для «неправильних» настроїв, і для «невірних» балачок в офіцерському середовищі існує. Створений він політикою (чи політиканством?) попередніх президентів та урядів й істотно збагачений нинішньою владою. Втім, судіть самі. Скажімо у Сухопутних військах близько 95 відсотків озброєнь експлуатується понад 15 років (часом дуже і дуже понад), а менше, ніж 5 років – лише 3 відсотки. На папері техніка справна, а «в поле» за тривогою може вийти тільки половина танків. Із авіацією ще гірше. За одними даними, наразі у повітря можуть піднятися до 70 літаків винищувальної авіації, за іншими – тільки 15 (із загальної кількості близько 150 крилатих машин). На морі ситуація ще гірша, ніж у повітрі. Жодного повністю технічно готового корабля в українському флоті немає.

Тим часом на потреби міністерства оборони ухвалений Верховною Радою без обговорення бюджет виділив «аж» 13,5 мільярдів гривень, в тому числі на закупівлю і модернізацію озброєння та військової техніки – лише 665 мільйонів гривень, що на 210 мільйонів гривень менше, ніж на утримання парламентаріїв. Це означає, зокрема, що знову буде «заморожена» розробка і побудова кораблів типу корвет за технологією «стелс» та багатофункціонального ракетного комплексу «Сапсан» (надії українських ракетних військ). Впадає в око: поданий свого часу урядом Юлії Тимошенко (і відхилений Верховною Радою) проект держдюбжету-2010 передбачав виділення на закупівлю та модернізацію озброєнь і військової техніки 1,673 мільярда гривень. Але навіть тоді йшлося про жалюгідні 27 відсотків від мінімальних потреб на ці цілі. Не випадково з критикою бюджету виступив навіть депутат-регіонал генерал Кузьмук: на його думку, слід спрямувати на військові потреби не менше, ніж 21 мільярд гривень. Але з якою метою? Виявляється, наступного року закінчується термін впровадженого 2005 року офіцерського контракту, і якщо ситуація не покращиться, наслідком стане масове звільнення офіцерських кадрів із війська. «Можна відкласти проблематику озброєння, військової техніки, але це проблема головна – зберегти офіцерський корпус», – наголосив Олександр Кузьмук, додавши, що «все інше має бути передбачене в бюджеті 2011 року».

От тут якраз саме час поставити кілька дуже незручних запитань. Воно-то, звісно, офіцерський корпус зберегти важливо, але чого вартий цей корпус, який упродовж тривалого часу мовчки погоджувався і, схоже, погоджується із таким станом справ – з існуванням у кращому разі напівбоєздатної, якщо не майже повністю небоєздатної армії? Це запитання в плані патріотизму та моральності, а як із професіоналізмом? Якщо у Збройних Силах така нестача боєготової техніки, то чи можна вважати весь офіцерський корпус належним чином навченим, ба більше – здатним, у свою чергу, навчати рядовий та сержантський склад? І, нарешті, як позначився на ідейно-політичному стані офіцерства кардинальний поворот державного курсу у вигляді відмови від перспективи вступу України до НАТО, а на його практичній підготовці – ціла низка зірваних за останні роки спільних із підрозділами армій та флотів західних держав миротворчих навчань? Чи вірять відтак офіцери (якщо вони справді професіонали) у проголошений офіційно «позаблоковий статус» України, коли на її території розташована ціла низка російських військових баз (головна – у Севастополі), а Росія є провідним членом військово-політичного блоку ОДКБ, до якого входять сім пострадянських держав?

А як сума усіх цих запитань логічно вимальовується ще одне закономірне запитання – яким є реальне, а не парадно-показове ставлення офіцерів Збройних Сил України до їхнього чинного Верховного головнокомандувача, враховуючи перипетії біографії і специфіку політичних поглядів останнього?

Одне слово, запитань більше, ніж відповідей, а підстав для «неправильних» розмов серед офіцерського складу вистачає. Генерал Кузьмук вважає, схоже, що всі ці розмови можна буде нейтралізувати підвищенням платні…

Кадри вирішують не все, але головне

Утім, якби й справді політико-моральний стан командного складу Збройних сил України залежав виключно від фінансового (чи, як його делікатно зве генерал Кузьмук, «соціального») чинника, то ці Збройні сили слід було б негайно розпустити. Бо це б означало, що професіонали, покликані захищати країну, насправді на першому місці ставлять не свою офіцерську честь, не дотримання присяги, а особистий доступ до корита… пробачте, до бюджету. Навіть найкращі танки та літаки під орудою таких командних кадрів закономірно перетворюються на небоєздатне «залізо». Відтак немає різниці, скільки цього «заліза» – воно не захистить співгромадян.

…8 жовтня 1993 року перший міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов добровільно пішов у відставку на знак незгоди з Президентом Кравчуком щодо принципів поділу Чорноморського флоту з Росією і побудови Військово-Морських сил України. Це подіяло: Леонід Кравчук, котрий перед цим був згоден мати не флот, а якийсь «флотішко», не став урешті-решт здавати Чорне море росіянам. Генерал армії Іван Свида пішов у відставку з посади начальника Генштабу на знак незгоди з підходами нового Верховного головнокомандувача Януковича до принципів розвитку Збройних сил. Факт призначення на його місце «партійного» генерала засвідчує: сигнал почутий, проте реакція на нього цілковито неадекватна.

Що далі? Масова втеча з війська офіцерського складу, яка, за словами генерала Кузьмука, вже розпочалася? Серія публічних відставок генералів та адміралів, яким не байдужі перспективи Збройних сил? Чи перетворення українських вояків на придатних тільки для парадів «олов’яних солдатиків»? Важко сказати. Але часу для порятунку війська України залишилося обмаль.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.