На пенсію у тридцять «з хвостиком» виходять не лише тендітні балерини, а й доволі кремезні чоловіки

Виявляється, на пенсію у тридцять «з хвостиком» виходять не лише тендітні балерини, а й доволі кремезні чоловіки. Це – «беркутівці», яким рік служби зараховується за півтора. Саме тому я не застала у підрозділі ні Івана Шарабуряка, ні Богдана Топчевського, які не так давно виконували миротворчу місію в Косово. Та й іншому Богданові – Рокетському – до пенсії зовсім мало залишилось. Загалом же миротворцями були дванадцять працівників спецпідрозділу управління МВС України в області «Беркут».

Нині серед його особового складу лише четверо миротворців: старший лейтенант міліції Андрій Веляник, старший сержант міліції Андрій Кожушок і прапорщики міліції Петро Безпалько та Богдан Рокетський.

Інспектор групи документування старший лейтенант міліції Мирон Стельмащук дає своїм колегам якнайкращу характеристику: «Ми відправляли миротворцями найбільш гідних, які не один рік прослужили у нашому підрозділі, добре зарекомендували себе, користувалися авторитетом. Червоніти за них не доводилося – вони чесно виконували свою високу місію аж до її закінчення у 2008 році. Пройшовши суворе загартування, сьогодні ці хлопці є прикладом для інших. Вони неодноразово заохочувались різними відзнаками, грамотами, преміями».

Богдана Рокетського благословив на службу в чужій країні батько, мати ж дізналася про все лише після того, як сина зарахували до складу миротворчого контингенту. Він був одним зі 115 членів українського миротворчого підрозділу патрульно-постової служби.

– Я служив у Косово з травня 2003-го по травень 2004 року. Нас привезли літаком у столицю Косово – місто Пріштіну, – згадує Богдан. – Там дуже мальовнича місцевість. Здавалось би, людям тільки жити й жити, а вони воюють між собою. Навесні 2004 року виник конфлікт між албанцями і сербами. Перші хотіли вигнати других з країни: палили їхні будинки, автомашини. Близько п’яти тисяч молодих албанців йшли на сербське село, хотіли його спалити. Ми захищали мешканців цього села. Нападники кидали каміння, пляшки із запалювальною сумішшю. Одному з українців кинули під ноги гранату – на щастя, запал не спрацював. Конфлікт тривав протягом п’яти днів. Поляка-миротворця тяжко поранило в голову.

Ми виїжджали у селище Брезговіцу, де албанці вночі розстріляли на подвір’ї з автоматів сім’ю сербів – батька і сина. Серби взагалі просили нас ночувати у них, боялися, щоб їх не перестріляли вночі. Там так: сьогодні албанці розстріляли сербську сім’ю, завтра серби – албанську. Це давній етнічний і релігійний конфлікт: албанці – мусульмани, серби – православні. Села або повністю заселені сербами, або албанцями. В кожному селі свій храм. Та проблема в тому, що віддаль між селами – межа в межу. Албанські села межують із сербськими. І наш підрозділ викликали на допомогу миротворчим військам НАТО. Ми патрулювали, забезпечували порядок.

Стосунки з миротворцями НАТО були дружніми. Багато людей, які служили у миротворчих військах, були із Західної України. Серби настільки добре ставилися до українських миротворців, що просили їх покидати їхню країну останніми.

Петро Безпалько служить у «Беркуті» з 2001 року. В Косово відбув дві піврічні місії упродовж 2004–2005 років. «Наша база дислокувалася на околиці Косова у Гнилянах, – розповідає чоловік. – До наших обов’язків входили перевезення спецвантажів (вибухівка, гуманітарна допомога), охорона делегацій інших країн, співпраця зі спецпідрозділами з інших країн. Найтісніша співпраця у нас була з румунами і поляками. У той час, коли я служив, з Івано-Франківська нас було троє. Пройшов конкурсний відбір, адже на одне місце претендувало шестеро осіб. Здавали нормативи з бігу, підтягування, рукопашного бою, вогневої підготовки. Знання англійської мови вимагалось на рівні середньої школи. Ті, хто знав мову краще, входили до окремого моніторингового підрозділу».

На зміну Петрові в 2005 році у Косово приїхав нинішній командир оперативного взводу РМОП «Беркут» Андрій Веляник. Пригадує, як албанці підірвали сербський пам’ятник, і після цього українські миротворці впродовж місяця цілодобово чергували у поселенні. Охорона судів, військових злочинців, VIP-персон, зокрема сербських депутатів, супровід вибухівки – ось неповний перелік обов’язків, які довелося виконувати молодому миротворцеві.

«Щойно приїжджали туди, в присутності нотаріуса складали заповіт», – ця мимохіть сказана старшим лейтенантом міліції Андрієм Веляником фраза чи не найкраще свідчить про небезпеку місії примирення двох ворогуючих сторін. І все ж на запитання, чи поїхали б ще, якби миротворча місія відновилася, усі троє івано-франківських «косовців», не вагаючись, відповіли: «Так!».

Андрій Кожушок – єдиний, хто був миротворцем в Іраку. На час вступу до миротворчого батальйону хлопець служив у військовій службі правопорядку. «Ми вилетіли в Ірак у 2004 році, – пригадує мій співрозмовник. – Шостого квітня мені довелося брати участь у бойових діях. Тоді українські війська взагалі вперше прийняли бій проти армії Магді. Ми патрулювали в містечку Ель-Куд. Певний час було спокійно, ніхто й подумати не міг, що може статися якась сутичка. Але несподівано зайшла армія Магді (більше півтисячі осіб), взяла все під свій контроль. Нас, приблизно 1700 чоловік з України, попросили «не пхатися», інакше будуть стріляти. Ми вийшли, але вночі була проведена спецоперація, ми взяли місто під свій контроль. А в нападників у цей час був збір: вирішували, покидати місто чи залишатися. Вирішили, що воюватимуть. Між ними і нами почалася сутичка. У перестрілці один наш хлопець загинув, 17 чоловік було поранено. А вже наступного дня в місті було повно танків – його контролювали американці. Ввели комендантську годину, і стало спокійно».

Прослуживши майже вісім місяців в Іраку, Андрій вирішив перейти в «Беркут». Пояснює таке рішення просто: «Ще коли був на строковій службі у прикордонних військах, чув, що тут хороші бійці, хотів служити разом з ними».

Автор: Ірина СТЕПАНЮК, CЗГ УМВС України в Івано-Франківській області