Слава і пам’ять: Життя прожити — не поле перейти

На початку березня 93-ю весну зустрів найстарший з-поміж дебеславцівських чоловіків Іван Томенко, син Івана. Єдиний живий, хто пройшов всю війну від початку до кінця. Його рід має прадавнє коріння. За переказом, король Данило Галицький дарчою грамотою на дебеславські землі нагородив за мужність і хоробрість одного з трьох братів боярського роду — Томенків, що прибули на захист Галицько-Волинської держави з київської землі. Відтоді найкращі з роду Томенків завжди були в обороні рідного краю, були прикладом християнської доброчесності і порядності.

Дід нашого довгожителя Михайло Томенко проживав у центрі села на Замковій горі, неподалік старого цвинтаря. Вуйко Павло, татів брат, був війтом села Дебеславці. Батько Іван одружився з Василиною Цвік, побудував хату біля лісу на хуторі Липники. Після поранень і контузії на полях Першої світової війни мав підірване здоров’я. Помер на початку 1920-х років.

З раннього дитинства Іван був привчений до нелегкої сільськогосподарської праці. Хліборобську науку йому допомагав опановувати старший брат Василь. Після важкої селянської праці тодішня молодь все-таки знаходила час і на культурно-просвітницьке дозвілля. При Народному домі в Дебеславцях осередок читальні «Просвіта» очолював отець Федір Вергун. Великою популярністю в навколишніх селах користувався хор під орудою диригента Гановського. Драмгуртком керував старший син Юрія Гарматюка Петро.

Світлий розум і чудова пам’ять дозволяють Іванові Томенку до найменших подробиць заглиблюватись у роки своєї юності. Перед очима спливають цікаві події, в яких брав участь герой нашої розповіді, його ровесники та односельці.

У 1939 році І. Томенко одружився, а вже у 1940 р. пішов у лави радянської армії. Спочатку був Степанакерт, потім ази військової науки здобував на прикаспійській низовині в містечку Аляти. Там і застала його звістка про початок війни.

Під особливу опіку контролюючих військових органів потрапили всі вихідці із Західної України та Прибалтики. З них були сформовані будівельні загони, що займались відбудовою Сальянських казарм у м.Баку, бомбосховищ на острові Наргін, перевалочної бази в м.Астарі, через яку американці доставляли з Ірану допомогу Радянському Союзу. На всіх цих об’єктах побував Іван Томенко. Найважче було на острові серед Каспію. Тяжка праця, брак хліба і прісної води, нестерпна спека і, як наслідок, — дизентерія і тиф забирали життя в тисяч молодих солдатів. Томенко був одним з небагатьох щасливців, що вижили. Отримав повідомлення про загибель від німецької бомби в липні 1941 р. брата Степана під час передислокації танкової частини з Василькова Київської обл. до Ленінграда.

У 1943 р. І.Томенка перевели в запасний артилерійський полк у м.Горі (Грузія). В 1944 р. потрапив на 3-й Український фронт біля Одеси, опісля була Румунія. Капітуляцію Німеччини зустрів в Австрії на річці Дунай. Але війна для нього на тому не закінчилась. Потрапив у військове формування, завданням якого було знешкодження в Альпах есесівських частин Російської Визвольної Армії Власова. Після бойових дій військову кар’єру Іван Томенко завершив 1800-кілометровим переходом з Альп до Молдавії. Було літо 1946 р.

З великою тривогою і непевністю повертався солдат до рідного села. Тяжкі думки ятрили його душу. Не дочекалась, зрадила дружина. Мала сина і жила вже з іншим. Брат Василь, член ОУН, загинув у 1944 р. в бою з енкаведистами в лісі за селом, на Верхах. Через це не один допит довелося відбути перед офіцерами особливого відділу. Але, як і завжди, в найтяжчі хвилини небезпеки чи душевного неспокою допомагала щира молитва і нездоланна віра. А ще чимскоріш хотілося побачити матір, сестру Анну, братову донечку Стефку…

Прибувши в село, був допитаний опером «стрибків» Тимофеєвим, який сказав: «На фронті ви були солдатами, могли бути героями, а тут ви всі — бандерівці. Твій брат, ти і такі, як ти, всі ви бандерівці!». Тому й хотіли Тимофєєв і його начальство виселити всіх з Липників — через тісну співпрацю місцевих жителів з національно-визвольним рухом. На заваді цьому стала донька Якима Томенка, членкиня КПЗУ Олена Сенюк.

У 1948 р. Іван Томенко одружився вдруге. Його супутницею стала Марія Бахмат. Прожили разом 58 років. Є син і дві доньки, онуки, правнуки.

Ще в 60-х роках минулого століття на дебеславських весільних забавах доводилось бачити і чути, як шляхетно і галантно веселилося покоління сорока-п’ятдесятирічних. Пройшовши через воєнне лихоліття, вони належно цінували життя. Вони його любили. Гарним танцюристом і добрим співаком запам’ятався й Іван Томенко. Запальна «Гуцулка» та розмірений «Аркан» були справжнім мистецтвом. А як вони співали!

Почувши про все це, 93-річний ветеран просвітлів очима, випрямив плечі, немов струсив з них тягар прожитих років, і стиха заспівав. Про дівчину мудру на всім, яка відгадала загадок сім. Серед яких — камінь росте без коріння, серце плаче — сліз не має…

Кожна рослина, як і кожна людина, має своє коріння. Родове коріння Томенків завжди плодоносило добре, вносячи свою лепту в історичну скарбничку становлення української державності. Так вважає посивілий ветеран. У кожного народу є свої найкращі сини і доньки, кожний народ має власний історичний шлях.

Мільйони людських життів загубила Україна в горнилі минулої війни. Хтось називає її вітчизняною, хтось — світовою. Для України і українців вона була страшною. Невиправдано страшною бойнею, влаштованою на наших теренах безбожницькими режимами — німецьким гітлеризмом та московським сталінізмом. До війни в Дебеславцях було більш як дві тисячі жителів, після війни найбільше в 1970р. — 994 особи. Цей історично-статистичний факт промовисто підтверджує величезну трагедію того часу…

Не суть важливо, чия куля забрала більше життів, в якому окупаційному концтаборі гинули чи в якому напрямку покидали батьківські пороги рідної оселі дебеславські покутяни. Історичною правдою і величезною трагедією є те, що їх немає і вже більше ніколи не буде в рідному селі. Розсипалися по світу і зникли навіки корінні дебеславські роди добрих господарів і щирих патріотів. На прикладі нашого села можна уявити собі, якою ціною кувалася чиясь перемога. Чим і ким платила у цій війні Україна.

Тому й невимовною скорботою оповиті ці травневі дні, коли відзначаємо закінчення війни, в душі кожного українського патріота. Тому й плаче без сліз серце в грудях ветерана І.Томенка — за загиблими братами, фронтовими друзями і побратимами, односельцями, які в його пам’яті назавжди залишились молодими.

«Життя прожити — не поле перейти», — каже дід Іван. І він прожив його достойно, долаючи труднощі і випробування долі, при цьому завжди і всюди був людиною чесною і порядною.

65 років тому офіційно закінчилась війна. Крім Івана Томенка, в Дебеславцях ще проживають фронтовики Петро Олійник (1923 р.н.), Микола Мироняк (1924 р.н.), Микола Петрук (1924 р.н.), Михайло Лошинський (1925 р.н.), Степан Цвік (1925 р.н.). У кожного з них своя доля, свій життєвий шлях, кожний з них є джерелом живої історичної правди.

Вічна славам живим воїнам-фронтовикам! І вічна пам’ять полеглим!