Післявиборча поведінка головних політичних гравців виявилася загалом передбачуваною

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-04-07 05:25:09

У класичному романі Кетрін Енн Портер “Корабель дурнів” є персонаж на прізвище Льовенталь, єврейський комерсант, котрий відмовляється еміґрувати з Німеччини, попри дедалі відчутнішу нацистську загрозу. “Це наша батьківщина, – пояснює він. – Ми живемо тут сотні років. Ми стали німцями не меншою мірою, ніж самі німці. Зрештою, нас тут майже мільйон. Куди вони нас подінуть? Повбивають, чи що?”

Дія відбувається на океанському лайнері, що пливе з мексиканського Веракруса до німецького Гамбурґа наприкінці 1931 року – за кільканадцять місяців до перемоги націонал-соціалістів на цілком вільних демократичних виборах.

Нещодавно я відбув подібну подорож – тільки не кораблем, а поїздом, і не з Веракруса до Гамбурґа, а всього лиш зі Львова до Києва. А проте мої сусіди в купе – доволі інтеліґентні й освічені галичани – як дві краплі води скидалися на простодушного Юліуса Льовенталя. Цілу дорогу вони переконували мене, що нічого страшного не сталося, що Табачник – це ще не вся Партія реґіонів, що є там персонажі і менш україножерчі, а головне – переживши Кучму, переживемо, мовляв, і його реінкарнацію у вигляді Януковича.

Галичани справді пережили так багато окупаційних режимів, що кожен наступний видається їм подібним до попереднього. Від жодного з них вони не чекають нічого доброго, але й не припускають, що новий режим може виявитися ще гіршим. 1941 року їм здавалося, що німці Гітлера – це всього лише різновид добре знаних їм із попередніх десятиліть австрійців. У кожнім разі, нічого паскуднішого за сталінських освободителів їхня уява вифантазувати не могла.

Я не став їм ятрити історичних виразок, лише оповів про власного діда, котрий дезертирував з армії УНР, бо не бачив особливої різниці між брутальними, але на свій лад ефективними більшовиками, та ліберальними, але безтолковими петлюрівцями. Він, як і тисячі інших українських селян, проголосував тоді, можна сказати, ногами – проти всіх. Українських селян було близько тридцяти мільйонів і всі вони щиро вірили, що дадуть собі раду за кожної влади, бо то вона потребує селян, а не навпаки.

Янукович – не Кучма

Існує поширена і, як на мене доволі хибна і небезпечна думка, що режим Януковича буде таким собі різновидом кучмізму, Kuchma-lite, – як окреслив це один західний політолог за аналогією до Kravchuk-lite на позначення квазідемократичного і дисфункціонального правління Ющенка. Свого часу українці, зокрема галичани, потрапили у подібну пастку хибної історичної аналогії, вважаючи, що німецький режим Гітлера буде чимось подібним до німецького/австрійського режиму Франца Йосипа.

Більшість сьогоднішніх експертів, схоже, щиро вважає, що у міжнародній політиці Янукович продовжуватиме сумнозвісну кучмівську “багатовекторність”, а у внутрішній – подібним чином втілюватиме політику “моментократії”, тобто опортуністично маніпулюватиме різними кланами, групами та інтересами, реалізуючи насамперед інтереси власні та найближчого оточення.

Ці передбачення видаються мені помилковими з двох причин. По-перше, Леонід Кучма мав ідеальні можливості для маніпуляцій, оскільки успішно окупував псевдоцентристську нішу, з якої міг представляти себе як поміркованого політика, правдивого миротворця, що зрівноважує інтереси сходу і заходу, комуністів і націоналістів, проросійських і проєвропейських радикалів. Тим самим він ефективно марґіналізував своїх опонентів – і лівих, і правих, виштовхуючи їх у сферу політичної девіації та ідеологічної обсесії, виповнюючи натомість панівний дискурс своїм буцімто позаідеологічним, прагматичним “центризмом”.

Янукович зі зграєю, навіть коли б хотів, не зможе реалізовувати такої стратегії, бо український політико-ідеологічний простір після, а почасти й унаслідок Помаранчевої революції істотно поляризувався, а відтак можливості витворити й окупувати реальну або фіктивну центристську нішу суттєво зменшилися. Власне, поляризація цього простору розпочалася ще десятиліття тому у зв’язку з поступовою “приватизацією” і лівого, й правого (комуністичного й націонал-демократичного) електорату олігархічними кланами. Утримувати квазіцентристську нішу у цій ситуації виявилося дедалі складніше, тому що і комуністи, і “націоналісти” стали доволі марґінальною політичною силою, якою вже важко налякати всерйоз пересічного обивателя. Натомість і Партія реґіонів – попри весь свій совєтофільский електорат, і Помаранчевий блок – попри опору на електорат насамперед націонал-демократичний, набули респектабельнішого вигляду, ніж традиційні ліваки-комуністи та “націоналісти”-рухівці, а отже й виявилися куди відпірнішими щодо дискурсивної, а відтак і політичної марґіналізації.

Кучма програв великою мірою саме тому, що знищив квазіцентристську нішу, з якої правив, попри мізерний рейтинґ, ціле десятиліття, успішно представляючи себе як “менше зло” порівняно з радикалами-комуністами чи радикалами-націоналістами. Власне, він зробив цю нішу не надто потрібною, відкривши, по суті, шлях до влади “реформованим” (себто сприватизованим олігархічними кланами та іміджево ошляхетненим) націонал-демократам та/або подібним чином “зреформованим” совєтофілам. Єдиний сьогодні спосіб відновити квазіцентристську нішу – це створити “велику коаліцію” з Партії реґіонів та БЮТу як такий собі місцевий аналог “Єдиной России”, з кишеньковою опозицією у вигляді комуністів та яких-небудь лояльних “націоналістів” з “Нашої України”. На щастя, до такої коаліції не дійшло торік і, маймо надію, надію не дійде найближчим часом. У кожнім разі, такий варіант не приведе нас до політики Kuchma-lite, скоріш навпаки – до Kuchma-strong, або й extra-strong, при чому “сильною” вона буде не в сенсі ефективності, а в сенсі репресивності та авторитаризму.

Втім, авторитарною вона буде й без “великої коаліції”, і то не тільки тому, що без квазіцентристьскої ніші Янукович не зможе утримувати свого режиму за допомогою самих лиш маніпуляцій і муситиме робити ставку на застосування репресій, закручування гайок і загострення класової, себто кланової боротьби. Є ще й друга причина, через яку Янукович навряд чи стане чимось на кшталт Kuchma-lite (або й не lite). I полягає вона як в особистих якостях самого цього добродія, так і в характері його ближчого й дальшого оточення.

Кучма, за всієї своєї совковості, був усе-таки дещо освіченішим (як у сенсі формальної освіти, так і світоглядної), а головне – мав незрівнянно кращу політичну інтуїцію. Кучма умів торгуватися – і з Москвою, і з Брюсселем, і з українськими кланами, даючи всім найрізноманітніші обіцянки, але не надто зв’язуючи себе зобов’язаннями, котрі обмежували б його поле маневру. Уявити собі Кучму, який би просто так, що називається “задаром” (чи “здуру”), проводив власну інавґурацію під покровительством московського патріарха, або великодушно обіцяв кремлівським братушкам позаблоковий статус чи довічну халяву для російського флоту у Севастополі, доволі важко. І то не тому, що Кучма мав якісь принципи та ідеали, якими не міг поступитися (судячи з усього, не мав). Просто Кучма, як досвідчений гравець, розумів, чи принаймні відчував, важливість козирних карт, яким не можна просто так розкидатися, навіть заради братушок, не отримуючи нічого натомість.

У цьому сенсі Янукович не просто совок, а й рагуль, провінційний лох, який випадково потрапив на царський трон і не відає до пуття, що з отриманим царським скіпетром та іншим причандаллям робити. Невіглас на троні – це, звісно, не найбільше лихо, якщо довкола нього є радники, здатні якоюсь мірою те невігластво кориґувати. Але й тут зіставлення з Кучмою випадає явно не на Януковичеву користь. Ранній, себто реформаторськи найефективніший Кучма мав при собі Горбуліна, Разумкова, Видріна, зрештою Малінковіча – русофіла, але аж ніяк не українофоба, та й Табачник за Кучми був цілком адекватним, тобто нормальним постсовєтським циніком, який не прибився ще під московське покровительство і не озлобився – аж до оскаженіння – супроти не надто піддатливих до русифікації й совєтизації галичан. Кучма, за всіх своїх вад, не давав міністерських посад таким явним ГРУ-шним типам, як який-небудь Єжель, Сівковіч чи той-таки сьогоднішній Табачник. І робив це не тому, що, на відміну від Януковича, мислив у категоріях національного інтересу (для всіх наших совкових “еліт” це у принципі нехарактерно), а тому, скоріш за все, що значно краще усвідомлював інтерес власний.

Режим Януковича, з огляду не все сказане, буде, правдоподібно авторитарнішим і більш проросійським, ніж режим Кучми. Не виключено також, що він, на відміну від Кучми, буде також відверто українофобським. У цьому відношенні політична доля Tабачника може виявитися лакмусовим папірцем, який або підтвердить це припущення, або ж ознаменує перемогу поміркованіших, прагматичніших сил усередині Партії реґіонів, відкриваючи тим певний шанс на здійснення гнучкішої, менш конфронтаційної політики.

Без несподіванок

Післявиборча поведінка головних політичних гравців виявилася загалом передбачуваною. Янукович і Партія реґіонів здійснюють ту політику, до якої звикли у своєму авторитарному реґіоні, де мають статус і політичного, й економічного монополіста. Тепер, природно, вони намагатимуться засобами утвердити цей статус у масштабах усієї країни.

Помаранчева опозиція, як завжди, виявилася розділеною, розбитою і корумпованою. Досвід 2006 року, схоже, нічого не навчив ані БЮТ, ані “Нашу Україну”, котрі знов повключали до своїх списків явно продажних типів – і тепер за це справедливо покарані їхнім зрадництвом (ми, виборці, на жаль, покарані теж – і великою мірою теж заслужено).

Навряд чи нікчемність українських політиків, оприявлену в сотий чи в тисячний раз, можна вважати якоюсь особливою несподіванкою. Як, зрештою, і їхнє невитравне бажання – незалежно від партійної приналежності – гратися з правилами, а не грати за правилами. Совковість на наших теренах, схоже, перетворилася на генетичну хворобу: молодше покоління політиків, за моїми спостереженнями, майже нічим не відрізняється від старшого: та сама зневага до закону й та сама упевненість, що мета виправдовує засоби, переможець отримує все, сила долає право.

Особисто для мене певною несподіванкою в цьому контексті виявилася та легкість, із якою Юлія Тимошенко погодилася з фактичним парламентським переворотом і формування антиконституційної коаліції та нелеґітимного уряду. У принципі, вона мала можливість не віддавати фактичної влади цим самозванцям – принаймні до відповідного рішення Конституційного суду. Легкість, із якою “залізна” Юля капітулювала, може пояснюватися панічною боязню нових виборів та браком для них відповідних ресурсів, але може бути й наслідком певних таємних домовленостей чи ще таємніших сиґналів із Вашинґтону, Брюселю чи, ще гірше, Москви.

В кожнім разі, Тимошенко здала, по суті, без бою те поле, де мала куди кращі шанси виграти, ніж оспорюючи результати виборів і тим самим, на жаль, делеґітимізуючи результати екзит-полів – єдиної інституції, на якій леґітимність нашої виборчої системи ще більш-менш тримається, всупереч продажним судам та кишеньковим виборчим комісіям.

Щодо інших гравців, то з ними все зрозуміло. Корабель комуністів невідворотно іде на дно, тож прагматична команда давно вже вивісила на своїх прапорах крамничний напис FOR SALE – похапливо розпродуючи рештки товару перед остаточним банкрутством. Те саме стосується й блоку Литвина – одного з численних непорозумінь української перверсивної політики. Втім, усі це персонажі як досвідчені політичні паразити ще не раз з’являться в інших блоках та коаліціях, аж поки не стануть жертвою якогось ефективного глистогінного засобу у вигляді справді демократичної революції і справді демократичного реформування політичної системи.

Шанси, однак, на такі реформи поки що невеликі – принаймні в найближче десятиліття, яке ознаменується дедалі тотальнішим домінуванням реґіоналів у нашому політичному, економічному, мовно-культурному та всіх інших просторах.

Який народ, така й влада

Що робити? – це одвічне наше питання, на яке можна дати десятки відповідей або не знайти жодної. Щиро кажучи, я не знаю. Тобто особисто для себе я її знаю і формулюю приблизно так, як це робить Вадим Скуратівський, чи, точніше, цитований ним головний герой фільму “Председатель”: “Продолжать пахоту”.

За великим рахунком, ми маємо ту владу, на яку заслуговуємо. Недолугий Янукович із “бригадою” – це така сама плоть від плоті українського “народу”, як і недолугий Ющенко чи недолуга (по-своєму) Тимошенко. Неможливо поліпшити якість еліт, не поліпшивши якості самого суспільства. Роботи тут вистачить усім і надовго.

Свого часу польські еліти, програвши кілька антицарських повстань, вирішили зосередитися нарешті на мозольній і марудній “органічній праці” – перетворенні селян у поляків. Свідоме українство, яке програло після Помаранчевої революції все, що тільки можна було програти, мусить тепер подумати про щось подібне.

Автор: Микола РЯБЧУК, Західна аналітична група
Обговорити на форумі