На Івано-Франківщині встановлено понад 170 пам’ятників Т.Шевченку

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-03-13 02:16:37

Перший народний пам’ятник Тарасові - у вигляді білої колони - вирубали на річницю смерті поета каменярі-гуцули над Черемошем на Сокільській скелі…

Хоча великий поет і художник Тарас Шевченко ніколи не перебував на Прикарпатті, лише на Івано-Франківщині йому встановлено понад 170 пам’ятників - найбільше в Україні. Упродовж майже півтораста років галичани увічнюють пам’ять про людину, яка ще за життя стала українським символом, важливішим за прапор, герб чи гімн.

Тарас Шевченко помер знаменитим. Наскільки була возвеличена та ідеалізована його постать тогочасною українського громадою, можна судити з того, що коїлося у Санкт-Петербурзі під час похорону “останнього кобзаря України”.

Як відомо з опублікованого листування, петербурзькі студенти мало не розібрали домовину поета на сувеніри. Один з таких шанувальників Шевченка хвалився трьома лавровими листками, надірваними з вінка на чолі покійного, та нитками з китиць, якими була прикрашена труна. Українська громада Санкт-Петербурга на могилі Шевченка дала обіцянку вшанувати його пам’ять - відкрити школу його імені, видати твори, перевезти тіло на Україну та ще декілька пунктів.

Про пам’ятники Кобзареві тоді ще годі було говорити. У царській Росії навіть багато поезій Шевченка у той час були під забороною, а на його могилі постійно чергували жандарми, в обов’язки яких входило „пресекать сборища и вольнодумства”. Пропольські урядовці в Австро-Угорщині також всілякими методами перешкоджали увічненню пам’яті „хлопського здрайці, схизмата і гайдамаки”, заборонивши зокрема у 80-х роках 19-го століття встановлення погруддя Шевченка у Львові.

Проте саме на Галичині з’явився перший монумент Кобзареві. За переказами, зібраними краєзнавцями, первістком скульптурної шевченкіани був встановлений у річницю його смерті в 60-х роках 19-го століття пам’ятний знак біля Сокільської скелі, що височіє над Черемошем між селами Тюдів і Великий Рожин Косівського району. Монумент мав вигляд білої колони, на якій гуцули вирізьбили цитату з його поезії: “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люди - Настане суд…”.

Кажуть, у роки Першої світової війни австро-угорським військам необхідно було розширити дорогу в горах і цей обеліск Кобзареві потрапляв під знесення. Дізнавшись про це, десятки селян під керівництвом каменяра В. Марчука за допомогою колод і примітивного риштування пересунули шестиметровий пам’ятник убік від дороги. Пам’ятник пережив війну, але був знищений у 30-х роках поляками, які проводили тоді політику пацифікації і були стурбовані зібраннями гуцулів біля українського монумента. Через шістдесят років, незадовго до проголошення української незалежності на місці знесеного монумента з’явився новий пам’ятник Кобзареві роботи скульпторів Володимира і Василя Ондрехівських, споруджений за громадські кошти колгоспу «17 Вересня».

Через відсутність урядового дозволу на встановлення пам’ятників Шевченкові однією з перших форм вшанування пам’яті Кобзаря стали так звані Шевченкові могили, які насипали у галицьких селах за зразком могили поета в Каневі - листівки із зображенням канівського кургану широко розповсюджувалися в Галичині. Як свідчить тогочасна преса, у селі Балинці на Станіславівщині з ініціативи вчителя місцевої школи В. Барнича жителі висипали високу могилу, назвавши її іменем поета. На відкритті меморіалу виступав письменник Василь Стефаник. Ще однією традицією на Галичині стало висаджування у шевченківські дні лип та дубів, які називали Шевченковими.

На початку 20-го століття, у 1911-1914 роках, коли наближалися дві ювілейні дати - 50-річчя з дня смерті та 100-річчя від дня народження Шевченка - вимоги українців дозволити встановлення пам’ятників Кобзареві стають дедалі наполегливішими. Чималого розголосу у той час набув міжнародний конкурс на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві, на який було надіслано понад 60 проектів. Проте представники царського уряду, які входили до журі конкурсу, не дозволили затвердити жодну пропозицію, тож пам’ятник тоді так і не з’явився. Зате у значно ліберальнішій за Російську імперію Австро-Угорщині українцям часто таки вдавалося домагатися бажаного.

У 1911 році за ініціативою членів “Просвіти” та культурно-громадських діячів села Вовчинці поблизу Станіславова було відкрито пам’ятник Шевченку, складений з великих шматків каменю, привезеного з Бистриці, у формі піраміди. У верхній частині був вмурований барельєф поета, під ним напис: “В 50 річницю смерти Тараса Шевченка. 1861-1911”. До 1914 року пам’ятники, барельєфи та меморіальні дошки на честь Шевченка з’явилися в багатьох селах та містах. На жаль, більшість із цих монументів так само, як і найдавніший пам’ятник у Вовчинцях, були зруйновані або пошкоджені під час Першої світової війни та в час українсько-польського протистояння. Окремі з них були відновлені у 80-90-х роках минулого століття.

З нагоди ювілейних дат на Галичині організовувалися спеціальні комітети, які поширювали листівки, медалі із зображенням Шевченка та невеликі погруддя Кобзаря. Відомою була медаль роботи галицького митця М. Паращука - нагрудний значок із портретом. Український скульптор М. Гаврилко, який після 1910 року мешкав у Болехові, створив барельєф Шевченка, який місцева торговельна кооперація “Надія” відливала і поширювала в краї. Цей же автор створив медальйон із зображенням Шевченка, виготовленням якого займалася майстерня львівського професора І. Левинського. У Львові також виникла спеціальна скульптурна майстерня “Достава”, в якій виготовлялися невеликі статуї поета з бронзи, призначені для встановлення на підвищених місцях. А цілком унікальний випадок - виявлена декілька років тому краєзнавцями печатка війта села Заріччя (тепер - Надвірнянського району) із портретним зображенням Шевченка.

…У радянський час спорудження пам’ятників Шевченку, якого тогочасні ідеологи комунізму подавали виключно як борця з кріпацтвом, проводилося, як тоді говорили, “за ленінським планом монументальної пропаганди”. У 1930-ті роки, коли лютував голодомор і розстрілювали літераторів „українського Відродження”, ніби в насмішку над уцілілим народом було оголошено конкурс на проект пам’ятника Шевченкові у Харкові, Києві та Каневі. Точну характеристику цій події дав один із найбільших авторитетів, що стояв біля джерел комуністичного тоталітарного режиму, - Лейба Бронштейн (Троцький): „Сталинская бюрократия возводит памятники Шевченко, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников”.

Згодом монументи Шевченкові з’явилися в більших містах у Центральній та Східній Україні - Донецьку, Дніпропетровську, Полтаві. Для Галичини продовжувала діяти негласна заборона на величні пам’ятники Кобзарю. Відомо, що в серпні 1965 року без погодження з органами влади в селі Шешорах громада встановила погруддя Тараса Шевченка роботи київського майстра І. Гончара, після чого учасники цієї акції зазнали переслідувань з боку органів держбезпеки.

На хвилі національно-патріотичного піднесення напередодні проголошення української незалежності на Галичині почався справжній бум на пам’ятники Шевченкові. У 1989 році, коли святкували 175-ту річницю від дня народження Кобзаря, в Івано-Франківській області з’явилося близько двох десятків монументів та три пам’ятні дошки - в Богородчанах, Болехові та Івано-Франківську. Зрештою, пам’ятників стало так багато, що галичани вже навіть могли ними поділитися. У 1997 році, коли в Калуші було відкрито новий пам’ятник Шевченкові, старий монумент було вирішено передати в подарунок місту Сімферополю.

А от в обласному центрі Прикарпаття дотепер пам’ять про Кобзаря увічнено скромним погруддям. Закладений під будівництво нового пам’ятника камінь в Центральному парку імені Шевченка вже кілька разів перетягувався і зрештою вгруз у землю на добрих півметра. Перекошена табличка все ще нагадує, що пам’ятник буде.

Як повідомили у прес-службі міського голови Івано-Франківська, на складі управління капітального будівництва перебуває подарована півтора роки тому бронзова триметрова статуя Кобзаря, виконана відомим українським скульптором-емігрантом Лео Молом (Леонідом Моложаніном), авторству якого належать пам’ятники Шевченкові у Вашингтоні та Санкт-Петербурзі. Існує також проект, який визначили кращим із запропонованих на конкурс, оголошений мерією, однак офіційним переможцем він досі не визнаний. Тепер громада має вирішити, який пам’ятник ставити і де, власне, йому стояти.

Автор: Богдан СКАВРОН, Степан БОЙКО, Галицький Кореспондент
Обговорити на форумі