О.Янко: Ще не маємо тієї України, за яку боролись

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-03-01 05:19:41

У розпал Другої світової війни на заклик ОУН “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї” десятки тисяч українців стали в обороні рідного краю від різношерстних зайд. Одним із тієї когорти нескорених з УПА був пан Олексій Янко з с. Добротова Надвірнянського р-ну.

Саме в цьому селі народився майбутній повстанець Олекса 28 лютого 1925 року. Виростав у сім’ї хліборобів, де було троє сестер і троє братів. Батько працював головою кооперативу, виховував дітей у національно-свідомому дусі. В 1942 році Олекса став членом ОУН-юнаків. Коли навесні 1943 р. почали формувати дивізію “Галичина”, то Олексій Янко серед шести добровольців-добротівчан вступив до її складу. Лиха доля і смерть оминали юнака в той нелегкий час. “Пригадується випадок, — розповідає мій співрозмовник, — коли під час проведення бойової операції проти партизанів, напевне, Сам Бог дав знак, коли я обійшов місток, який був замінований”…

У липні 1944 року батальйон відправили на фронт. Вивантажились на станції Красне. Одразу — бої з переважаючими радянськими військами, оточення за 12 км від Золочева, так званий “Бродівський котел”. Вириваючись з оточення, розпитував місцевих, як називаються три—чотири наступні села, аби при зустрічі з “визволителями” розповідати, що тікає від німців. У Добротові вступив до кущової боївки самооборони, а з вересня 1944 року він вояк сотні “Чайки”, псевдо “Білас”. Сотня дислокувалася в районі села Білих Ослав. В ній було три чоти: “Міська”, “Зеленого” (родом із Закарпаття, колишній офіцер угорської армії) і “Крука”. Коли наприкінці грудня 1944-го чекісти почали стискати кільце в районі Яблунова—Космача, Микуличина—Делятина й стало сутужно з продовольством, командування прийняло рішення розпорошитися на малі відділи. Сотня “Чайки” покинула Білі Ослави і пішла на село Красну.

“7 січня, на Різдво, перейшли в с. Верхній Майдан, де ще застали курінь “іскри”. Він знявся з постою і пішов у бік с. Парища, а його сотня залишилася в селі, — мій співрозмовник замислюється, а потім розповідає далі, немов знову і знову переживає ті героїчні сторінки бою. — Десь о третій годині дня напали більшовики на село. Почався бій, сили чекістів переважали. Намагаючись прорвати кільце оточення і не наражати жителів села на смертельну небезпеку, повстанці почали прориватися до лісу, де натрапили на велику засідку. Вони практично всі загинули в нерівному бою, 70-80 чоловік, ніхто не міг точно порахувати загиблих. У цьому бою загинули сотенний “Чайка”, чотовий “Місько”, чотовий “Зелений” був поранений”.

Ті повстанці, які відступали до села, чудом уціліли, серед них і Янко. Більшовики своїх ранених і загиблих повантажили на вісім машин.

Краснецькі, парищанські, ланчинські люди забрали своїх повстанців, інших поховали в селі у спільній могилі у Верхньому Майдані, всього 48 чоловік.

Курінний “іскра” поклявся відомстити за смерть друга “Чайки”. Через два тижні він заманив більшовиків. Повстанці вбили їхнього командира, спалили танкетку, знищили близько 50 совітів. Після того, як його сотня була розгромлена, Олексій у Добротові вступив до боївки “Залізняка” (Кметюк Микола), згодом — у сотню “Вихора”. Наприкінці листопада 1945 року курінь “Довбуша”, куди входила згадана сотня, зупинився на короткочасний постій на узліссі біля с. Красної. Ворог почав оточувати курінь на рівнинній місцевості, тож командир “Довбуш” на нараді з сотенними вирішив передислокувати курінь у гори через Делятин.

“Я був десь за 20 метрів від “Довбуша”, — продовжує оповідати наш співрозмовник, — коли постріл большевицького снайпера наповал звалив стійкового і зав’язався бій. Основні сили чекістів наступали з села Лугу. Ми прорвалися в бік гори Синячки, ворогові так і не вдалося замкнути кільце оточення. У цьому бою полягло близько половини вояків сотні, були поранені, але ворог зазнав не менших втрат, хоча переважав нас майже у п’ять разів”.

Повстанець “Білас” разом з двома односельцями — Михайлом Янком і Яковом Іванішаком вирвалися з оточення. О. Янко, повернувшись додому в січні 1946 року, під час чекістської облави був заарештований. Очні ставки, протоколи, жорстокі допити, однак не було прямих доказів, і його відпустили. Працював у кузні с. Добротова, а потім у лісгоспі Делятина. із 1950 року займався ковальством.

Непомітно пройшли роки — вже 85 літ відкувала зозуля, давно повиростали діти, які знайшли свою стежину в житті. Син Тарас — декан факультету Львівської художньої академії, дочка Марія працює бухгалтером, дочка Юстина — помічник депутата. дочка Галина була головою Одеської “Просвіти”, тепер завідує магазином “Українська книга”, чотири внуки і два правнуки поповнили славну родину вояка УПА.

На кінець нашої розмови Олексій Янко сказав: “Нас століттями роз’єднували, гнобили, нищили, але ми вистояли. Нині ж маємо малу віру, нас перетворили на пасивних людей, які легко продаються за 100 гривень, кілограм цукру, пляшку горілки. Ми чекаємо, що за нас хтось має зробити, все вирішити. Ще не маємо тієї України, за яку боролись…”

Автор: Іван КМЕТЮК, Газета “Галичина”
Обговорити на форумі