Дещо про День святого Валентина

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-02-13 03:33:42

Влітку наша держава буде святкувати двадцяту річницю своєї незалежності. Уже стало дорослим покоління, яке народилось в незалежній Україні. Щоразу із ЗМІ лунають заклики щодо формування національної ідентичності, повернення до могутньої і прекрасної Української культури, відновлення національних традицій.

Але вже через хвилину красиві слова про національні традиції змінюються на “конкретні справи” – гороскопи зі сходу, рекламу із заходу, новини з півночі і статистику з півдня. Таким чином українська культура і далі “лікується” культурними ін’єкціями невідомого походження. І як прикро спостерігати, коли весь народ без вагань приймає будь-який елемент заморської культури, подібно до малюка, який на слова старших колег: “Закрий очі, відкрий рота!” – відкриває ротик, свято вірячи, що покладене виявиться цукеркою.

Одне з таких заморських свят – 14 лютого, день закоханих, або День святого Валентина – рекламується, як свято Католицької церкви, та інтенсивно насаджується українцям, починаючи зі шкільного віку. Здається, яку шкоду може принести це солодко-рожево-пухнасте свято людині? Тут потрібно зупинитись з роздумами і перенестись у царину історії.

Усе розпочалось у сиву давнину зі свята Луперкалій, яке святкувалось під час Новорічного фестивалю присвяченого богині кохання Juno Februata – Юнони Нестримної. Від слова Februata походить і назва місяця Februarius (слов. Фебруарій, рос. Февраль). Луперкалії, як вважалось, започаткували засновники Риму – Ромул і Рем на честь вовчиці, яка вигодувала їх своїм молоком (лат. lupа – вовчиця). У цей час пастухи починали спарювати худобу, у якої, як годилось у ті часи, був свій покровитель – бог Фавн, відомий, також, під іменами Пан, Сатир, а ще – Луперк (охоронець від вовків). Фавн (від лат. fatuor –бути одержимим) – древньоіталійський бог плодючості, основною рисою якого була сексуальна одержимість і розпущеність. Не вдаючись у деталі, про які було б непристойно писати на сторінках пристойної газети, обмежимось коротким висновком – у плані інтиму Фавн був абсолютним збоченцем. Йому і був присвячений обряд. На жертовному вівтарі забивали козла – найсмачнішу для вовка тварину, і собаку – тварину для вовка найненависнішу. Після жертвопринесення жерці знімали з нижньої частини забитих козлів шкіру і наряджали “луперків” –оголених юнаків підперезували шкірою і давали у руки ремені зі шкіри цих самих жертовних козлів. Оббігши навколо Палатинської гори луперки бігли по вулицям Риму і били ременями зустрічних жінок, які з ентузіазмом підставляли під удари плечі і груди – це вважалось добрим знаком того, що жінка цього року зачне дитину (жертовний ремінь називався scrotum – мошонка). Як було сказано вище, дійство це проходило в кінці зими у рамках святкування Юнони Нестримної, до того ж вшановувався похітливий Фавн, а також вовчиця (lupa – друге значення слова – “блудниця”, древньоримський вульгаризм, аналогічний сучасному, який по аналогії називає розбещену жінку самицею з родини собачих). Така атмосфера сприяла тому, що, зрештою, жінки теж оголювались і все зводилось до масових оргій.

Урочистості закінчувались ще одним своєрідним обрядом. Незаміжні дівчата кидали у велику урну записки зі своїми іменами, а чоловіки виймали ці записки – дівчина ім‘я якої було у записці, ставала його коханкою до наступних Луперкалій.

Перші християни ставились до Луперкалій вкрай негативно. Після легалізації християнської віри римська церква неодноразово робила спроби викорінити Луперкалії, які культивували розбещення. Першу таку спробу 496 року зробив папа Геласій. День нестримної пристрасті він запропонував замінити на день християнської любові. Замість бурхливих гулянь був запропонований хресний хід зі свічами. Записки з іменами дівчат, були замінені на записки з іменами християнських святих – чоловіки і жінки витягали записки і весь майбутній рік їм пропонувалось наслідувати чесноти вказаних у записках святих. Покровителем свята став святий мученик Валентин, єпископ Інтерамнський (нині місто Терні в Італії), оскільки на цей день були призначені урочистості. Цей спосіб частково подіяв – луперкалії канули у небуття, але натомість народна свідомість, яка тяжко розлучалась із язичництвом, породила легенди про святого Валентина – покровителя закоханих. З часом з’явились передання про чотирьох різних Валентинів, повісті про життя яких були досить суперечливі. В офіційному життєписі святого Валентина Інтерамнського немає жодних згадок про будь які любовні справи; він прославився даром зцілення і проповіддю серед молоді (він навернув до Христа сина Римського префекта, за що і був ув‘язнений розлюченим батьком юнака і страчений у кін. ІІІ ст.). 14 лютого Римська церква офіційно вшановує просвітителів слов‘ян Кирила і Мефодія. У 1969 році після реформи богослужіння католицької церкви пам‘ять святого мученика Валентина через брак документальних даних було віднесено до так званих факультативних свят, тобто необов‘язкових, у народі він шанується, як помічник хворих на епілепсію і психічні розлади. День Валентина у його сучасному трактуванні ніколи не підтримувався Католицькою церквою, так що поширене твердження про Валентинів день, як про свято, запозичене в католиків – невірне.

До слова – у Православній Церкві священномученик Валентин Інтерамнський згадується 12 серпня разом зі своїми юними учнями – мучениками Прокулом, Ефивом и Аполонієм и праведним Авундієм.

Сучасний звичай святкувати день закоханих ймовірно походить з Франції чи Англії, де у період ренесансу пам’ять про Римські Луперкалії тісно переплітається із народними весняними святкуваннями і повір‘ям, що у цей день птахи знаходять собі пару. Саме тоді набувають популярності листівки із зображенням сердечка із стрілою.

До речі цей “символ кохання” потребує особливої уваги. Згадане “сердечко” до людського серця, чесно кажучи, відношення не має – і як до органу, і як до зосередження почуттів. Це знак, історія якого древніша від Риму і сягає античної Греції. Він був контур-символом зовсім іншого місця, мав назву gluetus, що в перекладі звучить як “сідничний”, і означав жіноче начало, стріла – як відомо, символ чоловічого начала. Подальше значення знаку – без коментарів. Вульгарно, звичайно, але, як говориться, з пісні слів не викинеш.

Але хіба не можна не згадувати усі неприємні деталі історії, а просто ввести нове красиве свято для молодих людей, навіть якщо воно і чуже. Звичайно, християнська Церква прийняла і освятила велику кількість звичаїв і традицій багатьох народів. Вони стали окрасою богослужінь, забарвили храми і обряди національним колоритом. Згадаємо хоча б наші Пасхальні писанки, Різдвяні колядки, вишиті рушники на іконах. Але ніколи Церква не узаконить того, що розбещує душу, і веде її до спустошення. Апостол Павло сказав у своєму посланні: “Для чистих все чисте, а для осквернених і нечистих немає нічого чистого, але осквернені розум їх і совість” (Тит.1.15).А хто із шанувальників Валентинового дня думає в цей день про душу. Чи вкладає він у слово “любов” те велике значення, на якому будується весь Християнський світогляд. Як зміст присвячених святу ЗМІ-проектів, як відкритки-валентинки, так і поведінка молоді у цей день свідчить про одне – з-за рожево-пухнастого туману, який наповнює розум і волю наших співвітчизників, проступають не міцні і фундаментальні християнські цінності (навіть іноземні), а виглядають сп’янілі і похітливі очі Фавна, який готовий затягнути до своєї нестриманої оргії нове стадо – народ, який ось-ось втратить свою душу.

Людина без душі – це труп, народ без духовності – це натовп. Про розвиток духовності сьогодні говорять усі засоби масової інформації. Це вірно, адже духовність – це те, що мав на увазі Ісус Христос, коли говорив, що не хлібом єдиним жива людина. У кожного народу хліб своєрідний – тут і українська паляниця, і узбецький лаваш, і китайський рис. Духовний хліб українців був замішений з борошна рідної культури на заквасці вчення христового і назвався Українським Православ’ям. З часів Київської Русі цей хліб живив, зміцнював дух народу, давав силу вистояти у скрутну хвилину і надихнув на подвиг тисячі синів і дочок України.

Хтось скаже, але ж сказав наш поет: “І свого навчайтесь, й чужого не цурайтесь.”

Тут, зрозуміло, у ролі чужого, якому належить навчатись – День Святого Валентина, але чи багато скажуть захисники чужого про своє? Хто з шанувальників любові може сказати про Петра і Февронію – святе подружжя з Древнього міста Мурома, чоловік і жінка, які настільки полюбили один одного, що усе їхнє життя було одним великою піснею любові. Він князь – вона простолюдинка, вона зцілила його від сліпоти – він відмовився заради неї від княжого престолу, після усіх випробовувань вони разом правили містом, і в один день і час відійшли із земного життя 8 липня 1228 року, попередньо прийнявши чернечий постриг з іменами Давид і Єфросинія для того, щоб бути разом у вічності. Бог прославив їх і зберіг цю святу єдність – чудесним чином, наперекір звичаю вони були поховані в одній могилі і в одному гробі. Пам’ять святих Петра і Февронії звершується 8 липня.

Життя святих Петра і Февронії – наша історія. А яка багата на приклади любові Біблія! Тут і подружня пара – Авраам і Сарра, які зберегли любов до похилих літ. Тут і Яків, який двадцять років трудився заради того, щоб побудувати своє земне життя з любою Рахіллю. І ще багато подібних прикладів любові чоловіка і жінки освяченої вірою і вірністю – любов‘ю до Бога і любов‘ю до ближнього, цими двома жертовними подвигами, які підносили сім’ю до райського ідеалу.

Найбільша проблема Дня Валентина та, що святкування його – це профанація особистості святого, і підміна самого поняття любові між чоловіком і жінкою, як її оспівує християнство. Змістом Дня закоханих є саме та “закоханість”, яка будується на егоїстичних бажаннях, на тому хиткому і ненадійному фундаменті, який називається “пристрасть”, і на якому будь-яке добре починання існує тільки в мріях і закінчується розчаруванням (усі пам’ятають перше кохання і майже усі сміються з наївності і безперспективності його). І навіть страшно говорити про славне і велике слово “любов”, яке сучасна споживацька ментальність позбавила усіх вищих значень і залишила лише тілесну оболонку, звівши його до означення статевих зносин, майже без ознаки людськості. Так відгукнулись древні Луперкалії, у нашу епоху розвинутих технологій; видно бешкетнику Фавну у ХХІ столітті виявилась замалою популяція кіз, і він узявся за людей, гукнувши на допомогу старого соратника Мамону – демона багатства, який рухає легеонами торгівців, святковими аксесуарами і подарунками.

Так, чи варто у час, коли людське у людині стає дефіцитом, розкидатись перед заїжджими торгівцями своїм найбільшим духовним даром – своєю любов’ю. Адже запаси її у світі не безмежні – Господь Ісус Христос попереджав, що вона стане великою рідкістю в останні часи. Розмінюючи істинну любов на блуд, люди наближають кінець, і хай вбереже нас Господь від того, щоб до цього вселенського суїциду долучився і наш народ.

Бережімо любов так, як оберігає свої заощадження, мудрий купець, який використовує і примножує їх, але не говорить і не хвалиться ними, навіть перед близькими людьми. Як і усе добре в цьому світі, любов легко втратити. Вона приходить до підготовлених і, вибачте за тавтологію, до люблячих любов людей, не терпить реклами. Вона як книга, яка втрачає свою цікавість, від того, що надто багато про неї розповідали. Впроваджуючись в школах і навіть дошкільних закладах, День закоханих закладає у недосвідчених дитячих душах установку на легковажність і емоційність у майбутніх стосунках з протилежною статтю, розкриває таємницю кохання і, навпаки, закриває шлях до повноти притаманних людині радісних переживань від розділеної любові; навіть самі невинні і щирі стосунки набувають поверхневості і втрачають ту красу, яка не кричить про себе попсовими піснями і розцяцькованими сердечками, а розвивається таємно у душі. Людина, для якої кохання не було сокровенним , яка вихована на “сердечках” і дешевому сердечному популізмі буде лише “займатись любов’ю”, але не зможе любити.

Зібрано з християнських інтернет-видань
Матеріал підготував священик Микола Коренга
Обговорити на форумі