Батько–одинак Олександр Потак сам виховує сімох дітей. Чоловік чудово вправляється на кухні, пере й прибирає. Навчився навіть пироги пекти! А дітлахи з радістю допомагають татові по господарству і радіють, що у них така міцна родина! Мами в цій херсонській багатодітній сім’ї не стало чотири роки тому — жінка хворіла на лейкемію. Перед удівцем, який залишився один на один зі своїм горем, постав важкий вибір: або здати дітей до інтернату і влаштовувати своє особисте життя, або… замінити малюкам і батька, й матір. Олександр, не вагаючись, вибрав другий варіант і не шкодує: з дітьми у нього повне взаєморозуміння.
Кохання, що зцілює. Це була звичайна херсонська родина. Він кохав її, вона — його. Тому й бажані діти з’являлися у сім’ї регулярно. Біда прийшла в дім неждано–негадано: лікарі поставили Любові Потак страшний діагноз — рак крові. Відтоді майже всі гроші родина витрачала на дороге лікування. Та й це не допомогло: в якийсь момент лікарі констатували, що жити Любові залишилося не більше місяця… Саме тоді один з ескулапів розповів безнадійно хворій жінці, що в неї є шанс врятуватися, але вельми специфічний. Річ у тім, що організм жінки влаштований так, що тоді, коли вона виношує під серцем дитину, відбувається повна перебудова імунної системи. А далі вже як пощастить — або тимчасове благополуччя в здоров’ї, або навіть спонтанне безмедикаментозне одужання від страшної недуги. Але в будь–якому разі, поки жінка ходить вагітною — вона у безпеці, а крім того, не знадобиться дорога і болюча хіміотерапія. Лікар пояснив, що вагітність і пологи за своєю фізіологічною особливістю ідентичні до повного переливання крові. Звичайно, для Любові Потак ця процедура, яка коштує кілька тисяч доларів за сеанс, була недосяжна.
Звичайне диво. Тож жінка повірила лікарю, завагітніла і… вижила! Дев’ять місяців, мов на крилах літала, навіть думати про хвороби забула. Після пологів медики переконалися, що і жінка, і маля — абсолютно здорові! Проте підступна хвороба не пішла назавжди. Незабаром після пологів Люба знову відчула себе зле і… знову завагітніла!
“Мої діти — це моє життя!” — казала чоловікові його смілива дружина. Лікарі з подивом констатували, що всі семеро народжених нею дітей були цілком здорові. А ось їхня мама після народження останнього малюка почала втрачати життєві сили. Однак, незважаючи на це, всі сусіди запам’ятали Любов Потак як діяльну, веселу жінку, яка ні хвилини не сиділа без діла, ніхто навіть не підозрював про її страшний діагноз, бо та ще й їм, здоровим людям, знаходила час допомагати по господарству. Та все одно від долі не втечеш. Одного холодного грудневого ранку її не стало: ще зовсім недавно вся родина відзначала 45–річчя мами, а через два тижні вона тихо померла уві сні…
Без мами. За труною Любові Потак ішов невтішний батько. Тихо витираючи сльози, слідом за ним ішло семеро дітей. “Тепер ти в родині за старшу”, — сказав тоді батько 15–річній доньці Ліді. Дівчинка мужньо сприйняла удар долі. Дівча саме бігало по різних інстанціях, вибиваючи “гробові” та довідки на допомогу для багатодітної сім’ї. А потрібно ж було ще й за молодшими братиками й сестричками доглянути, наварити їсти на всю сім’ю, випрати, прибрати після похорону дім. Як згадує сама Ліда, пережити цей удар їй допомогло те, що сумувати було просто ніколи…
Ліда старалася, щоб усе в будинку залишилося так, як було при матері. Вона пам’ятала, як було чудово, коли вони збиралися всією великою родиною за круглим столом і дружно вирішували побутові проблеми. Ніколи в їхній родині не було ні сварок, ні образ. Їхній будинок колись був повною чашею: глава сім’ї Олександр Потак — май¬стер на всі руки: він і покрівельник, і муляр, і тесля. Власними мозолями заробляв стільки, що родина мала все для нормального життя. А зараз основна мрія батька — щоб родина залишилася такою ж міцною, як і раніше.
Лист із того світу. Коли я прийшла відвідати цю дивну сім’ю, то здивувалася, як можна зберігати любов до життя і дружні стосунки в такому крихітному помешканні? Адже сім’я Потак живе в маленькому будиночку, загальною площею… усього 14 квадратних метрів! У деяких наших чиновників навіть санвузол більшої площі! Але тут у кожного є “свій куточок”. А в Ліди — навіть справжнісінький дамський “будуар” із власним дзеркалом і швейною машинкою. Проте все одно боляче дивитися, як тулиться ця дружня родина у невеликому будинку: під ногами сімох дітей підлога ходить ходором — просто під будинком, що збудований понад 50 років тому без фундаменту, знаходяться “катакомби”. Що стосується стелі, то її падіння на голови сиріт — справа часу. У ній давно тріснула балка. Тож батько сімейства живе в постійному страху: раптом уночі проїде під вікнами вантажівка — і стеля обвалиться на голови діток?
Не можу не навести уривок із листа матері семи дітей, адресованого “невідомому чиновнику”. Це послання так і не було своєчасне надіслане адресату. Через тиждень після його написання Любов Потак померла. “…Часто ночами я думаю: невже у нас, в Україні, багато таких сімей, як моя? Невже всі вони бідують так само, як ми? Невже тільки на словах розробляються нашим урядом такі програми, як “Діти України”? З ЖЕКу приходили, сказали, що робити капітальний ремонт уже пізно, треба шукати нове житло. Добрі люди допомагають, хто чим може, але цим проблему не вирішити. Звичайно, санітарно–побутові умови жахливі, тіснота неймовірна. У єдиній кімнаті — три ліжка, два крісла. Спимо по троє на одному ліжку. Тому ще раз прошу вас, виділіть для багатодітної сім’ї Потак квартиру! А я вік за вас буду Богу молитися!”.
Життя триває. Мрія про квартиру так і залишилася нездійсненною для цієї родини. Але час іде, й щось таки змінюється на краще. Як стало відомо, Олександр Романович не так давно отримав дозвіл від влади, щоб побудувати біля старої хати новий будинок. Тепер у батька–одинака виникла інша проблема: де знайти гроші на будматеріали, щоб діткам просторіше було жити? Отож вирішенням цих проблем чоловік і займається.
А як же далі? Може, варто пошукати собі нову супутницю життя, цікавлюся в чоловіка. “Не зможу я швидко забути свою Любов, — відповідає мені Олександр Романович. — Адже поміж нами було кохання, справжня душевна прихильність”. І додає: “Так, жити нам із дітьми — непросто. Практично всі гроші, що заробляю та від держави отримую, йдуть на харчування. Я із задоволенням варю дітям супчики, борщі, картоплю із курячими стегенцями. Все це я навчився робити, ще коли Люба була жива. Окрім того, сам навчився пекти пиріжки з різними начинками. За рецептом дружини можу й із приготуванням якоїсь складнішої випічки впоратися. Бачили б ви, як тоді радіють мої діти! Малюки кажуть, що це в мене дуже смачно виходить! А старші вже поглядають, як я там на кухні “роблю чари”, та переймають мій досвід. Отож нудьгувати або думати про особисте у мене просто часу не залишається”. Ось так живе і виживає ця дивовижна українська сім’я, де звичайний пиріг перетворюється на свято, а затишний дім малюки бачать лише у снах…
Автор: Ірина КИРПА, “Україна молода”
Обговорити на форумі
друкувати
За просвітницької ініціативи Культурологічного проекту “Коломия – наше місто” (адвокат Михайло Петрів), запрошує вас на презентацію графічного роману “Герой поневолі”, яка відбудеться за присутності авторів 18 листопада 2015 р. в місті Коломиї…
6 жовтня Суд Європейського Союзу оголосить рішення у справі щодо захисту даних, що може означати початок важких часів для Facebook та інших інтернет-велетнів…
З настанням похолодання значно зростає небезпека виникнення пожеж в житлових будинках. Це пояснюється, в першу чергу, збільшенням періоду експлуатації печей, електронагрівальних приладів, та необережного поводження з вогнем.
У 2006-ому році в Данії, водій швидкої допомоги перевозив пацієнта з однієї лікарні до іншої.
Пацієнт - смертельно хвора людина, що провела три місяці поспіль на лікарняному ліжку. Під час поїздки він дуже хотів побачити канал Влардінген востаннє. Він хотів трошки побути на сонці та вітру, відчути запах води, перш ніж знову повернутися до лікарні.
Уряд передбачив 140 млн грн на реформування служби дільничих міліціонерів у невеликих населених пунктах
Згідно з дослідженням компанії Luster Premium White, мілленіали (покоління, що народилося в 90-х - початку 2000-х) витрачають на селфі у середньому 54 години на рік
22 вересня голова облдержадміністрації Олег Гончарук зустрівся з командиром новоутвореної 10-ї гірсько-піхотної бригади, Героєм України, підполковником Василем Зубаничем.
Швейцарський фінансовий холдинг опублікував рейтинг, в якому підраховано кількість годин, які доведеться пропрацювати середньостатистичним жителям різних міст для того, щоб дозволити собі iPhone 6 (
850 тисяч біженців приїдуть у ЄС впродовж наступних двох років. І це лише мінімальні розрахунки, які оприлюднили в ООН.
