Заплатив — і хами, або ”запрошуємо”…

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-01-14 11:38:08

Волинь. Край синіх озер, величної і часто, на жаль, кривавої історії. Край, де переплелися життя багатьох націй, який бачив на своєму віку князів, королів, рицарів, звитягу, сльози, плач та вбивства. Сьогодні це край відкритий для сусідів з інших країн, тут сотні католицьких святинь та тисячі віруючих. Це край роботящих привітних людей, більшість яких не хочуть згадувати чвари, особливо, коли йдеться про події 1940-их років пов’язані з масовими вбивствами поляків, і прагнуть творити нову історію. Тут бажано й тепло приймають гостей, створюють умови для іноземного бізнесу, вміють цінувати й дорожити дружбою.

Проте окремі події та невігласи, яких, на жаль, не бракує ніде. Можуть в одну мить затьмарити роки праці кількох тисяч волинян та створити таке враження про край, що жодному іноземцеві не захочеться навіть згадувати про цей справді чудовий та мальовничий край України. Нещодавно кореспонденту “Кур’єра Галіційського” довелося побувати на Волині, у Ковельському районі (про що вже писали в минулому номері — авт.).

Повертаючись із Ковеля до Луцька тісним і незручним транспортом, я стикнулася із таким відвертим хамством та міжнаціональною ворожнечею, що якби не знала волинян з доброго боку, то справді, ніколи би більше не завітала до області. Скупчені на кількох метрах озлоблені безгрошів’ям, грипом та безладом у країні люди ще до від’їзду почали нарікати на життя.

В автобусі знаходилося кілька хворих та п’яниць. Незважаючи на державну заборону хворим знаходитися у місцях масового перебування людей без масок, волиняни не зважали. Відверто кашляли та пчихали на оточуючих. На зауваження реагували криком та матюками. Ще й нарікали, що так “говорити некультурно”, вони “заплатили та їхатимуть куди їм треба”, а я, коли боюся захворіти, можу пішки йти.

Згодом ще доволі молодий чоловік із страшенним запахом перегару почав чіплятися та просто викинув мене із сидіння. “Я не джентльмен, жіночко, тому сидітиму тут, бо стояти не хочеться. Шофер на усі ці перипетії ніяк не реагував. Згодом сказав, що нічого п’яному не вдіє, бо боїться, що той у пориві гніву може і його побити (!!!!!), а на запитання, чому він хворих і п’яних до автобуса пускає, сказав, що план треба виконувати. Інакше його родина без грошей залишиться, а ці люди заплатили. Отож виконавши план, він отримає платню. “Я ж у гості до вас приїхала, писатиму про край у польську газету”, — кажу до шофера, намагаючись хоча б так привернути його увагу до хамства. “Як приїхала — так і поїдеш, вже досить нам тих зайд. Мало їх у сорокових били. Так можеш і написати”, — почулися невдоволені крики з автобуса.

Згодом сталося непередбачуване: під час зупинки автобуса неповносправний чоловік, зробив собі біля транспорту імпровізований туалет, демонструючи своє тіло пасажирам. Усі знову мовчки за ним спостерігали. Чоловік спокійно зайшов, принісши знадвору бридкий запах. “Йому ж також потрібно їхати, — знову оправдовувався шофер. — У Польщі, знаю, що такого немає, але тут Волинь, тому й терпіть, пані”.

За автобуса я вийшла змучена, ображена та просякнута смородом. Після цього мене ще довго заспокоювали волинські друзі, переконуючи. Що це неприємний випадок, за який їм усім, навіть непричетним до справи, страшенно соромно. Але, на жаль, такі реалії сьогодення. Прикро, але в таких випадках, як подорож на Волинь, доводиться мовчати заради власної безпеки. Страшно і неприємно, коли би у такій ситуації опинилися іноземні гості, які незнайомі з подібним хамством. Ймовірно, така подорож стали би для них шоком на все життя. Повертаючись додому, фарсом здавався мені напис “Запрошуємо на Волинь”.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Ковель-Луцьк
Джерело: “Kurier Galicyjski”
Обговорити на форумі