Бандура, її слава і трагедія (закінчення)

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-12-15 02:52:51

Поряд зі славою і пошануванням як бандуристів-кобзарів, так самої кобзи, йшли їх переслідування і гоніння. Сліпих бандуристів-кобзарів і лірників наші люди називали Божими людьми і вважали великим гріхом чимось скривдити їх. Радо приймали їх на нічліг, радо слухали їхнього співу, годували і поїли їх з поводирями, що були здебільшого бідними сиротами.

Цілком інакше до бандуристів ставилися вороги нашого народу. За бунтарські пісні, думи кобзарів засуджували на страту, а інструменти знищували. Згадаймо хоча б Шевченків “Великий льох”:

А ісправник
Трохи не сказився,
І на старців моїх налітає:
“Ви что дєлаєте, плути?!”
“Та ми, бачте, пане,
Співаємо про Богдана…”
“Я вам дам Богдана!
І песню сложілі
Про такого ж мошенніка…”
“Нас, пане, навчили…”
“Я вас навчу! Заваліть їм”.
Взяли — й завалили.
Випороли у московській
Бані-прохолоді.
Отак пісні Богданові
Стали їм в пригоді.

Маємо задокументовані випадки страти бандуристів польськими шляхтичами. Так, у 1770 р. були покарані на смерть гайдамацькі кобзарі Прокіп Скряга, Михайло Соковий і його зять Василь Кравченко.

Це все було. Одначе, до такої дикості, жорстокості й осатаніння, до яких додумалися “старші брати” у Харкові, в тодішній столиці Української Совєцької Республіки, не додумався ніколи жоден інший окупант.

На початку 1930-х років, коли большевики за допомогою наших доморощених лакуз зміцнили свої позиції в Україні, коли були знищені всі осередки збройного опору, а останні отамани повстанських загонів загинули або були страчені, москалі на наших землях заходилися нищити все, що нагадувало про окремішність, самобутність української нації. Тезу ще царського сатрапа про те, що “нє било, нєт і бить нє может” окремої української мови, культури і самого українського народу, большевики здійснювали на практиці. Почалися гоніння на бандуристів, кобзарів, лірників. Їх без слідства і суду розстрілювали, а інструменти ламали. Почалося цькування всього українського в пресі. Видавалися урядові розпорядженя, які називали в комуністичному дусі: “Про заборону жебрацтва”, “Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції і НКВС”, “Про затвердження репертуару в установах народного комісаріату освіти”, “Положення про індивідуальну та колективну музично-виконавську діяльність”. Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх замикали в підвалах, тривали в холоді і голоді, а інструменти нищили.

Але і це допомагало мало. Народ, що споконвіку кохався у кобзарстві, зламати було важко. Тоді підключили українських письменників. У пресі зарясніли публікації: “Проти кобзи — радіо Дніпрельстану”, “Пильніше контролюйте кобзарів”, “Кобза — музична соха”, “Кудесниця гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас”. Українцям нав’язують не лише “кудесницю-гармошку”, але “кудесницю-домру” і “кудесницю-балалайку”. Музичні фабрики змушують виготовляти масово ці інструменти і цілком забороняють випускати українські народні інструменти.

Юрій Смолич змушений написати: “Кобза заховує в собі певну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з козацькою романтикою, з Січчю Запорозькою. Це минуле кобзарі намагаються воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана і шароварів”. Микола Хвильовий закликав “вибивати колом закобзарену психіку народу”. У своїй поемі “Сліпці” Микола Бажан називає кобзарів “скигліями, смердючими недоносками”, а їх репертуар — “сторотими проклятими піснями”.

Помреш, як собака, як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий, спотворену гру!.

Звичайно, не всі українські письменники піддалися комуністично-московському тискові, тому в тих же 30-х роках були масово заарештовані і розстріляні. Однак і такі заходи не дали бажаного для Москви результату. Кобзарство продовжувало побутувати по українських селах і хуторах. І тоді московсько-монгольська винахідливість у творенні зла вдалася до справді диявольського способу.

Надамо слово Василеві Горбачукові (“Кримська світлиця”, №46, 14.11.2008 р.)

Трагічна доля кобзарів

Про страшну долю українських навряд чи збереглись сліди в архівах. Злочин вчинено поза офіційними арештами, допитами і судом. Виконавці отримали усний наказ знищити пісенну душу українського народу! Ось що розповідає про цю трагічну подію Павло Мазур у статті “Кобзарський ешелон” (газета “Шлях перемоги”, 24 червня 1995).

Провокаційний процес 1930 року над “Спілкою визволення України” був страхітливим актом нашої новітньої драми. Минув рік-другий, і в “чергу” до пекла більшовики поставили кобзарів…

Офіційно було оголошено, що кобзарів з усіх областей запрошують до тодішньої столиці УРСР м.Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд. Усі мали з’явитися з бандурами, бо, крім власне з’їзду, будуть, мовляв, творчі змагання. Спершу планувалось провести з’їзд у квітні 1928 року, запросити орієнтовно 200 осіб. Пізніше з невідомих причин дату проведення з’їзду перенесли на початок 30-х років.

І ось настав день відкриття з’їзду. Кобзарі заповнили один із кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен зодягнутий у святкову вишиванку.

З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового “Реве та стогне Дніпр широкий…”. Уявіть, увесь зал (а зібралися майстри найвищої проби) натхненно співає!..

Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й надвечір’я, можна було б на сьогодні закінчити… Але хтось утримував всіх. Якась тривога вповзала в серця делегатів. А тим часом на всіх виходах із залу з’явилися молодики у цивільному, але з явно військовою виправкою. Невдовзі ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити на подвір’я, а там уже стояли вантажівки. Кобзарів, а це були переважно літні люди, щільно пакували в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав.

Валка машин мчала нічними вулицями Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому тупику, вже стояв ешелон — десяток “телячих” вагонів.

Уже через годину всі делегати недавнього з’їзду були у вагонах. Забряжчали засуви, пролунала команда, і потяг рушив. І тут, підкоряючись велінню серця, ешелон заспівав:

“Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…”.

Тужлива пісня довго лунала в нічній пітьмі. Західний дослідник радянської історії Роберт Конквест про цей факт пише: “Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні оспівані Шевченком сліпі кобзарі, які мандрували від села до села, заробляючи на життя виконанням старовинних народних пісень і дум, і таким чином постійно нагадували українцям про їхнє вільне і героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Кобзарів скликали на з’їзди, зібравши їх там усіх разом, арештували”.

А кобзарський ешелон неквапно їхав на північ; проминули Москву, ставало холодніше й холодніше, став і сніг пробиватись крізь заґратовані колючим дротом віконця. А всі ж були у вишиванках.

Десь у безлюдному місці ешелон зупинився. Наглядачі брутально вигнали всіх на насип і поспіхом повели до найближчого яру. Тих кобзарів, які ще не сконали в дорозі, загнали у сніг по пояс і чатували доти, доки всі вони не замерзли… Поволі задубіли на морозі обличчя, звернені до неба очі. З того ешелону врятувалася Мотря Маловичко з маленьким сином, її розповідь зберіг нам харківський кобзар А. Парфиненко. Не віриться, що таке могло статися. Хто покаже тепер місце, де вічним сном у тундрових снігах сплять наші кобзарі — національна слава і гордість України?

Ця трагедія, як її називають, “харківська трагедія”, завдала непоправного удару по колишньому кобзарству. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славетних дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні тільки завдяки нашим етнографам-професіоналам, які з голосу кобзарів записали їх тексти і музику, і звучать вони тільки зі сцени у виконанні професійних співаків.

У народний побут, на жаль, вдерлася псевдо-музика, в якій насправді ні музики, ні тексту нема, нема поезії, нема краси. Є якесь знущання над красою.

Люби мене, кохай мене, шалій від мене,
І я шалію від тебе.

Яке це далеке від

Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Від молодих залежить, чи повернеться бандура у повсякденний побут, як і народна пісня. Чи молодь навернеться душею і серцем до тих пісенно-музичних скарбів, які залишили діди і прадіди, а чи поглине нас ота брудна хвиля вереску.

Все ж, знищити українську культуру Москві виявилося не під силу. Знищити під корінь бандуру москалям не вдалося. Вона повернулася до життя у ще більш удосконаленій формі. Її рознесли українці по цілому світу. Чи не в кожному великому місті Української держави живуть, працюють, творять капели бандуристів і серед них — найславетніша республіканська заслужена капела бандуристів у Києві, якою керує Микола Гвоздь. А жіночі тріо працюють при кожній музичній школі, в кожному поважному Народному домі. Тому віримо в невмирущість кобзи і бандури, в невмирущість української пісні і думи, бо ж сказав Шевченко:

Наша пісня, наша дума,
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!

Автор: о. Зиновій КАРАСЬ
Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі