День благодійника: Хто вони й чому допомагають іншим?

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-12-13 01:00:34

Очі хворих дітей дивляться нам у душу з лайтбоксів у метро, з інтернет–сайтів, із бігбордів на вулиці. Їх так багато, що мимоволі… до цього звикаєш. Коли в людини все добре, вона, як правило, не задумується, що десь існує світ крізь вікно лікарняної палати. Де кожен день складається з крапельниць, аналізів, прийому ліків і питання: де взяти гроші на ці самі ліки? “Якби не хвороба сина, я б ніколи не дізналася, скільки у нас добрих людей!” — казала мені одна жінка. Попри “завал” на роботі й страх доторкнутися до чужого болю є унікальні люди, готові простягнути руку допомоги. З нагоди Дня благодійника ми вирішили послухати кількох із них. Нехай їхній приклад надихне інших…

“Коли щось віддаєш, то обов’язково й отримуєш”

Євгеній Рибаков, директор благодійного фонду “Дар Надії”, ІТ–спеціаліст:
— Волонтером я став випадково. Якось натрапив в інтернеті на прохання допомогти хлопчикові Богдану з Запоріжжя. За посиланням я перейшов на сайт donor.org.ua. Побачене шокувало… Я накупив пакет йогуртів (тоді ще не знав, що цим дітям йогуртів не можна) і поїхав у лікарню. Дорогою думав, що скажу… Коли приїхав, усі слова раптом зникли. До мене вийшла мама Богданчика, я привітався, вручив їй пакет і гроші, попрощався й пішов. Потім ще кілька разів зустрічався з тією жінкою… Неподалік моєї роботи розташована Київська обласна лікарня. В онковідділенні там лежав хлопчик із Кривого Рогу Владик Іценко, моя перша дитина (“своїми” волонтери називають усіх дітей, яким допомагають. — Авт.). Там я спрацювався з іншими волонтерами. Зараз нас уже більше десяти осіб. Кілька років тому ми зареєстрували благодійний фонд “Дар надії”, оскільки потрібен був рахунок, на який можна було б перераховувати гроші.

Чи важко збирати кошти? Дивлячись на що. На лікування маленьких дітей збирати найлегше, їхні фото розчулюють людей. Збирати гроші для підлітків — значно важче. А збирати гроші на обладнання — це зовсім сумно. Хоча той же таки сепаратор крові, на який ми недавно збирали гроші, допомагає не одній дитині, а десяткам, допомагатиме ще 10—15 років. Але це не личко дитини з пухкими щічками, тому батьківських почуттів у жертводавців не викликає. Зараз ми автоматизуємо роботу відділення. Це взагалі фінансувати дуже важко. Бага¬тьом незрозуміло, навіщо комп’ютеризувати відділення, якщо потрібні ліки. Лікарі, окрім власне лікування, мають ще багато марудної роботи, наприклад, ведення історій хвороби, виписування призначень, аналізів, різні консультації. Це все треба, але забирає дуже багато часу, який лікар міг би витратити на своїх пацієнтів. Скажімо, щомісяця старша медсестра готує звіти, і ця процедура раніше займала майже чотири дні. А на комп’ютері звіт вона готує за 30 хвилин!

Так, бувають ситуації, коли опускаються руки. Трапляється, що дитина майже закінчує лікування, і раптом розвивається сепсис або інші ускладнення, коли нічого вдіяти не можна… Буває прикро, коли інколи батьки перекладають відповідальність. Мовляв, навіщо нам щось робити, коли є волонтери? Потрібні ліки? Ну нехай волонтер привезе! Але ми теж не всесильні й не сидимо на мішках із грішми! Бувають і зворотні ситуації, коли батьки дуже активні! Дивишся на них і сам загораєшся бажанням гори звернути задля цієї дитини. Згадую волонтера Наташу, в якої помер син, але вона досі приїздить у відділення, допомагає. З приємністю згадую й маму півторарічного Максимка Герасименка. Ми зібрали йому гроші на лікування в Бельгії, але надто пізно — хлопчика не стало. Мама вирішила, що зібрані кошти мають піти на лікування іншим дітям. І вона дуже переживала, що на її валютних рахунках залишилось 6 євро і 10 доларів (мінімум, який не можна було знімати). Я був вражений: жінка, яка щойно втратила сина, продовжує думати про чужих дітей! Навіть на похорон Максимка не залишила й копійки.

Мене часто запитують: навіщо воно тобі? Відповім: відчуваю, що мені це потрібно! Коли щось віддаєш, то обов’язково й отримуєш. Ставши волонтером, побачивши цих дітей, я зовсім інакше подивився на те, що досі вважав проблемами: хтось не так подивився, начальник відчитав тощо. Ці “проблеми” просто випарувалися! Трапляється, що люди не витримують. У нас є поняття — “вигорання волонтера”. Тому у своїй роботі ми керуємося двома правилами. Перше: не дуже переживати за дитину, якою опікуєшся. Коли людина пропускає все це через себе, вона стає неефективною, панікує, втрачає реальність. Друге: якщо у волонтера є проблеми (аврал на роботі, щось у сім’ї), вирішуй їх, а тоді повертайся. Бо користі від такої людини мало.

Дуже надихають наші “випускники”. Наприклад, Ліля Сидоренко. Цією дівчинкою можна гордитися: її робота в Малій академії наук посіла третє місце, а зі спортивних змагань у Польщі вона привезла купу медалей. Ліля і її батьки, а також Віка Рождественська, Віталик Арсенін (він, до речі, став волонтером відділення, в якому лікувався) готові на власному прикладі переконувати, що вилікуватися можна! Такі приклади дуже підтримують людей, які потрапили в аналогічні ситуації. А для нас вони — стимул працювати, адже розумієш, що твоя робота не марна.

“Дай, Боже, небайдужим щедрості”

Марія Гнатюк, бібліотекар:
— “Якщо ти нічим не можеш допомогти, то на такі сайти краще не заходити”, — так каже моя колега, коли бачить, що я знову “вишу” на donor.org.ua і нишком втираю сльози. А й справді, я навіть кров не можу здати через певні протипоказання. Втім 10—20 гривнями цілком могла б іноді ділитися. Але ж не йти з такою смішною сумою в банк…

Якось, повертаючись додому 185–ю “маршруткою”, я вкотре звернула увагу на оголошення “Дитині потрібна допомога”. Очі дворічного Ярославчика Тенетка з Кривого Рогу були такими, що мимоволі рука потягнулася в сумку за ручкою, щоб записати номер довжелезного банківського рахунку. Аж раптом біля водія побачила прикріплену прозору скриньку. І напис: “На лікування Ярослава Тенетка”. Якась добра душа не стала чекати, доки такі, як я, дійдуть до відділення банку… Того вечора я вкинула в скриньку 10 гривень, а потім ще не раз їздила тією “маршруткою” і завжди залишала там якусь суму. Скринька ніколи не була порожньою: серед купюр по гривні–дві не раз бачила й “сотні”. А якось розговорилася з водієм, він розповів, що ініціатором такого збору коштів для хворих дітей був їхній автопарк. Такі скриньки встановлені й в інших машинах, щотижня вдається зібрати дві–три тисячі гривень.

…Ярославчик наразі перебуває в Ізраїлі, де йому зроблять пересадку кісткового мозку від старшого братика. Та гроші — майже 30 тисяч євро — ще будуть потрібні на реабілітацію. Дай, Боже, цьо¬му малюкові здоров’я, а небайдужим — щедрості…

“Було відчуття, що я маю повернути борг”

Оксана СНІГУР, студентка Києво–Могилянської академії:
— Більше року тому я потрапила в лікарню, і сталося так, що мені допомагали зовсім чужі люди. Було таке відчуття, що я маю це повернути. Лізу Шапілову я побачила на donor.org.ua, подзвонила її мамі, сказала, що хочу допомогти, а та розплакалася… Юля, мама дівчинки, була вдячна вже за те, що я зателефонувала. Адже від нас не чекають грошей, як думає більшість. Батьки хворих дітей будуть вдячні навіть за те, що ви прийдете і принесе якусь домашню їжу. Бо багато хто — з інших міст, у Києві в них нікого немає.

Ліза захворіла, коли їй ще й рочку не було. Ця молода родина з Донецька великих статків не має. Було відчуття, що я маю їм допомогти. Таке прохання я розмістила в інтернет–щоденнику. Вже вранці дівчата з моєї групи принесли перші внески. За перший день ми зібрали гривень сто. Але мені здалося, що це не та сума, з якою можна їхати в лікарню. До речі, це омана, в якій перебуває багато людей. Бо часто буває так, що не вистачає якихось десяти гривень на системи для крапельниць, і кожна гривня батькам дитини може бути корисною. В академії, де я навчаюся, ця інформація швидко розлетілася. Я була здивована, коли до мене підходили зовсім незнайомі люди і давали по 50, 100 гривень. Дуже допоміг Дмитро Лиховій. Він розповсюдив моє прохання серед своїх знайомих. Про збір коштів дізналося ще більше людей. У результаті ми зібрали понад дві тисячі гривень менш ніж за тиждень. З них якась сума пішла на ліки, ще частина — на поїздку в Москву, куди нещодавно вирушили Ліза з мамою. Дівча вже пережило дві чи три операції: видаляли пухлину на нирці, яка проросла в хребет. І все одно залишилися якісь вкраплення клітин, які можуть бути злоякісними. Як розвиватиметься ситуація далі, має показати обстеження у Москві.

Я думала стати волонтером. Але, мабуть, не зможу, бо дуже прив’язуюся до дітей. Коли вперше прийшла в Інститут раку до Лізи, з нею в палаті лежав чотирирічний Богданчик. Він мав складний діагноз і невтішні прогнози, але був такий грайливий. Так тішився іграшкою, яку ми принесли… Якби не синці на ручках і обличчі, то й не сказала б, що ця дитина хвора. Не знаю, як усе це витримують мами. До речі, чоловіки часто не справляються з відповідальністю, пов’язаною з лікуванням дитини, кидають сім’ї, а матері лишаються сам на сам зі своєю бідою. Тому особливо приємно, що родина Шапілових дуже дружна, відчувається, як вони одне одного підтримують. Та й сама Юля — дуже позитивна людина, я ніколи не чула від неї зневіри й розпачу.

Є думка, й далі допомагати хворим дітям. У Львові живе родина Лапчаків, у яких троє дітей. Мама незряча, тато слабкозорий, а в двох менших дівчаток — ретинобластома очей, тобто пухлини, коли дитину можна врятувати, видаливши очі. Батьки настільки сильні, так борються, щоб зберегти своїм дівчаткам зір! Як тут можна залишитися байдужим? Але розумію, що наступного разу збирати гроші буде важче. В нас одне коло знайомих, і якщо моя приятелька, яка має трьох маленьких дітей, сьогодні дала сто гривень, то не варто чекати, що вона може дозволити собі це і через місяць…

Автор: Ліна КУШНІР, “Україна молода”
Обговорити на форумі