Революція у ”ящику”

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-12-05 02:39:12

Не “Твіттер” і не “Фейсбук” перебудовують планету. Хоча з часу першої комерційної трансляції минуло вже 80 років, телебачення все ще керує нашим світом. І поаплодуймо лінюхам, які проводять час на дивані перед телевізором: попри все, мильні опери можуть бути квитком у краще життя.

“Телебачення, – верещав 1953 року письменник-фантаст Рей Бредбері, – є таким собі підступним звіром, як Медуза Горгона, котра щоночі перетворює на камінь мільйони людей, які прилипають до екрану; як сирена, що кличе, співає й обіцяє так багато, а дає, зрештою, так мало”. Бредбері був не одиноким у своєму страху: телебачення лають із таким самим азартом, як і вихваляють, з моменту перших трансляцій 1928 року. Критики телебачення – від гидких захисників ідейності до обурених консервативних борців за культуру – звинувачують його в шкоді здоров’ю, сприянні неуцтву та моральному занепаду, в інших болячках різного ґатунку. Дехто йде далі: відповідно до найновішої фетви [в ісламі так називають рішення, які ухвалює муфтій чи імам щодо певного питання – Z], в Індії телебачення “майже неможливо використовувати.., не згрішивши при цьому”. Минулого року один з провідних імамів Саудівської Аравії заявив, що цілком прийнятне вбивство виконавчих директорів телевізійних каналів за підбурювання до бунту та поширення розбещеності.

Тож чи спричинить світову кризу швидке, планетарного масштабу розповсюдження телевізорів та цифрових і сателітарних каналів у тих куточках світу, де ще не чули про інтернет, як лякають критики? Заледве. Світ лінюхів перед екранами телевізорів матиме свої недоліки – менше боулінг-клубів, більше телевізійних приставок, на яких можна грати в боулінг. Світ може стати огряднішим, а може й не стати, залежить від того, в кого ви питаєте. Але це також може бути світ, більш справедливий до жінок, здоровіший, краще керований, згуртованіший у реакції на світову трагедію і схильний обирати місцеві версії “Американського кумира” (аналог шоу “Хочу стати зіркою”), а не стріляти в людей.

Насправді телебачення, ця технологія 1920-х років, яку багато хто з нас сприймає як належне, для десятків мільйонів людей усе ще має силу, що змінює їхнє життя (на краще), яку світ починає розуміти лише зараз. Імовірний масштаб цієї трансформації величезний: до 2007-го на кожних чотирьох людей на планеті припадав один телевізор, 1,1 млрд домогосподарств мали один телевізор. Ще 150 млн домогосподарств матимуть телевізор до 2013 року.

У нашому колективному захопленні новими інструментами соціальних мереж, такими як “Твіттер” чи “Фейсбук”, наслідки цієї наступної телевізійної ери – від низької народжуваності серед бідних жінок до нижчого рівня корупції та вищого рівня охоплення повною середньою освітою – переважно залишаються невиявленими, попри їхній вплив. І це не серйозне виховне планування переформатовує світ на всіх цих телеприймачах. Програми, що їх чимало людей вважають сміттям – від танцювально-пісенних шоу до “Відчайдушних домогосподарок” [Desperate Housewives] – активно споживаються бідними людьми з усіх усюдів, які тільки нещодавно вперше отримали доступ до телебачення. Це потужна сила для поширення розкоші та драми, а також для соціальних змін.

З’ясовано, що телевізори – це бур’ян, що безконтрольно розростається у сфері споживчих товарів тривалого використання. Вони поширюються в громадах неймовірно швидко. Згадаймо тільки історію поширення доступу до телебачення в сільських районах однієї бідної країни – Індонезії: впродовж двох років після електрифікації сіл середній рівень доступу до телебачення сягнув 30%. За сім років 60% домогосподарств мали телевізори, і це в районах, де середній дохід, за даними опитування, становив близько 2 доларів на день. Натомість холодильник має менш ніж 5% домогосподарств. Телебачення так люблять, що в тих регіонах планети, де немає електромереж, люди під’єднують свої телевізори до батарей – справді, у багатьох бідних країнах, таких як Перу, телебачення є у значній кількості помешкань, на відміну від електрики.

Відтак телебачення стрімко стає всюдисущим. Близько половини домогосподарств Індії мають його, тоді як 2001 року – трохи менше від третини; для Бразилії ця цифра становить понад 80%. (Для порівняння, лише 7% індійців і третина бразильців користуються інтернетом). У регіонах на кшталт Європи та Північної Америки понад 90% домогосподарств мають телебачення. Навіть у таких бідних країнах, як В’єтнам та Алжир – більш ніж 80%. Можливості для справжнього зростання доступу (та впливу ТБ) є в найменш розвинутих країнах, як-от Нігерія та Бангладеш, де рівень проникнення телебачення все ще нижчий за 30%.

Якщо бурхливе зростання доступу до телебачення є першою світовою телевізійною революцією, то бурхливе зростання вибору буде другою. До 2013 року половина телевізорів у світі прийматиме цифрові сигнали, що означає можливість переглядати значно більшу кількість каналів. Цифрове мовлення ґрунтується на значно розширених опціях перегляду, які забезпечують за допомогою кабелю чи сателітарної антени. Насправді близько двох третин домогосподарств Індії, що мають телебачення, вже мають кабельне чи сателітарне з’єднання. Для Сполучених Штатів, лідера світових телевізійних тенденцій, поширення кабелю від 1970 року означає, що зростання кількості телеканалів пропорційне зменшенню частки аудиторії – від 80 до 40% за останні 35 років. Середньостатистичне американське домогосподарство нині має доступ до 119 каналів, такий феномен швидко поширюється світом.

Різке зростання вибору послаблює владу бюрократів, котрі в багатьох країнах контролювали програми напряму або ж посилено регулювали кілька доступних місцевих телеканалів. Дослідження, яке проводили кілька років тому в 97 країнах, виявило, що в середньому 60% з 5 провідних телевізійних каналів у кожній країні перебували у власності держави, 32% – у руках малих сімейних бізнесів. Укладання програм у країнах, що розвиваються, особливо тяжіє до практичних тем – сільське телебачення в Китаї, наприклад, часто висвітлює останні досягнення у вирощуванні свиней. І висвітлення політики також часто далеке від збалансованого. Згадайте Уґо Чавеса, який відмовився поновити ліцензію RCTV, найпопулярнішої венесуельської телемережі, після того як канал покритикував його уряд. Він постійно з’являвся на державному каналі у своєму власному телешоу “Алло, президент!” [Aló Presidente], випуски якого тривають від шести до рекордних 96 годин.

Але все частіше позаду дні, коли президентські просторікування та вирощування свиней були обов’язковими для перегляду по телебаченню. Оскільки вибір перегляду збільшується, люди отримують доступ і до ширшого кола думок, і до більшої кількості каналів, які прагнуть дати аудиторії те, чого вона насправді хоче. А хоче вона переважно одного й того самого – спортивних програм, реаліті-шоу та, звісно ж, мильних опер. Якихось 715 мільйонів людей у всьому світі дивилися фінал мундіалю з футболу 2006 року. Понад третина афганського населення дивиться вітчизняну версію “Американського кумира” – “Афганську зірку” [Afghan Star]. Найбільшим телесеріалом у цілому світі є “Рятувальники Малібу”, щоденна розповідь про групу рятувальників, дія якої розгортається довкола пляжів Санта-Моніки (Каліфорнія). Шоу показували у 142 країнах, і на піку своєї популярності воно мало аудиторію понад 1 мільярд глядачів. (Нині найпопулярнішим телевізійним шоу є медична драма “Доктор Хаус”, котру, за даними медіа-консалтингової компанії Eurodata TV Worldwide, торік переглянули 82 мільйони людей у 66 країнах. Це більше, ніж аудиторія серіалів “CSI: Місце злочину” та “Відчайдушні домогосподарки”).

Ґулам Набі Азад [Ghulam Nabi Azad], індійський міністр з питань охорони здоров’я та сімейного добробуту, взявся пропагувати телебачення як спосіб контролю за народжуваністю. “Останнім часом люди не мають інших розваг, окрім сексу, саме тому вони плодять стільки дітей, – розмірковував він публічно в липні. – Нині телебачення є найбільшим джерелом розваг. Відтак важливо, щоб у кожному селі була електрика, тоді люди зможуть дивитися телевізор пізно вночі. Коли серіали закінчаться, вони будуть надто втомлені, щоб кохатися, і просто поснуть”. Азад, звісно, правий, що телебачення допомагає сповільнити народжуваність, попри те, що досвід його власної країни й інших країн спонукає до думки, що телевізійні програми не обов’язково мають настільки радикальний вплив.

Із 1970-х років бразильська телемережа Rede Globo забезпечує стабільне споживання “мильних опер” місцевого виробництва, аудиторія деяких з них сягає 80 мільйонів глядачів. Серіали більше не є розповідями про щоденне життя у Бразилії, так само як і “Відчайдушні домогосподарки” не копія типового передмістя США. У країні, де розлучення легалізували лише 1977 року, приблизно кожна п’ята головна героїня була розлучена (і близько чверті були невірними). Ба більше, 72% персонажів-жінок у мильних операх Globo не мали дітей, і лише 7% – більш ніж одну дитину. 1970 року середньостатистична бразильська жінка, на відміну від телевізійних героїнь, народжувала близько шести разів.

Але мильні опери, безумовно, подобаються глядачам. Коли у 1970-х і 1980-х роках мережа Globo освоювала нові території, за даними дослідників Міжамериканського банку розвитку [Inter-American Development Bank], батьки почали називати своїх дітей на честь героїв серіалів. І жінки в тих частинах країни – зокрема бідні – почали менше народжувати. Діяльність мережі Globo на цих землях мала схожий вплив на жіночу фертильність, як і два додаткові роки освіти. Це не було результатом того, що показували під час комерційних пауз – більшість часу реклама контрацептивів була заборонена, не існувало жодної урядової політики контролю за народжуваністю. Вочевидь, важливим соціальним сигналом виявилася демонстрація милих жіночих образів з малою кількістю дітей.

Кабельне та сателітарне телебачення, можливо, впливає на фертильність у сільській Індії ще дужче. Як і в Бразилії, тут популярні мильні опери, що описують міське життя. Багато жінок у цих серіалах працюють поза домом, провадять бізнес і контролюють гроші. Крім того, герої мелодрам зазвичай високоосвічені і мають кількох дітей. І вони доводять, що є особливими сильними рольовими моделями: надання селу доступу до кабельного телебачення, з’ясували науковці Роберт Єнсен [Robert Jensen] та Емілі Остер [Emily Oster], мало такий самий ефект на рівень фертильності, як і збільшення на п’ять років тривалості перебування дівчат у школі.

Мильні опери у Бразилії й Індії забезпечили глядачів образами жінок, котрі вповноважені приймати рішення, що стосуються не лише народження дітей, а й інших видів діяльності домогосподарства. Поширення кабельного та сателітарного телебачення у селах, виявили Єнсен та Остер, відбувається паралельно зі збільшенням тривалості перебування дівчат у школах і зростанням жіночої самостійності. Згідно з їхніми оцінками, за два роки поширення кабелю та сателітарних антен зникло від 45 до 70% відмінностей між міськими та сільськими територіями. У Бразилії із розширенням трансляції каналів Globo змінився не лише рівень народжуваності – кількість розлучень теж пішла вгору. Один із директорів компанії, що є власником “Афганської зірки”, також має чим похвалитися. Коли цього року жінка увійшла до фінальної п’ятірки, директор припустив, що це “зробило б більше для прав жінок, ніж усі ті мільйони доларів, які ми витрачаємо на телевізійну рекламу громадських служб, що захищають їх”.

Корисний вплив телебачення виходить за рамки лише розмноження та гендерної рівності. За даними дослідження Світового банку на тему молоді міських нетрів Форталези у Бразилії, діти, які дивляться телебачення, значно менше схильні вживати наркотики (чи, якщо вже на те пішло, до небажаної вагітності). У справі зниження наркозалежності серед молоді телебачення виявилося удвічі ефективнішим, ніж порівняно добре освічені матері. Добре підготовлені телевізійні кампанії теж можуть вплинути позитивно, хоча вони, мабуть, не настільки переконливі, як теленовели чи реаліті-шоу. У Гані, де лише 4% матерів, як виявилося, миють руки з милом після відвідин туалету і менш ніж відсоток – перед годуванням своїх дітей, кількість людей, які стежать за гігієною, зросла після телевізійної кампанії, яка акцентувала, що громадяни їдять “не лише рис”, якщо ті, хто готує трапезу, не миють як слід своїх рук.

Звісно, телебачення – це окремий вид освіти, і замість того, щоб конфліктувати із середньою школою, про що роками свідчить бурчання батьків, воно може навіть підсилювати її. До прикладу, діти у США, які мали доступ до телебачення у 1950-х роках і в ранньому віці дивилися якісні навчальні програми на кшталт серіалу “Я люблю Люсі”, 1964 року змогли показати кращий результат під час тестування, про що свідчать дослідження Метью Ґенцков [Matthew Gentzkow] та Джессі Шапіро [Jesse Shapiro] з Чиказького університету. Нині більш ніж 700 тисяч учнів середньої школи у віддалених мексиканських селах дивляться програму “Телесекундарія” [Telesecundaria] в обладнаних телевізорами класах. При вступі вони мали нижчі за середні результати тестів з математики та мови, однак до випуску надолужили згаяне в математиці та вдвічі покращили свої знання з мови.

Так само принаймні неоднозначно доводити, що телебачення відповідальне за неприємний стан громадського дискурсу. Кращий прийом телесигналу в яванських селищах в Індонезії, за даними досліджень Бена Олкена [Ben Olken], приносить переважно нижчий рівень участі в суспільному житті та меншу довіру. Селища, що мають доступ до додаткового телевізійного каналу, спостерігають зниження приблизно на 7% кількості соціальних груп. Схожі результати отримано й у Сполучених Штатах. Але покращений прийом телепередач, як виявилося, не впливає на рівень обговорень на зібраннях селищ чи на корупцію при будівництві сільських доріг, яке розпочали під час дослідження Олкена. І дослідження ранньої історії телебачення у Сполучених Штатах Маркуса Прайора підштовхує до думки, що внаслідок доступу до більшої кількості каналів у 1950-х і 1960-х роках зросли політична обізнаність, інтерес до політики та явка виборців, особливо серед менш освічених телеглядачів.

Як щодо ширшого впливу телебачення на управління? Йдеться про рівень конкуренції, який, схоже, має значення – підбадьорливий знак, який свідчить, що майбутнє глобального телебачення, здається, більш конкурентне. Якщо єдиний канал, який дивляться глядачі, не об’єктивно висвітлює події, тоді, на диво, вони схильні дотримуватися таких самих поглядів. Бразильський канал Globo, з усім його позитивним впливом на рівень фертильності, відігравав менш позитивну роль у висвітленні новин через свої упередження. Він довго був близьким до уряду, так само як і займав найбільшу частку ринку. На виборах 1989 року у Бразилії – перегони, в яких Globo відкрито підтримував кандидата в президенти від правих сил Фернанду Колор ді Мелу [Fernando Collor de Mello] – різниця, між людьми, які ніколи не дивилися телебачення, та людьми, які дивилися його часто, становила 13 відсотків з імовірністю зростання на користь Колора, з’ясував учений Тейлор Боас [Taylor Boas]. Але в ситуації з каналами, що поширені майже всюди, телеконтролери можуть мати значно менше можливостей впливати на вибори. У Сполучених Штатах, країні з багатим вибором, не існує простої залежності між годинами, проведеними перед телевізором, і результатами вибору, навіть коли ті, хто дивиться певні канали, більш схильні голосувати за республіканців чи демократів.

Тепер про корупцію. Поговорімо про хабарі, які шеф перуанської таємної поліції Владіміро Монтесінос [Vladimiro Montesinos] мав заплатити, щоб купити прихильність журналістів у 1990-х роках. Монтесінос давав 300 тисяч доларів хабарів місячно більшості конгресменів у перуанському уряді та близько 250 тисяч доларів суддям – дуже дешево. Але Монтесінос мав витрачати близько 3 мільйонів доларів щомісяця, щоб підкупити шість із семи доступних телеканалів, аби гарантувати прихильне висвітлення діяльності уряду в медіа. Доброю новиною тут є те, що конкуренція в електронній “четвертій владі”, вочевидь, здорожчує безчесне управління державою.

Корупція – це одне, але чи може телебачення допомогти вирішити проблему, яку ми маємо з часів, що передують битві навколо Басри між Шумером і Еламом 2700 року до нової ери, – чи здатне воно стримати країни від боротьби між собою? Можливо.

Американські дослідники, які вивчають насильство на телебаченні, запекло сперечаються, чи трансформується це в агресивну поведінку в реальному житті. Але принаймні з ширшої перспективи телебачення може відігравати свою роль у призупиненні глобальної загрози війни. Це не означає, що телевізійні репортажі про смерть і руйнування обов’язково зменшують підтримку вже розпочатих воєн – це аргумент, що грає проти конфліктів від В’єтнаму до війни в Іраку. Понад те, плекаючи глобальний космополітизм, телебачення могло б зробити війну менш привабливою, аби розпочинати її. Звісно, це не нова ідея, що комунікації відіграють провідну роль у формуванні крос-культурної доброї волі. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс припускали у ХІХ столітті, що залізниці були необхідні, щоб швидко зцементувати робочий клас: “Об’єднання, для якого бюргерам середньовіччя, з їхніми нікчемними дорогами, знадобилися століття, сучасні пролетарі завдяки залізниці досягли за кілька років”, – писали вони в “Комуністичному маніфесті”. Якщо світові залізничні компанії можуть мати такий вплив, то канал Hallmark Channel здатен на більше.

Той факт, що Кобе Браянт [Kobe Bryant] (народився у Філадельфії, грає за команду Los Angeles Lakers) бачить, що його баскетбольна футболка продається значно краще, ніж така сама футболка Яо Міна [Yao Ming] (народився в Шанхаї, грає за команду Houston Rockets) у Китаї, наочно демонструє зростання глобального космополітизму. Велика кількість відгуків телеглядачів у світі на висвітлення голоду в Ефіопії чи цунамі в Азії також демонструє, що телебачення – потужна сила для скорочення емоційної відстані між людьми всередині та між країнами. У Сполучених Штатах додаткова хвилина нічних новин про азійське цунамі збільшила пожертви он-лайн для залучених до порятунку благодійних організацій на 13% (за даними дослідження Інституту Вільяма Девідсона [William Davidson Institute]). Згідно з аналізом громадської думки у США, що більше говорять про країну у вечірніх новинних програмах, то сильніші симпатія до неї та підтримка.

Звісно, межа, до якої телебачення допомагає виховувати космополітизм, залежить від того, що дивиться глядач. Люди на Близькому Сході, котрі мають лише арабські новинні канали, були значно менше схильні погоджуватися, що атаки 11 вересня вчинили арабські терористи, як це показували західні медіа, виявили дослідники Ґентцков і Шапіро, навіть з урахуванням інших характеристик, що впливають на формування їхніх поглядів: освіта, мова, вік. Так само тон і зміст висвітлення вторгнення в Ірак навесні 2003 року на каналі “Аль-Джазіра” були цілком іншими, ніж у телемережах Сполучених Штатів і Британії – і, звісно, це посприяло зовсім відмінному ставленню до війни. Але з поширенням BBC World News і CNN на Близькому Сході, а також “Аль-Джазіри” – на Заході, принаймні існує можливість зрозуміти, як мислить інша сторона.

Світові лідери не повинні кидатися в обійми телебачення як всесильного засобу проведення політики лише тому, що мильні опери та реаліті-шоу можуть допомогти вирішити проблеми сьогодення. Звісно, є кілька речей, які уряди могли б зробити, щоб позитивно використати силу телебачення, – як-от підтримка добре розроблених рекламних кампаній суспільних послуг. Але переважно політики повинні приділяти телебаченню менше уваги, а не більше. Вони не мали б обмежувати кількість каналів чи впливати на новини. Живий, конкурентний телевізійний ринок, показуючи мелодраму “Дні нашого життя” [Days of Our Lives або D?as de Nuestras Vidas] по колу, міг би впливати ефективніше, ніж створені з найкращих міркувань освітні програми. І конкуренція необхідна, щоб гарантувати, що телебачення допомагає інформувати виборців, а не лише повчає їх.

У недалекому майбутньому цілком можливо, що світ дивитиметься 24 мільярди годин телебачення на день – у середньому 4 години на кожну людину. Деякі із цих годин можна було б провести краще – доглядаючи за деревами, допомагаючи старим паням переходити вулицю чи, наприклад, граючи в крикет. Але перегляд телепрограм відкриває людям нові ідеї й інших людей. Разом із цим з’являються більші можливості, краще розуміння світу і нова оцінка труднощів життя для афганської жінки, яка прагне стати поп-зіркою. Непогано, як для Медузи Горгони, що, на думку загалу, дає так мало.

Автор: Чарльз КЕННІ Автор: [Charles KENNY] – економіст, автор книги “Успіх розвитку: інновації, ідеї та глобальний стандарт життя”
Назва оригіналу: Revolution in a Box
Джерело: Foreign Policy, November-December 2009
Зреферувала: Ірина СМЕРТИГА, Західна аналітична група
Обговорити на форумі