Економічний націоналізм як складова національної ідеї

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-11-02 11:34:49

Українська національна ідея з моменту свого виникнення і до моменту здобуття незалежності мала національно-визвольний характер, сформований у гаслі “Україна для українців!”, яке відповідало прагненням значної частини населення. В ті часи в українській національній ідеї переважала складова, яка носила деструктивний характер, чим сприяла розвалу тоталітарної системи та тоталітарного суспільства, які заважали українському народу реалізувати своє право на політичне самовизначення, на незалежність, на державне існування. В сучасній українській національній ідеї має переважати конструктивний, творчий характер.

Економічними підвалинами національної ідеї є економічний націоналізм, який в різні часи, в різних умовах виконував і виконує одну функцію - захист економічних інтересів нації.

В умовах збройної боротьби це була економічна війна на захист українського населення, в незалежній державі економічний націоналізм має забезпечувати всебічне відродження і розвиток української нації, добробут усіх громадян та економічну безпеку держави.

Витоки економічного націоналізму. Німецький економіст Фрідріх Ліст в 1841 році в праці “Національна система політичної економії” обґрунтував націоналізм як окрему економічну систему і дав визначення “економічній нації” - об’єднання людей на одній території для захисту своїх інтересів. Він уважав, що саме “національна економіка творить націю”, а економічна могутність стає передумовою політичної сили та впливу нації. Положення про регульовану національною державою ринкову економіку справили відчутний вплив на економічний і політичний розвиток США, Італії, Чехії, Індії, Японії.

На думку Ліста, класична політична економія обґрунтувала космополітичну теорію, що розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство - як загальносвітову спільноту людей. Справді, якщо людство - це сукупність рівноправних індивідів, то немає потреби будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільності: нації, держави, - тому реалізація інтересів індивідів залежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.

Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на паритетних основах. За принцип об’єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапляла в залежність до іншої.

Основні економічні положення економічного націоналізму за Лістом. Фінанси. Фінансова політика перебуває під контролем держави, регулюється її законами, але не підпорядковується державним установам. Збереження контролю національного капіталу над банківською системою.

Торгівля. Вільне існування внутрішнього ринку. Державне управління торгівлі в міждержавних угодах. Кожна держава захищає своїх виробників через політику протекціонізму з метою їх розвитку. Після підйому галузі промисловості - повернення до вільної торгівлі.

Важливим інструментом у процесі становлення народного господарства нації стає політика протекціонізму (обмеження надходження до країни імпортних товарів шляхом введення високого ввізного мита), а також стимулювання розвитку транспорту і технічних знань. Проте не слід думати, що Ф. Ліст був противником свободи зовнішньої торгівлі, після повного підйому промисловості він пропонував знову до неї повернутися.

“Можна запропонувати правило, що нація тим багатша і могутніша, чим більше вона експортує промислових виробів, чим більше вона імпортує сировини і чим більше вона споживає тропічних продуктів”, – говорить Ліст. Якщо в результаті економічної політики власного уряду країна починає спеціалізуватися на експорті палива і сировини – значить, політика ця веде до вічної відсталості і убогості. Значить, потрібна прямо протилежна політика.

Промисловість. Державна підтримка власного виробника та стратегічно -важливих галузей промисловості. Державний контроль над ними.

Продуктивні сили в розумінні Ліста – всі джерела багатства нації. Держава повинна піклуватися про їх розвиток, а не про миттєву вигоду.

У перспективі вкрай вигідно розвивати ті галузі, де сьогодні витрати поки що вищі, ніж за кордоном. Розвивати, інвестувати – ось єдина дорога зниження витрат на перспективу. “Цю втрату належить сприймати лише як ціну за промислове виховання нації”. Точно сформульована мета – промислове виховання нації, подолання відсталості. Воно має свою ціну, але вкладення в нього приносять величезний прибуток у перспективі.

Сільське господарство. Опора с/г - це середнє фермерське господарство. Їм надається право володіти засобами виробництва та самостійно розпоряджатися результатами своєї праці. Їхня діяльність не має наносити шкоди національному господарству. Рівень та масштаби конкуренції зводяться до мінімуму кооперативними спілками.

Роль держави. Держава – основний інструмент для досягнення економічного добробуту нації та народів, які проживають на її теренах. Через це держава є цінністю для її населення. Держава – окремий гравець у господарській системі поруч з іншими її суб’єктами.

Саме державна влада покликана координувати, спрямовувати розвиток і функціонування всіх ланок народного господарства, роблячи акцент на національних інтересах. Її основною метою має стати розвиток продуктивних сил. Важливу роль при цьому грає, на думку Ф. Ліста, промислове виховання нації, покликане створювати умови для підйому продуктивних сил. Його суттю є ігнорування особистих, суто егоїстичних інтересів індивідів для порятунку і збереження нації. Ціле покоління нації має і може жертвувати своїм добробутом, для того, щоб продуктивні сили країни розвивалися швидше й ефективніше. При цьому перевагу мають отримувати такі галузі виробництва, які в поточний період не можуть витримати конкуренції з відповідними закордонними галузями.

За Фрідріхом Лістом, держава повинна інвестувати в науку, освіту та транспортну систему, які виступають головними рушіями розвитку та модернізації нації й країни.

Основна економічна мета. Економічний розвиток нації як частини світової спільноти. Класовість не заперечується, як у марксизмі, але і не допускається безконтрольна експлуатація робітників буржуазією (власниками капіталу). Добробут окремої людини прямо залежить від добробуту нації.

Приватна власність. Не є священною, але сприймається як необхідність. Приватна власність надається представникам нації з метою збільшення особистого та суспільного добробуту.

Лістіанська економічна схема прагнула поєднати найоптимальніші методи планової, тобто регульованої, та ринкової економік.

З історії українського економічного націоналізму. Економічна складова боротьби українського народу за незалежність у Західній Україні була не менш важливою, ніж збройний опір.

Держави, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства й обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Так, 44,4 % виробництва у деревообробній і 88,5 % у нафтовій промисловості контролювали іноземні банки. Західноукраїнські землі були колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Сприяючи розвиткові промисловості в корінних польських районах, уряд свідомо гальмував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У корінній частині Польщі було сконцентровано 80% металообробної, електротехнічної, паперової та текстильної промисловості, друкарень, виробництва цегли, вапна, цукру. В 1938 p. Західна Україна, яка становила чверть території та населення виробляла лише 7—10 % промислової продукції Польщі. У промисловості регіону переважали галузі, які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. Подібним було становище у Північній Буковині та на Закарпатті.

Сутністю українського економічного націоналізму стало гасло кооперації тих років: “Свій до свого по своє”. Свідомий українець стояв перед вибором. Можна було купити товар в крамниці українця, а можна — в польській або єврейській. У поляка або єврея було дешевше. Зрозуміло також, що гроші, залишені в дешевших крамницях, ніколи не повернуться до української громади у вигляді української книги, церкви, школи. Аналогічно, своє молоко українець міг здати польському заготівельникові, а можна було — в український “Маслосоюз”. На цю різницю в цінах українські підприємці фінансували те, що ніколи не фінансувалося б польською державою. “Українські гроші — в українські руки — на українські справі” — ось що стало новим гаслом руху, що спирався винятково на свідомість і взаємну довіру мільйонів українців.

Українські підприємці поступово здобули значний авторитет не лише в масштабах Західної України, але й усієї Польщі. Так, українці Левицький і Терлецький входили до Наглядової ради Нафтового акціонерного товариства, що контролювало поставки і вивезення нафти з Польщі.

Було утворено кілька потужних українських союзів, товариств, спілок і навіть банків. Серед найбільших відзначимо “Союз українських купців” (більш як тисяча членів); “Союз українських хліборобів” (великі землевласники; нараховував майже 700 членів, у володінні яких було приблизно 500 тисяч моргів землі); “Союз українських кам’яничників” (власників будинків, яких лише у Львові нараховувалося не менше як 400 осіб); Українська спілка “Сільський господар” (об’єднувала переважно середніх та дрібних землевласників); страхові українські організації, серед яких однією з найбільших була компанія “Дністер”.

Але найголовніша увага західних українців була зосереджена на розвитку кооперативного руху, який, окрім своєї основної функції — розвитку економіки, почав виконувати й функції самоврядування та економічного самозахисту, економічної та загальної освіти тощо. Кооперативні організації надавали селянам велику консультативну допомогу з кращого ведення господарства, фінансово підтримували товариства хліборобської освіти “Сільський господар” (1683 місцеві гуртки, 107 тис. членів) та “Хліборобський вишкіл молоді” (455 гуртків). Українські кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Так, кредитні спілки організувалися в “Центробанк” (Львів), сільські споживачі й торгові спілки утворили “Центросоюз”, який успішно вивозив на західноєвропейські ринки м’ясні вироби, яйця, стручкові плоди. Міські торговельні кооперативи були об’єднані в “Народну торгівлю”.

Спілка молочних кооперативів називалася “Маслосоюз”, яка, за визнанням самих поляків, була настільки сильною, що диктувала ціни на молочні продукти по всій Польщі. Річний обіг “Маслосоюзу” дорівнював 15 млн. злотих (сума на той час астрономічна). Понад 250 молочарень Союзу забезпечували маслом не лише Польщу, але й експортували його до Англії, Австрії, Німеччини, Франції, Чехо-Словаччини і навіть Палестини.

Існувала й організація, яка об’єднувала всі українські кооперативи, навчала службовців та забезпечувала загальне керівництво РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Це привело до швидкого зростання кількості кооперативів у Західній Україні — з 581 у 1921 р. до 4 тисяч у 1939 р., а загальне число членів кооперативів досягло 700 тисяч (90% — у Галичині). Польська влада всіляко перешкоджала діяльності української кооперації — звинувачувала її у неправильній звітності, порушеннях технологій чи гігієни, тощо.

Таким чином можна констатувати, що в міжвоєнній Польщі був створений своєрідний національний фронт всеукраїнських сил у формі найрізноманітніших товариств, союзів, об’єднань, головним завданням яких було саме економічне і культурне виживання українців.

Після введення в Польщі державної монополії на тютюн і алкоголь Степан Бандера, який у своїх 22 роки вже очолював пропагандистський відділ ОУН, розгорнув агітацію серед українців за відмову від горілки і тютюну. Акція була досить успішною: за спогадами Василя Кука, в роки війни німці “вираховували” активістів українського підпілля за характерною ознакою: вони не пили і не палили. Економічна війна українців проти Польської держави була настільки ефективною, що протиставити їй змогли лише силові акції за участю армії і поліції, з погромами українських підприємств і забороною українських організацій. Проте вона створила фінансовий та ідеологічний фундамент, на який спирався український визвольний рух аж до недавнього часу.

Гасло “українські гроші — в українські руки — на українські справі” — стало в своїй суті добровільним податком, який галичани платили не існуючій тоді українській державі. На території, зайнятій Польщею, українці фактично створили свою державу, яка виконувала основні функції — розвивала освіту, культуру, спорт, підтримувала церкву, а коли потрібно - захищала зі зброєю в руках своїх громадян. На західноукраїнських землях, розпочався процес побудови того, що ми зараз називаємо громадянським суспільством. Це відповідним чином позначилося на генезі українського націоналізму. В цьому регіоні він мав значно більше можливостей для легального існування в рамках громадянських інститутів, аніж на Наддніпрянщині. Водночас конкуренція з польським націоналізмом, що значно загострилася внаслідок дії соціально-економічних чинників, сприяла виникненню радикальних тенденцій, які остаточно сформувалися під час української революції 1917—1921 pp. та після її поразки.

На Наддніпрянській Україні розвиток націоналізму в легальних формах був неможливим унаслідок протидії політичного режиму. Це, з одного боку, перешкоджало ідеологічному та організаційному оформленню першого, послаблювало його, а з іншого — привело до виникнення національного радикалізму, найвідомішими речниками якого були М.Міхновський і Д.Донцов. В радянській Україні націоналізм фактично був позбавлений можливості функціонувати як ідеологія. За умов соціалістичного ведення господарства і тоталітарного ладу нищилися будь які прояви економічної самостійності і незалежності.

Приєднання західноукраїнських земель до СРСР призвело до поступової ліквідації українського націоналізму в цьому регіоні на рівні політико-ідеологічному та економічному, проте на соціально-психологічному рівні він виявився тут досить життєздатним.

Економічний націоналізм сьогодні. Економіка – це система забезпечення матеріальних інтересів тих, кому належить влада. У розвинутих національних державах народ виборов собі значну частину влади, а з нею – і право на значну частку в розподілі прибутків від економічної діяльності.

Важливою складовою національної ідеї є економічний розвиток держави, націлений на створення добробуту для населення держави. Регіональні відмінності та коротка спільна історія поки що не дають можливості розвивати українську державність та патріотичний дух на спільній соціокультурній основі. Доцільно в такій “молодій та бідній” державі, як Україна, було б турбуватися про рівень доходів громадян. Саме це є сьогодні основним інтересом та потребою майже усіх категорій українського населення. Злидар ніколи не буде пишатися власною державою.

Ефективна і корисна для народу тільки економіка в національних державах, де вона будується і розвивається за формулою: “Від створення й утвердження національної держави –через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного громадянина”. Національні принципи української економіки: “Свій до свого по своє”, “Українські гроші – в українські руки – на українські справи”, “Ви не даєте нам жити – ми не дамо вам панувати!” тощо.

Сьогодні потрібно проводити структурну перебудову економіки, зменшити зовнішню економiчну залежнiсть, створити внутрішній ринок, шукати альтернативні шляхи отримання енергоносiїв, нетрадицiйнi джерела енергії. А це є не що інше, як побудова національної економіки.

Шляхи побудови національної економіки. Національне господарство України після отримання країною незалежності успадкувало від радянської економіки фундаментальні диспропорції і протиріччя.

Виробничі потужності українського господарства у структурі, кількості і якості його продукції не відповідали комплексові потреб українського суспільства, адже наявні потужності формувалися під потреби іншої держави – СРСР.

Україна не потребувала такої кількості і таких видів озброєнь, які міг виробляти її ВПК, який при тому був суттєво залежний від коопераційних поставок із колишніх радянських республік. Проте, з іншого боку, для її сільського господарства було недостатньо продукції свого сільгоспмашинобудування. Не вистачало зерносховищ, елеваторів.

Металургійний і хімічній комплекси створювалися під масштаби споживання СРСР, а не України, тому їхня потужність перевищувала її потреби. Потужностей, наприклад, легкої, місцевої, електронної промисловості в країні не вистачало для забезпечення внутрішнього попиту. Основні виробничі фонди вже тоді потребували оновлення, а структура суспільного виробництва характеризувалася вкрай неефективним використанням ресурсів. Такий стан господарства має назву – “глибока структурна криза”.

Господарству була притаманна і криза недовиробництва в окремих галузях, які обслуговували потреби населення країни. Коріння цієї кризи пострадянського господарства України – у відповідних пріоритетах економічної політики СРСР.

Що стосується незалежної України, то стратегічно вивіреної національно-мобілізаційної доктрини у неї немає і досі: розвиток трансформаційних процесів відбувається за “диким” сценарієм, а тому поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності країни на світовому ринку є логічним наслідком. У рейтингу конкурентноздатності країн світу Україна передостання. Міжнародний інститут розвитку менеджменту у Швейцарії (IMD-Lausanne) надав свій щорічний рейтинг конкурентноздатності країн світу (Stress Test on Competitiveness 2009), який він складає з 1989 року. У рейтингу 2009 р., серед 57 держав, наша країна третя з кінця. Гірше від нас тільки в Аргентині та Венесуелі. За окремими показниками розкладка така: розвиток економіки / перспективи — 57 місце, державне управління — 55 місце, бізнес — 42 місце, суспільство — 51 місце.

Як конкретно має здійснюватися націоналістична економічна політика? Вона має підтримувати передусім ті види діяльності, які мають символічну цінність для “національної ідентичності”. Особлива увага приділяється промисловості, зокрема тим галузям, що символізують промислову конкурентоздатність нації (автомобільна промисловість для американців, хімічна та сталеплавильна для німців, електроніка для японців, тощо). Для українців - це розвиток важкого машинобудування, гідро- та атомної енергетики, космічних технологій, тобто розвиток індустрії. Розвиток важливих для держави галузей потребує політики протекціонізму — захисту власного виробника.

В Україні такий комплекс дій вже здійснювався — від підвищення ввізного мита, до режимів вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, який не дав практичних результатів. Це означає, що протекціоністські заходи, які нібито вживались для захисту певних галузей промисловості України (автомобілебудування та інші), насправді забезпечували не розвиток галузі, а надприбутки власникам окремих підприємств. Державне управління не виконує своїх функцій захисту власної економіки.

Проведення в Україні на ліберальній основі економічних “реформ”, перехід до ринкових відносин призвели до послаблення майже всіх видів управління на державному рівні. Переважали погляди, що в умовах ринку підвищується роль самоорганізації, відпадає необхідність у централізованих механізмах управління, відбувається ефективне функціонування економіки. Проте життя швидко й дохідливо показало, що ринкова економіка не може бути некерованою, оскільки в такому випадку втрачаються організаційні механізми, які забезпечують об’єднання економічних суб’єктів країни в цілісну економічну систему. Це показує і віковий досвід передових країн, де поряд з розвитком ринкових відносин розвиваються та удосконалюються методи державного регулювання економіки.

За роки реформ не вдалося створити ефективну систему державного управління та регулювання. Організація і стан фінансового контролю перебувають на низькому рівні, що негативно впливає на економіку України. Для виходу з цієї ситуації серед пріоритетів найголовнішими слід визнати зміцнення та розвиток інститутів державного управління і контролю.

Необхідним є доповнення ринку державним регулюванням, оскільки в плановій економіці інвестиції концентрувалися в руках планових органів та використовувалися з метою здійснення ефективних проектів. А нині доходи розкрадаються, капітали вивозяться за кордон і в розвиток економіки не вкладаються. Як наслідок - виробничі фонди безнадійно старіють і виходять з ладу. Економічний націоналізм передбачає модель змішаної економіки - ведення господарства різними способами, як ринковими, так і плановими, в якій держава мала б змогу активно впливати на її розвиток.

Країні потрібні нові заводи, швидкісні залізниці і сучасні автотраси, нові гідро- і атомні станції, нові робочі місця, конкурентні і лідирувальні товари на міжнародних ринках. Абсолютна більшість товарів народного вжитку, верстатів, машин має виготовлятися вітчизняним виробником самостійно або в кооперації з нашими партнерами в країнах колишнього СРСР і Європи. Ініціатива з нової індустріалізації країни має стати пріоритетним завданням керівництва країни.

Важливою складовою національної економічної ідентичності України є сільське господарство. Структура агропромислового комплексу на сьогодні деформована. Успішними є лише крупні експортно-орієнтовані підприємства, що спеціалізується на продажу зерна та олійних культур. Тваринництво, садівництво, овочівництво, вся сфера переробки та виробництва продуктів харчування перебувають у занепаді.

Нам потрібне багатоукладне сільське господарство. Внутрішній ринок треба захистити від транснаціональних корпорацій. Необхідно створити повний цикл виробництва: від поля – до готових продуктів харчування. Виробництво сільськогосподарської техніки має стати найважливішим напрямом нової індустріалізації. Тільки так можна забезпечити жителів села високооплачуваною роботою, а Україну – якісним і недорогим продовольством вітчизняного виробництва.

По-перше, уся державна політика і практика щодо села має бути спрямована на його збереження, відродження і всебічний розвиток, на створення таких умов, щоб не тільки припинилася міграція з села, але й почався зворотний процес – повернення колишніх селян і переселення в село частини мешканців міст. Саме за цим і має оцінюватися аграрна політика і практика влади.

По-друге, здійснення націоналістичної економічної політики має сприяти тим видам економічної діяльності, які відповідатимуть потребам середніх освічених класів у працевлаштуванні. Це запровадження високотехнологічних виробничих процесів, промислових систем виготовлення сільськогосподарської продукції, наукомістких виробництв на рівні середнього та малого підприємництва.

Бурхливий розвиток комп’ютерної техніки та інформаційних технологій послужив поштовхом до розвитку суспільства, побудованого на використанні різноманітної інформації яке отримало назву інформаційне суспільство. В інформаційному суспільстві змінюється не тільки виробництво, але й весь устрій життя, система цінностей, зростає значущість культурної освіченості по відношенню до матеріальних цінностей. В порівнянні з індустріальним суспільством, де все направлено на виробництво і споживання товарів, в інформаційному суспільстві виробляється та споживається інтелект, знання, що призводить до збільшення частки розумової праці. Від людини буде потрібна здібність до творчості, зросте попит на знання. Серед визначальних елементів конкурентоспроможності економіки є якість освітньої системи, яка забезпечує розвиток інтелектуального потенціалу суспільства. Сучасний ринок праці як внутрішній, так і міжнародний ставить свої вимоги до рівня підготовки управлінського персоналу. Розвиток вітчизняної освітньої системи повинен відповідати вимогам Болонського процесу, що забезпечить кореляцію між вимогами ринку праці (попитом) і рівнем знань спеціалістів.

По-третє, націоналістична економічна політика організовує масштабний державний контроль за економічною діяльністю й водночас – заохочує різноманітні форми приватної економічної діяльності. Націоналістична економічна політика спрямовується, особливо на початкових стадіях формування націй чи національних держав, на перерозподіл матеріального прибутку на користь середніх класів, наявність яких є передумовою стабільності суспільства та державного розвитку.

По-четверте, створюється система енергетичної безпеки і енергозбереження.

Енергетична безпека є невід’ємною складовою економічної і національної безпеки, необхідною умовою існування і розвитку держави. У сучасному розумінні гарантування енергетичної безпеки - це досягнення стану технічно надійного, стабільного, економічно ефективного та екологічно прийнятного забезпечення енергетичними ресурсами економіки і соціальної сфери країни, а також створення умов для формування і реалізації політики захисту національних інтересів у сфері енергетики.

Половину електроенергії в Україні виробляють атомні електростанції, та їх ресурс повністю не використовується через відсутність достатньої кількості ліній електропередач. Як тільки ці лінії будуть добудовані, Україна відчує дефіцит електроенергії, адже її стануть отримувати споживачі, котрим вона необхідна – просто досі не було такої можливості. Це означає і краще освітлення міст і сіл, і інтенсивне використання електроенергії для систем опалення.

Україні необхідно створити замкнений цикл ядерного палива, тобто розпочати власне виготовлення пального для АЕС з використанням української уранової руди.

З метою зменшення зовнішньополітичного тиску Росії нашій державі необхідно диверсифікувати поставки ядерного палива та інших енергоносіїв.

Природний газ на сучасному етапі розвитку економіки України залишається основним паливно-енергетичним ресурсом держави (його частка в паливно-енергетичному балансі становить 42%). Власний видобуток природного газу є недостатнім, і основні постачання здійснюються за рахунок імпорту. Враховуючи значну залежність економіки саме від цього ресурсу, що позначається і на рівні забезпечення енергетичної безпеки, нормалізація становища та розбудова сучасного та стабільного ринку природного газу є одним з першочергових завдань енергетичної політики країни.

Поточну ситуацію на ринку природного газу як у більшості країн світу, так і в Україні, можна вважати нестабільною: значні коливання ціни, обмеженість джерел постачання газу, політична нестабільність у деяких країнах-виробниках та країнах-транзитерах, недосконалість ринкових відносин у цьому секторі енергетики – все це створює перешкоди на шляху формування ринку природного газу та є загрозами енергетичній безпеці держави.

Сучасна політика забезпечення енергетичної безпеки на ринку газу має відповідати і ринковим принципам (конкурентні умови діяльності, прозорість та передбачуваність ціноутворення, невтручання держави в економічну діяльність підприємств) і використанню механізмів державного регулювання (податкова та інвестиційна політика, ліцензування).

Пильну увагу слід звернути на процес підвищення енергоефективності в усіх сферах використання газу (житлово-комунальній, промисловій тощо), насамперед, за рахунок виконання програм енергозбереження і скорочення споживання природного газу (що передбачено “Енергетичною стратегією України на період до 2030 року”), впровадження систем обліку природного газу на всіх етапах його споживання (від митного приймання до кінцевого конкретного споживача)

Динаміка основних показників роботи вугільної галузі, яка в балансі паливно-енергетичних ресурсів держави займає 29%, свідчить про те, що за роки незалежності України відбулося значне погіршення кількісних і якісних показників вуглевидобутку. Впав видобуток і зросла зольність. Продуктивність праці, попри невеличкий приріст, так і залишилася на дуже низькому рівні, у кілька разів поступаючись середньосвітовій.

За весь період української приватизації в приватну власність перейшли всі металургійні та коксохімічні підприємства, ключові збагачувальні фабрики, практично всі машинобудівні підприємства галузі, найбільш перспективні та рентабельні шахти. Власниками всіх цих активів стали три-чотири відомі в країні фінансово-промислові групи, що мають величезний вплив на політичні та державні інституції країни.

Внаслідок цього контроль практично всіх вхідних і вихідних товарно-грошових потоків державних вуглевидобувних підприємств виявився сконцентрованим у руках кількох фінансово-промислових груп. А держава опинилася в ролі фінансового донора приватних інтересів.

Отже, внаслідок вигадливого змішання ринкових принципів, державного протекціонізму та монополізації ринку у вугільній галузі склалася спотворена система відносин, що призводить до збагачення монопольних фінансово-промислових груп і деградації державного сектора.

3 початку 70-x років XX століття внаслідок нафтової кризи та зростання цін на нафту краї¬ни ЄС розпочали активну енергозберігальну політику. Вже протягом 80-х років завдяки реалізації програм підвищення ефективності використання енергоресурсів у промисловості та активній популяризації енергозбереження вдалося значно скоротити споживання енергоресурсів у країнах ЄС. У більшості цих країн при практично незмінних показниках споживання енергоресурсів вдалося збільшити ВВП у 1,5 - 2 рази. Реалізація активної енергозберігальної політики на державному рівні дала змогу розірвати пропорційну залежність між економічним розвитком європейських держав, підвищенням добробуту їх громадян та збільшенням споживання енергоресурсів.

Сьогодні розвинені країни світу використовують приблизно 14% поновлюваної енергії, а в окремих країнах більше: так, у Фінляндії — 26%, Швеції — 18%. На жаль, в Україні в загальному балансі енергоспоживання альтернативні джерела енергії становлять лише 0,7%.

Висока енергоємність ВВП в Україні є наслідком істотного технологічного відставання більшості галузей економіки від рівня розвинутих країн, незадовільної галузевої структури національної економіки, негативного впливу “тіньового” сектора, зокрема, імпортно-експортних операцій, що об’єктивно обмежує конкурентоспроможність національного виробництва і лягає важким тягарем на економіку – особливо за умов її зовнішньої енергетичної залежності. На відміну від промислово розвинутих країн, де енергозбереження є елементом економічної та екологічної доцільності, для України - це питання виживання в ринкових умовах та входження в європейські і світові ринки. Для цього підлягає розв’язанню проблема збалансованого платоспроможного попиту як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках, а також диверсифікації імпорту паливно-енергетичних ресурсів.

Слід зауважити, що на даний час структурний фактор як складову потенціалу енергозбереження в основному вичерпано. Для збереження існуючих темпів зниження енергоємності ВВП (4-6% щороку) треба невідкладно задіяти технологічний фактор потенціалу енергозбереження. У разі невжиття кардинальних заходів відставання показників енергоефективності економіки України від показників розвинутих країн стане хронічним. Це, своєю чергою, значно ускладнить у коротко- та середньостроковій перспективі конкурентоздатність вітчизняного продукту на світових ринках. Держава має змусити через зміну законодавчої і нормативної бази до впровадження програм енергозбереження, забезпечити їх фінансування.

Енергозбереження змінює структуру фінансових потоків в державі. Ті кошти, що раніше шли за кордон в оплату імпортного газу, направлятимуться в розвиток власної індустрії енергозбереження — виготовлення теплоізоляційних матеріалів, сонячних колекторів, вітрогенераторів, тощо. Це десятки тисяч нових робочих місць у високотехнологічних галузях промисловості, сплата податків, суттєве зменшення коштів на оплату енергоносіїв для населення та бюджетних організацій, а отже скорочення програм соціальної допомоги та перерозподіл коштів в сторону підвищення добробуту громадян. Також, це є одним з факторів формування малого та середнього бізнесу. Кошти підуть не тільки на великі проекти, а й на модернізацію тисяч будинків, квартир, встановлення індивідуального опалення, тобто роботу, а отже і дохід отримають тисячі малих підприємств і підприємців. Це зменшить доходи фінансово-промислових груп які контролюють енергоринок, що викличе потужню протидію цим заходам. Зрештою, ми це бачимо сьогодні в Україні.

Мартін Бубер в книзі “Народ і його земля” відмітив: “Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ бачить свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі”.

Слід усвідомити, що без економічного націоналізму можемо швидко втрати свою державність, якщо не де-юре, то де-факто.

Для реалізації ідей економічного націоналізму необхідно ряд суспільно-політичних передумов серед яких пріоритетними, на мою думку, є прихід до влади осіб які діятимуть не в інтересах тільки якогось класу чи соціальної групи, а в ім’я цілої нації та всіх громадян національної держави, та формування громадянського, об’єднаного національною ідеєю суспільства, яке зможе контролювати та доповнювати владу.

Автор: Володимир Кондзьолка, Західна аналітична група
Обговорити на форумі