Подвиг ціною життя

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-10-13 03:29:51

За кілька днів до святкування третьої річниці від Дня створення УПА, 11 жовтня 1945 року, Іван Шкондеюк (“Святослав”) із гуцульського села Соколівки, оточений енкаведистами, застрелився. Його тіло чекісти замінували, і вже мертвий Іван ледь не вбив свою матір.

Соколівка — одне з найбагатших сіл на Косівщині. Уздовж дороги одна хата (ні, хатами ці палаци краще не називати) пишніша і краща за іншу. Але Євдокія Шкондеюк, сестра “Святослава”, живе у звичайнісінькій господі біля церкви. Незважаючи на роки перебування у “воркутському раю” та гоніння уже після повернення додому, вона весела і життєрадісна. Та при згадці про “коханого братчіка” бабця Євдокія не могла стримати сліз.

- Нас було четверо: троє братів і я, - витираючи сльози каже старенька. – Іван - найстарший, 1917 року народження. Він був таким красивим і розумним, що мой.

У 1936 молодий Шкондеюк присягнув на вірність Україні та став членом ОУН. Його готували до серйозної праці в підпіллі. Але нічого особливого він зробити не встиг, бо його забрали в польську армію. Якимось чином Іван потрапив до німців. А що добре знав мову, то незабаром був там за перекладача, а згодом і секретарем на одній з німецьких фабрик. Можливо, став би Іван Шкондеюк звичайнісіньким німецьким бюргером, якби не війна та обов’язок перед Україною, про який він інколи не забував.

- Як тільки у 1941 році у Львові проголосили незалежну Україну, - продовжує бабця Євдокія, - то Іван повернувся і став посадником волосної управи, бо тоді українці нарешті почали брати владу у свої руки.

Час був непевний. Одні загарбники змінювалися іншими, і всі зрозуміли, що незалежність держави можна здобути тільки зброєю. Іван Шкондеюк став сотенним у новоствореній Українській повстанській армії, отримавши псевдо “Святослав”. Разом з ним у ліс пішла вся сім”я. Молодший брат Дмитро був у його сотні кулеметником. Євдокія стала станичною, водила гірськими стежками чоти і сотні. Переховувалися й батько з матір’ю та 10-річним братом.

- Нещастя почалися з 1944 року, - Спочатку під час засідки в Яворові загинув молодший брат Дмитро. Через кілька місяців, не витримавши лютих холодів, помер батько. У квітні 1945 заарештували мене, і вже наостанок, потрапивши в облаву, застрелився Іванко, - витерши кінчиком хустки сльози, ледь чутно говорить Шкондеючка. Гріх таке робити, але виходу не було, адже потрапити живим в руки до совітів — це було страшне. Наших людей так катували, що вони починали говорити таке, чого навіть і не робили. Тому, хто чув, що не витримає мук, то стрілявся.

Тіло Івана Шкондеюка забрали і принесли у хату під лісом. І, можливо, би й поховали тихенько, якби не місцеві сексоти, які донесли совітам, що знають, де є тіло сотника “Святослава”. І в голові якогось червоного зайди визрів страшний план. Уже мертвому Івану до плечей прив’язали кілька кілограмів вибухівки, знаючи, що хтось із рідних повстанця прийде забирати тіло і.. злетить у повітря. Коли до мами “Святослава” прийшли якісь люди і сказали, що її сина вбили, то та з плачем кинулася до хати під лісом. Разом з нею пішла сусідка, Марія Стефуранчин, та двоє її внуків-близнюків. Зі страшним криком кинулася мати до дитини. Пролунав вибух…, і жінці ледь не відірвало ноги, а стареньку сусідку таки вбило, малих хлопців, слава Богу,тільки ледь подряпало. Наступної ночі після нещастя повстанці все ж таки поховали те, що залишилося від сотенного.

Євдокія про смерть брата не знала, адже на той час вона “мотала строк” на Воркуті. Щоб не додавати доньці горя, мати не писала, що братів уже нема. Одного разу на етапі дівчина зустрілася з хлопцями зі свого села, які їй розповіли про те, що сталося.

Євдокія Шкондеюк відсиділа 12 років, ще деякий час жила на поселенні, бо їй не давали дозвіл приїхати додому на виїзд. Після того, як вона дізналася про смерть братів, то довго не могла прийти до себе, плакала ночами, молилася за упокій душ Івана та Дмитра і дякувала Богові, що хоча б мама залишилася живою.

…У її вікна щодня дивиться церква. А неподалік, на сільському цвинтарі, усі її рідні. - Уже й мені пора туди, - з сумом говорить бабця Євдокія, але раптом щось згадує і продовжує, - ні, не пора, бо ще нема тієї України, за яку ми боролися, за яку гинули мільйони людей, та й… треба ще правнуків виняньчити.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Соколівка для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі