Правда про гареми

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-09-23 04:43:11

При слові “гарем” хтось згадує веселу пісеньку з “Кавказької полонянки”, хтось солодкі опису любовних романів, а дехто, стиснувши кулаки, тут же задумує про боротьбу за рівність жінок і чоловіків.

Так, гарем зовсім не обов’язково повинен виглядати як у фільмі про Анжеліку: прекрасний палац з фонтанами і ажурними альтанками, де тужать прекрасні невільниці. Гарем - це просто та частина мусульманського будинку, де живуть жінки і діти, і куди не допускаються сторонні. У бідній сім’ї гарем може фактично займати весь будинок, крім передньої кімнати, куди запрошують гостей. А у багатої людини гарем може складатися з декількох будівель, оскільки ісламська етика вимагає надати кожній із законних дружин окреме житло і прислугу, щоб їм не доводилося стикатися одна з одною - дуже розумне правило, чи не так?

Право входити в гарем має тільки сам господар будинку, для інших чоловіків вторгнення вважається серйозним злочином: за це запросто можуть посадити до в’язниці. Поки не з’явилися жінки-медики, лікарям доводилося ставити діагноз тільки на підставі бесіди, взагалі не бачачи своєї пацієнтки або бачачи тільки одну кисть її руки, просунуту в отвір завіси. Якщо до жінок запрошуються вчителі чи артисти, то перевага віддається сліпим, а зрячих слухають з-за ширми або гратчастої перегородки. Звичаї благочестя несхвально ставляться до того, щоб жінка без особливої потреби виходила на вулицю. Халіф ал-Хакім навіть заборонив шевцям шити жіночі туфлі, щоб жінки сиділи вдома. Такий звичай ізоляції жінок - зовсім не винахід мусульман. Араби перейняли її у християн-візантійців, а ті, у свою чергу, були прямими спадкоємцями античної Греції, де, з часів Перікла та Сократа, теж існував звичай розділяти будинок на “жіночу” і “чоловічу” половину. На знаменитих античних бенкетах “сімпосіонах”, де філософи вели бесіди, а поети змагалися у віршуванні, роль господині за столом виконувала запрошена гетера, а дружина господаря гостям навіть не показувалася. Порядна жінка взагалі практично не мала права виходити за межі жіночої половини - “гінекея”.

Чадру або паранджу - покривало або накидку, надягає жінка-мусульманка перед виходом на вулицю. Мусульмани не вважають, що носіння паранджі якось ображає жінку, навпаки, це своєрідний комплімент її красі. Мається на увазі, що якщо жінка не буде закривати обличчя і фігуру, вона буде зводити з розуму всіх зустрічних чоловіків. Так що, якщо ви вважаєте, що на вас і так ніхто не подивиться - можете паранджу не носити, що і роблять дуже літні жінки. Першими мусульманками, яким було наказано носити паранджу, були дружини пророка Мухаммада.

У будинку Мухаммада постійно товклися юрби народу, які прийшли отримати проповіді про віру, і старіючому Пророкові було неприємно, що вся ця публіка запросто базікає з його молодими красивими жінками. Тоді він оприлюднив пророцтво, згідно з яким його дружини повинні були приховувати обличчя від сторонніх, і лише потім їм стали наслідувати всі інші мусульманки. За законами шаріату, у мусульманина може бути від однієї до чотирьох дружин, які є з ним в законному рівноправному шлюбі. До викорінення рабства, сексуальне співжиття господаря з рабинею вважалося абсолютно нормальним явищем, діти рабині вважалися законними, саме рабині-наложниці, а не законні дружини, складали основне населення величезних гаремів. У багатьох халіфів - середньовічних мусульманських правителів - матері були рабинями-іноземками. Тому не дивно, що декотрі з них були світловолосими і блакитноокими. Цікавий факт: згідно зі статистикою, у великих султанських гаремах народжувалося більше хлопчиків, ніж дівчаток. Є гіпотеза, що таким чином природа намагалася відновити удаваний недолік чоловіків у популяції. У наш час багатожонство зберігається лише в лічених мусульманських країнах і, переважно, в самих вищих верствах суспільства - це викликано династичними інтересами, наприклад - необхідністю мати спадкоємця. Шлюб вважається в ісламі богоугодною справою, тому неодружені чоловіки і незаміжні дівчата в Ісламському світі складають рідкісний виняток.

Мусульманин може одружитися з християнкою або юдейкою, але мусульманка може вийти заміж тільки за мусульманина. Звичай не дозволяє жінці жити в чужому домі, тому у випадках довгого перебування в гостях, догляду за хворим, вчителювання і т.д. між господарем будинку і гостею укладається фіктивний шлюб. В ісламі існує кілька видів розлучення. Найпоширеніший - розлучення з ініціативи чоловіка, знаменитий “талак”. Чоловік може без пояснення причини дати дружині розлучення, промовивши “талак!” (“Відпускаю!”) У присутності свідків. Якщо слово “талак” було сказано тричі, шлюб між колишнім подружжям може бути відновлений тільки після ще одного заміжжя дружини, а якщо “талак!” вимовляється дев’ять разів, шлюб не може бути відновлений за жодних умов, навіть якщо чоловік, котрий погарячкував, вже охолов, передумав і дуже хоче взяти свої слова назад. Всупереч широко розповсюдженому переконанню, в ісламських країнах розлучення може бути здійснене і за ініціативою дружини, наприклад, у випадку, якщо чоловік не виконує умови шлюбного договору.

Подружня невірність - страшний гріх з точки зору ісламу, і він карається смертю. Однак випадки таких звинувачень за всю історію існування ісламського світу можна перерахувати на пальцях. Причина в тому, що за ісламськими законами звинувачення подружжя в невірності повинно бути засвідчено чотирма свідками, які спостерігали процес перелюбу на власні очі! Зрозуміло, така річ, як перелюб, надзвичайно рідко здійснюється у присутності чотирьох повнолітніх, дієздатних свідків. І навіть у тому випадку, якщо підступний чоловік підкупить чотирьох негідників, які погодяться піти на неправдиві свідчення - навіть у цьому випадку обмовлена дружина може поклястися богом, що вона невинна, і якщо її в той же самий момент не вб’є божа кара - вона вважається умовно виправданою і може вимагати розлучення. Євнухи вважаються обов’язковим атрибутом султанського гарему.

Парадокс полягає в тому, що іслам категорично забороняє каструвати людей і тварин. Тому мусульмани купували кастратів у християн та іудеїв. У середньовіччя деякі християнські монастирі в Єгипті мали свій основний дохід, купуючи молодих рабів, піддаючи їх кастрації і продаючи з великим баришем. Цей “промисел” був дуже вигідний: після важкої операції виживали не всі, від чого число євнухів було сильно обмежене, що підтримувало на них високу ціну. Ви можете не повірити, але в середні віки євнухи вважалися хорошими воїнами.

Автор: Юлія БОЛЬШАКОВА, “Настроение”
Обговорити на форумі