Апостол Сибіру й Казахстану

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-09-23 03:37:30

Сьогодні минає вісім років з часу коли 23 вересня 2001 року, під час святої Меси на Площі Матері Батьківщини в столиці Казахстану Астані, Найсвятіший отець Іван-Павло ІІ сказав до кількох десятків тисяч присутніх католиків: “З великою радістю дивлюся на вас і дякую Богові, що мені дано бути серед вас. Я завжди цікавився вашою долею. Багато розповідав про вас незабутній отець Владислав Буковинський, якого я часто зустрічав і щоразу дивувався його священицькою вірністю і апостольським запалом…”

Все починається в житті з родини. Хто ж цей слуга Божий, про якого нині із вдячністю згадують у молитвах тисячі людей в Польщі, Україні, Росії, Казахстані й Таждикистані. Для когось він перший, хто розповів про Бога атеїстам, для когось — добрий священик, який повінчав молоду пару, похрестив дітей чи провів в останню путь християнську душу на великих просторах Сибіру й Казахстану, де, здається, вже й не залишилося ніякої надії на справедливість та Божу ласку, комусь він вперше дав зі своїх рук Святе Причастя.

4 січня 1905 року в місті Бердичів, неподалік Житомира, в сім’ї директора цукроварні Кіпріяна-Йосифа Буковинського та його дружини, Ядвіги Сціпіо дель Кампо, народився син Владислав-Антоній. Уже з перших років він тиха, побожна та слухняна дитина, в якої батьки помічають гострий розум, допитливість та відкрите щире серце до світу й людей.

Навчання малий Владислав розпочинає у 1914 році в російській гімназії у Києві, а від 1917 року перебуває в польській гімназії Плоскірова (нині Хмельницький). Тяжким ударом долі стає для юнака смерть матері Ядвіги. Незабаром батько одружується із її сестрою Вікторією, яку хлопчик все життя шануватиме як матір. Від шлюбу Кіпріяна-Йосифа та Вікторії у Буковинських народжується син Зигмунт, який пізніше чи не найбільше вболіватиме за звідного брата Владислава. Щоб позбавитися гіркоти втрати, родина Буковинських виїжджає в Польщу.

Світло науки й служіння. Здібний юнак, аби відволіктися від сумних думок, віддається навчанню та 24 вересня 1921 року успішно складає іспити і поступає на факультет права Яґеллонського університету. Розумного студента помічають викладачі та вже з перших курсів пропонують йому зайнятися науковою працею. Владислав Буковинський пише кілька праць та стає переможцем конкурсу наукових робіт.

На третьому курсі юнак, який готує себе до юридичної кар”єри випадково зустрічається із одним священиком. Той розповідає йому про життя семінаристів. Спочатку хлопець навіть не сприймає серйозно слова отця, коли вінмовить, що із Владислава був би добрий душпастир.

Але після здобуття мігістерського ступеня Буковинський не стає адвокатом, політичним діячем, не продовжує наукові дослідження, а опиняється на теологічному факультеті свого ж таки Ягелонського університету. У такому випадку мовлять, що така була воля Божа, що вела Ісусового обранця до призначеної в житті стежини. 28 вересня 1931 року Буковинський отримує ієрейські свячення та розпочинаєж служіння в краківській катедрі, веде катехизацію в гімназії у Рабці й у Сухій Бєскідській.

Покликав Бог на батьківщину. У молодого священика багато планів на майбутнє. Розумного та завжди веселого отця Владислава люблять і поважають, але Бог знову веде його іншою дорогою. За Його помислом Владислав Буковинський потрапляє в Україну. Спогади дитинства ринуть на нього з такою силою, що отець Владислав вирішує подати прохання до краківського митрополита Адама-Стефана Сапіги, щоб залишитися у рідному краї.

“У 1936 році Владислав Буковинський прибуває до Луцька,—розповідають парафіяни кафедрального собору святих Петра і Павла, що в обласному центрі Волині. —Згодом він починає працювати викладачем катехетики і соціології у місцевій Вищій Духовній Семінарії в Луцьку, стає генеральним секретарем Дієцезіяльного Інституту Католицької Акції, директором Вищого Інституту Релігійних Знань і заступником редактора “Католицького Життя”. Окрім цього, отець Владислав не оминає уроків релігії в луцьких школах, через які познайомився з багатьма людьми”.

Випробування окупацією. Плачем матерів, смертю дітей та численними ув’язненнями городян вриваються в життя отця Владислава важкі 40-і роки. Усі кошти, що має, священик віддає бідним. Змучений, голодний та навіть в порваній сутані він продовжує щоденні Богослужіння вже як настоятель кафедрального собору в Луцьку.

Щовечора отець Владислав ходить на залізничну станцію, де у вагонах-“телятниках” сотнями вивозять енкаведисти поляків у Сибір. “Не бійтеся, моліться, Господь про вас пам’ятає і любить”, — промовляє зі сльозами на очах змарнілий пастир. Тільки знає, що для багатьох не стануть ці слова потіхою. Уночі священик збирає біля станції трупи дітей, які викидають нелюди із вагонів. Уже багатьох невідомих янголят, що загинули лютою смертю, провів отець Буковинський за християнським звичаєм в останню путь.

Куля не убила, тюрма не зломила. Усіх, хто міг думати та протистояти загарбницькій політиці радянської влади, кидають за тюремні мури. Особливо люто переслідують безбожники священиків. 22 серпня 1940 року отця Владислава уперше заарештовують.

Під час масових розстрілів у Луцьку 23 червня 1941 року священикові чудом вдається уникнути смерті. Разом із іншими в’язнями енкаведисти ведуть його на розстріл, проте куля, на щастя не влучає в нього. Отак тихо лежачи серед трупів кілька годин, отець Владислав бачить та переживає пекло земне.

Не кращими були й час німецької навали. Отець Владислав знову допомагає бідним та рятує від смерті єврейських дітей. Якось йому вдається домовитися із окупаційною владою про Служби Божі для полонених. Разом із монахинями-бенедектинками він проводить месу різними мовами, аби тільки полонені розуміли. Чимало з тих, які стояли у той час у храмі молилися вперше, хто як умів, своїми словами, але це була найщиріша молитва.

Від Казахстану до Сибіру — караються люди за віру. Удруге священика разом із єпископом Адольфом-Петром Шльонжком та іншими священиками, які служили в Луцьку, арештують вночі з 3 на 4 січня 1945 року. Спочатку в’язнів вивозять до Ковеля, а згодом садять у київські каземати.

Перед від’їздом тюремного потяга отець Владислав із сумом споглядає на кількох людей, які прийшли попрощатися зі своїм пастирем. Змучений та побитий, він знаходить у собі сили усміхнутися своїм духовним синам і донькам, помахати на прощання рукою і знову мовити, що на усе Божа воля.

У кінці червня 1945 року без суду та слідства отцю Буковинському зачитують вирок: 10 років каторги. А далі — челябінські табори, непосильна робота на лісоповалі та мідних копальнях Джескасґану, де попрощалися із життям тисячі в’язнів.

300 метрів під землею при температурі 4 градуси, в постійній волозі, упродовж 12 годин накидав отець Владислав лопатою мідну руду на візки. Денна норма — 12 тонн. За невиконання —зменшення і без того мізерної порції їжі. Окрім накидання руди, священик виготовляє дерев’яні корки для вибухівок. Із постійним ризиком для життя він щодень розносить їх та розміщує у віддалених коридорах. Уночі, не забуваючи про свій священичий обов’язок, отець Буковинський сповідає та причащає в тюремних бараках сотні людей.

Добровільно на… заслання. Після смерті ката народів, Сталіна, тисячі нещасних ув’язнених отримали свободу. 10 серпня 1954 року був звільнений із табору й отець Владислав. Однак на мужнього священика чекало ще заслання у Караганді. Аби відвернути надмірну увагу міліції до його душпастирської праці, пан Буковинський влаштовується працювати нічним сторожем на новобудовах.

У 1955 році багатолітній в’язень отримує можливість побувати на батьківщині. Радості родини у час зустрічі не було меж. Брат Зигмунт категорично проти, аби Владислав повертався в Радянський Союз, адже, незважаючи навіть на присутність російських окупантів, у Польщі немає такого суворого тоталітарного режиму. “Мене чекає паства, я ж там чи не єдиний католицький священик, не можу їх зоставити без Божого слова”— опустивши очі, тихо мовить брат Зигмунтові на прощання. Дивуються його вчинку навіть представники влади у Казахстані. Не раз міліціонери, поважаючи отця Владислава за незламність, відпускають його, попереджуючи, аби він більше “не збирав по ночах людей”

Незабаром священик Владислав Буковинський отримує радянське громадянство, паспорт та право вільно пересуватися по всій території Радянського Союзу. Наша церква — у кожному домі. Зі сльозами на очах зустрічають люди священика у Караганді. За кілька днів отець Владислав звільняється з роботи, щоб мати можливість більше часу приділяти душпастерській праці. Кожен дім, куди він прибуває, стає на кілька годин храмом.

Сучасники отця Владислава згадують, що він приїжджав зазвичай після полудня. Влаштовував на столі вівтар. Потім сповідав. Увечері відправляв Службу Божу, після чого знову сповідав до ночі. О п’ятій ранку знову Богослужіння, сповідь, хрещення та шлюби. При цьому отець Буковинський міг спати по дві-три години, або не зімкнути очей кілька днів взагалі.

У 1958 році священика в черговий раз арештовують за антирадянську діяльність та зв’язок з ворожим Ватиканом. На суді колишній магістр права наскільки добре себе захищає, що отримує мінімальне покарання: три роки каторги, які відбуває на лісоповалі біля Іркутська.

Після звільнення отець Владислав багато подорожує. По всій території Казахстану, Узбекистану, Таджикистану здійснює підпільне місіонерське служіння. “Ми кілька літ були духовними сиротами, і нарешті отримали доброго батька”, — каже зі сльозами один старенький пан, вперше за десятки літ зустрівши священика.

“Свідченням віри стане моя труна”. Роки каторжної праці, недоспані ночі, голод та холод підірвали здоров’я католицького душпастиря. Отець Владислав у черговий раз їде до Польщі та… потрапляє на два місяці в краківську лікарню. Туди до нього щодня приходять десятки людей, аби поговорити із місіонером-подвижником. Здивовані лікарі змушені винести його ліжко із палати на коридор.

Ослаблений отець Владислав просить приятелів, рідних, добре та малознайомих людей, аби ті принесли йому поштівки із зображенням польських костелів. “Це буде доброю духовною підтримкою для тих, що живуть у далеких землях Казахстану,—мовить, дякуючи, хворий священик.

За кілька тижнів, незважаючи на погане самопочуття, отець Буковинський знову відмовляється залишитися в Польщі, говорячи, що коли він навіть помре, то “й могила буде апостольствувати”. Його слова виявилися, на жаль, пророчими.

Щодня отець Владислав слабшає. У казахській лікарні, куди до нього приходять сотні парафіян, священик мовить “Якщо я помру, прийде другий священик, без душпастиря ви не залишитеся”. 3 грудня 1974 року отець Буковинський помирає, будучи до останнього подиху при пам’яті, та тримаючи вервицю в руках.

…На похорон до місіонера їдуть сотні людей з усього СРСР, за його труною йдуть священики різних конфесій, які проводжають в останню дорогу “Апостола Караганди”.

Волинь пам’ятає. На Волині вірять, що отця Владислава буде канонізовано. Вдячні мешканці Луцька, парафіяни нашого храму вирішили також долучитися до вшанування слуги Божого. У костелі Петра і Павла встановлено пам’ятну дошку, адже саме тут отець Буковинський служив кілька років та проповідував під час радянської та німецької окупації, звідси він ступив на дорогу мучеництва та місійного служіння.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Луцьк для Коломия ВЕБ Порталу
При підготовці статті використані матеріали із книги “Апостол Казахстану. Слуга Божий, Владислав Буковинський”
Обговорити на форумі