К.Ющенко: Я вважаю свого чоловіка справжнім героєм

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-09-18 10:37:24

Дружина Президента України — про страшну осінь 2004-го, новий політичний сезон, роботу та виховання дітей.

Вересень — важливий місяць у календарі Катерини Ющенко. Розпочинається новий рік життя самої пані Катерини — її день народження припадає на День знань; розпочинається новий навчальний рік у її дітей. І знову наближається річниця жахливої події в її житті — отруєння чоловіка. Практично щороку, відтоді як Віктор Ющенко увійшов у політичне життя, вересень позначений стартом нового сезону політичного бруду та нападів на нього та його родину. Ми вирішили запитати пані Катерину про її думки щодо початку президентської кампанії, історію з отруєнням її чоловіка, про інші політичні інтриги, а також про її Фонд, родину, дітей та інше.

— Пані Катерино, що приносить найбільше задоволення як дружині Президента України?
— По-перше, це можливість подорожувати Україною, вивчати її історію, кожного дня бачити, як відбуваються величезні зміни у багатьох сферах нашого життя. Це можливість зустрічати справжніх героїв та талановитих людей — музикантів, митців, медиків, освітян, селян, промисловців — та спілкуватися з тисячами людей.

По-друге, це можливість спробувати вплинути на ті сфери суспільного розвитку, що справді важливі для мене — дитячу медицину, освіту, культуру, мистецтво, відновлення історичної пам’яті. Я вдячна, що можу дещо зробити, хоча, звичайно, мій вплив є значно меншим, ніж вважають деякі люди.

По-третє, це шанс представляти Україну за кордоном та перед іноземними гостями, які приїздять до нас, показувати їм найкращі пам’ятки культури, архітектури, українську кухню, таланти, мистецтво. Часто виявляється, що люди мало знають про Україну — максимум те, що вони чули у 2004 році під час Помаранчевої революції. Те, що вони дізнаються про нашу країну, неймовірно вражає їх. А я як українка дуже цим пишаюся.

Коли під час церемоній прийняття іноземних гостей або на офіційних заходах за кордоном виконують український Гімн — мене сповнює гордість. Я завжди пам’ятаю, скільки поколінь українців молилися за незалежність, виборювали її та вмирали за неї, щоб сьогодні Україну визнавали у світі як величну незалежну державу. І нарешті, я із великим задоволенням привожу в Україну нові ідеї та тенденції, які бачу в інших країнах світу, щодо прогресу у сфері охорони здоров’я, освіти та суспільного розвитку.

“Сезон бруду вже розпочався”

— Чи ви морально готові до початку виборчої кампанії та нового сезону брудної політики?
— Я знаю, що наступні тижні та місяці будуть важкими. Розпочнеться нова кампанія брехні та бруду. Ми вже стикалися з цим, особливо у 2004 році. Якби моя віра у Бога і в нашу церкву, мій оптимізм та переконання у тому, що нарешті настав час України, не були такими сильними, — я вже давно здалася б і опустила руки. Але я бачу закономірність у всьому, що відбувається, і я переконана, що Бог допоможе Україні пройти ці важки роки становлення. Я вірю, що Він допоможе і моїй родині.

Сезон бруду вже розпочався. Один депутат, який і пальцем не поворухнув для того, щоб допомогти хворим дітям, звинуватив наш Фонд у привласненні грошей, зібраних для будівництва Дитячої лікарні майбутнього. Ми витрачаємо багато годин та днів, відповідаючи на ці безглузді звинувачення. Не сумніваюся, що все буде добре, оскільки ми розпочали цей проект з єдиною метою — допомогти українським дітям, перед хворобами яких наша медицина сьогодні безсила. І, попри бюрократичні та політичні перепони, ми робили і будемо робити все, щоб цей процес був чесним та прозорим. Розпочинаючи цей проект, ми знали, що він не буде легким, що його супроводжуватимуть звинувачення та політичні спекуляції. Нам радили робити маленькі проекти і не брати на себе таке велике завдання. Але було б гріхом ігнорувати гостру потребу країни в такій лікарні й робити лише проекти, легкі з точки зору піару.

“Мене назвали Катерина Клава, на честь двох молодших сестер мого батька”. Деякі підозрілі інтернетсайти, які часто базуються в інших країнах, знову і знову піднімають питання мого походження з діаспори. Це просто комічно — вони називають організації, з якими я співпрацювала, “одіозними та антикомуністичними”. Український конгресовий комітет Америки? Світовий Конгрес Українців? Національний комітет поневолених народів? Звичайно, комуністам ці організації можуть не подобатися, але саме ці установи представляли сотні тисяч та мільйони українців у діаспорі. Ці організації десятиліттями говорили про Україну, про порушення людських та національних прав у нашій країні, про прагнення до свободи та можливості самим визначати свою долю. Знову чути гасло “Віктор Андрійович, ваша дружина — американка!”. Раніше це гасло не спрацювало, не спрацює і зараз. Я українка, яка повернулася додому зза кордону. Я з діаспори, яка вчила своїх дітей любові та відданості своїй Батьківщини.
Уявіть, до чого можуть дійти ці політичні сайти. На Заході всім дітям, як правило, дається подвійне ім’я, адже форма по- батькові там не використовується. Мої батьки назвали мене Катерина-Клава, на честь двох молодших сестер мого батька. Батько народився в Харківській губернії у 1917 році. Катерина, його улюблена сестра, захворіла під час Голодомору і померла через декілька років. Клаві було три роки, коли почався Голодомор. У 1933 році вона зникла безвісти з дитячого садочка. І до сьогодні ми не знаємо достеменно, чи померла вона від голоду, чи її вбили, щоб з’їсти, як траплялося в ті часи; чи забрали до інтернату, де вона виховувалася державою — доля, яка спіткала багатьох дітей “куркулів”. У лікарні в Чикаго, де я народилася, ім’я “Катерина-Клава” записали як “Кетрін-Клер” — а російські вебсайти створили історію, що Клер — це прізвище мого першого чоловіка! Я пам’ятаю, як ми разом із чоловіком сміялися над цим — на щастя, Віктор є моїм першим, моїм єдиним чоловіком!

— Як, на вашу думку, буде розвиватися виборча кампанія?
— Я передбачаю, що, поперше, більшість кандидатів будуть проголошувати популістські заяви та давати обіцянки, які ніхто і не планує виконувати. Вони знають, що пізніше зможуть віднести свої невдачі на рахунок інших факторів. Подруге, вони вимовлятимуть слова, які їм підкажуть іноземні радники, зазвичай американські або російські. Ці саундбайти, гасла, бігборди та кольори передбачувані — їх уже неодноразово використовували кандидати в інших країнах. Ці гасла покликані маніпулювати свідомістю наївних виборців, але за ними немає ніякого реального змісту. Красномовність не завжди є синонімом знання, вміння, надійності. Потретє, ми почуємо стільки неймовірних обвинувачень проти всіх інших учасників перегонів, їхніх союзників, їхніх родин, що, врештірешт, громадяни перестануть довіряти будькому. На жаль, і правдивим звинуваченням також.

Нормальні люди просто заплющать очі і закриють вуха. Вони будуть жити своїм життям, утримувати родини і сподіватимуться, що настане день, коли нарешті всі їхні лідери почнуть працювати на користь країни та її громадян.

— А такий день настане?
— Він настане, коли люди перестануть просто сподіватися на когось і самі почнуть працювати над тим, щоб їхні мрії здійснювалися. Мені дуже приємно, що в Україні формується громадянське суспільство, але насправді ми ще далекі від реальної участі громадян у вирішенні нагальних суспільних проблем.

Мене постійно дивують запитання, з якими люди звертаються до мого чоловіка, політиків та просто відомих людей. У Європі нікому навіть на думку не спадає, що Президент, Прем’єрміністр, мер або дружина Президента можуть вирішити якісь їхні проблеми — знайти роботу, отримати квартиру або будинок, закрити кримінальні справи, — з якими часто звертаються до нас. Але люди в нас це роблять, оскільки ще бракує системи, яка би вирішувала ці проблеми в логічний, дієвий спосіб. Наша Конституція та закони не забезпечують справжнього та ефективного представництва інтересів громадян.

Заможні суспільства ніколи не створюються альтруїстичними диктаторами, “добрими царями”. Вони створюються, коли громадяни беруть активну участь у зміні середовища, в якому вони живуть, використовуючи для цього систему, або коли вони змінюють систему так, щоб вона слугувала загальним інтересам добра. Я часто повторюю, що завдяки Майдану ми вибороли не зміни, а можливість змін. Вибороли право брати активну участь у розбудові суспільства.

Я вірю, що прийде день, коли більшість українців стане патріотами та активними громадянами, коли вони за власним бажанням займатимуться такими справами, як суспільні реформи, охорона здоров’я, освіта, політика тощо. Я також вірю, що настане день, коли більшість із тих, хто йде до влади, буде вважати цю владу викликом, відповідальністю та привілеєм зробити щось для своєї країни. Коли їх обиратимуть до влади за глибину та ґрунтовність їхніх знань, відданість, чесність, надійність. Можливо, не скоро, але такі часи прийдуть.

— Як ви вважаєте, чи має Віктор Андрійович шанс вдруге стати Президентом?
— Абсолютно. Адже він виконав обіцянки своєї передвиборчої кампанії. Він — єдиний кандидат, який своїми діями довів, що він завжди стоятиме на захисті інтересів України. Він — єдиний, кому сьогодні це можна довірити.

І коли сьогодні інші зосереджують свої зусилля на руйнуванні, він творить, будує і відроджує речі, які впливатимуть на покоління майбутніх українців. І я бачу, що українці починають це розуміти.

Політичні бали і політичні кошики

— Багато з тих, хто нападає на вас, колись підтримували вашого чоловіка. Деякі з них навіть є вашими кумами. Як ви це поясните?
— Люди, які приходять в політику, мають різну особисту мотивацію. І коли вони змінюють політичні уподобання, це також є наслідком їхньої особистої мотивації. Деякі люди приходять на державну службу з добрими намірами, а потім стають жертвами корупції. Інші з самого початку налаштовані на те, щоб капіталізуватися на політиці. Лише мала частина приходить у політику тому, що є патріотами, відданими своїй країні, і ніколи не зраджують своїм переконанням. З кінця 1990х років навколо нас було багато різних людей. Деякі з них мені дійсно подобалися, і я була шокована їхньою зрадою. Деякі не подобалися з самого початку. Деякі залишилися вірними нашим спільним переконанням попри всі труднощі.

Як людину, яка виросла в діаспорі, в іншому політичному оточенні, мене часто дивували матеріалізм та поведінка тих, хто прийшов в українську політику. На Заході люди, які прагнуть заробити гроші, йдуть у бізнес; у політиці та на державній службі багато не заробиш. Західне суспільство не сприймає хвальковите споживання, життя напоказ. Чим вищий рівень політика, тим скромніше поводиться він та його родина.

Мій чоловік завжди був відданий справі розбудови широкого політичного руху в Україні. Він був готовий прийняти людей різного “політичного походження” — зі своїм особистим минулим, політичною історією, мовою, релігією. За однієї умови — що всі вони будуть працювати на українську справу. Для нього найважливішим було створення базового політичного консенсусу.

Часто навколо мене були люди, з якими за нормальних умов я навряд чи була б поруч. Я вже пояснювала ситуацію з “кумами” в Україні. З часів, коли мій чоловік був головою Національного банку України, і дотепер у багатьох людей навколо нас народжувалися діти, і вони просили нас стати хрещеними батьками. Чи були їхні наміри благородними? Так, із деякими людьми ми пройшли важкі часи та випробування і залишилися близькими. Для інших це був спосіб заробити політичні бали та підняти свої рейтинги у бізнесі, політиці, у своєму оточенні. Це було особливо очевидно, коли до нас зверталися люди, яких я ледве знала.

Деяких кумів я зустрічала напередодні хрещення, деяких навіть уже після цього. І коли я бачила, що другим хрещеним, батьком або мамою, яка мала нести дитину до вівтаря, була людина з іншого політичного табору, — я чітко розуміла, що батьки цієї дитини просто розкладали яйця в усі потрібні політичні кошики. Це було неприємно, але наша церква не дозволяє відмовляти у проханні стати хрещеним. Думаю, для дітей дуже погано, що їхні батьки використовують цей святий обряд у суто особистих цілях, а не шукають духовних батьків для своєї дитини, які б допомагали виховувати її та були поруч у скрутні часи. Але, як я вже казала, я б, радше, була людиною, до якої звертаються з проханням стати хрещеною, ніж такою, яку ніколи не запрошують.

“Осінь 2004 року я згадую, як страшний сон”

— Кожного року, коли настає річниця отруєння вашого чоловіка, навколо цієї теми починаються спекуляції. Що відбувається цього року? Як почувається Віктор Андрійович? Чи буде колись доведено до кінця справу про отруєння?
— Сьогодні, коли я багато в чому стала “товстошкірою”, мені здається, що наші опоненти дуже добре знають, наскільки болюче і важке це питання для нашої родини. І часто ним зловживають. Вважаю жахливим та гріховним ставити під сумнів те, що мій чоловік був отруєний. Я розумію, що люди, які це роблять, дуже зацікавлені в тому, щоб змінити напрям дискусії навколо цієї теми — щоб відволікти увагу від того, хто насправді стоїть за отруєнням.

Факт отруєння був підтверджений і доведений десятками тестів, зроблених у лабораторіях різних країн світу. Дякувати Богу, тести показують, що кількість отрути в організмі Віктора постійно зменшується і на сьогодні залишається досить низькою. Я знаю, що перед нинішніми виборами почали навіть вказувати на мене пальцем у справі отруєння — ніби я сфальсифікувала результати тестів, розробила цей план, щоб допомогти йому виграти вибори. Це та глибина морального падіння, якої можуть досягти наші опоненти і їхні “оплачені” журналісти, щоб “виграти” вибори, — але я не вірю, що ці вибори можна виграти лише брехнею. Ті, хто кажуть таке, хочуть приховати той факт, що у вересні 2004 року Віктор був дуже близький до смерті.

Протягом багатьох місяців, починаючи з весни 2004 року, наша родина постійно отримувала погрози. За нами слідкували, ми знали, що наші телефонні розмови прослуховують. Декілька людей попереджали мене, що якщо я народжу свою дитину в Україні, то її або мене вб’ють у лікарні. Думаю, це не було правдою, а просто залякуванням. Багато людей протягом всього 2004 року говорили мені, що Віктора хочуть вбити. Навіть уже після отруєння я дуже боялася, що хтось прийде в лікарню і закінчить справу. Коли ми були на Майдані, кожного дня до мене підходили люди і говорили, що були плани вбити або дискредитувати членів нашої родини, зокрема йшлося про дітей.

Найважчим восени 2004 року було те, що ми і гадки не мали, що саме було причиною отруєння. Ми знали, що Віктор смертельно хворий, що стан його здоров’я погіршується кожного дня, — і не знали, чому. Адже злочинці обрали отруту, яку дуже важко виявити. У грудні 2004 року ми дізналися, що у світі існує лише декілька лабораторій, які фактично мали тест для виявлення цієї отрути.

Саме тому у вересні, жовтні, листопаді 2004 року я зверталася до всіх, кого знала у Європі та Сполучених Штатах, — по допомогу у визначенні причини хвороби. Мені доводилося робити це таємно, я змушена була приховувати факти, я боялася всіх і всього. Цей час я пам’ятаю, як страшний сон. Я просила лікарів Віктора широко розсилати зразки крові та інші аналізи — і вони зверталися до Сполучених Штатів, Німеччини, Англії та інших країн. Багато друзів, колег, депутатів “Нашої України” пропонували брати ці зразки невідомо куди, де могли б поставити правильний діагноз. Нарешті лабораторія в Нідерландах змогла виявити отруту. Пам’ятаю, як уперше почула про результати тестів на СNN. Я відчувала радість, що ми нарешті маємо відповідь, жах від назви отрути, гнів, що лабораторія публічно проголосила результати тесту, перш ніж повідомити про це лікаря та родину. З того часу ці аналізи вже багато, багато разів підтвердили міжнародні експерти. Експерти по діоксину з декількох європейських країн, США, Японії радили нам, як саме лікувати це захворювання.

Перші два — три роки були надзвичайно складними для нашої родини. Віктор терпів неймовірні страждання. Кожного дня вставав, 1215 годин проводив на роботі, а після цього повертався додому і проходив кількагодинні лікувальні процедури. Іноді доводилося 34 рази на день міняти йому сорочку — адже на його шкірі часто відкривалися криваві рани. Лікарі були шоковані тим, що людина може працювати з таким страшним болем. Я не дозволяла, щоб діти, старші та молодші, знали, наскільки все було погано.

Я вважаю свого чоловіка героєм. Він міг здатися, але терпів цей біль і напади, адже свято вірив у свій обов’язок перед Україною та її громадянами. Я дуже пишаюся цим. А той страшний час я згадую як період, коли Бог тримав нас за руки. Чи буде знайдено зловмисників, чи буде доведено до кінця цю справу? На жаль, система часто знаходить спосіб обійти надання чітких висновків. І я знаю, що злочинці і далі будуть боротися і розповсюджувати брехню. Але Бог бачить усе, і Бог на все суддя. Одного дня ці люди будуть відповідати перед Богом і перед суспільством.

Справа всього життя

— Інше питання, яке є об’єктом нападок на вас із боку опонентів вашого чоловіка, — це Дитяча лікарня майбутнього. Який стан справ у створенні лікарні?
— Дякувати Господу, останнім часом ми здійснили низку дуже важливих кроків у будівництві цієї лікарні. Етапові, на якому ми перебуваємо сьогодні, передували сотні годин наполегливої і кропіткої роботи наших співробітників і партнерів. Але сьогодні ми маємо медичний план, надсучасний архітектурний проект, який став фіналістом престижного світового конкурсу архітектурних проектів. Під лікарню виділена земля, обраний генеральний підрядник, який здійснюватиме перший етап будівництва, визначені основні технології. Ми розпочали будівництво, напрацьовуємо концепцію та механізм набору і підготовки персоналу. Досвід усіх інших країн, які будували подібні заклади, показує, що від виникнення задуму і до відкриття лікарні минає 7—12 років.

Пам’ятаю, на відкритті стадіону в Донецьку мій чоловік запитав у Ріната Ахметова, як багато часу забрало будівництво стадіону. Він відповів: “Від зародження ідеї і до сьогодні — десять років”. Це нормально. Похвально, що хтось здійснює свою мрію — мрію, яка слугуватиме багатьом поколінням. Ми сподіваємося, що будівництво лікарні відбуватиметься швидше, адже ми усвідомлюємо, наскільки вона потрібна Україні. Ми і далі шукатимемо партнерів — але не тих, хто проголошує свої наміри, а тих, хто їх втілює в життя. Для мене особисто це зобов’язання не на кілька років, а на все життя.

“Для мене важливо, щоб наші діти мали внутрішню потребу думати про когось, окрім себе”

— Як розпочався новий навчальний рік для ваших дітей? Чи подобається вам їхня школа?
— Спостерігати за тим, як наші діти ростуть, набираються життєвої мудрості, а деколи просто приголомшують своїм баченням світу та знаннями, є сьогодні найцікавішим аспектом мого життя, який приносить мені велике задоволення. Усі ми хвилюємося про те, чи робимо правильний вибір для своїх дітей. Коли я обирала для них школу, то враховувала різні фактори — якість освіти, безпека, можливість вивчати мови тощо. Для мене важливо, щоб моїх дітей не виокремлювали, щоб до них ставилися не краще і не гірше, ніж до будь–яких інших дітей у їхніх класах.

Чи є наша школа ідеальною? Ні. Кожна школа має свої позитивні та негативні сторони. У школі, яку зараз відвідують наші діти, мені найбільш подобається особливий наголос на участі в соціальних проектах та на розвитку особистісних якостей дитини. Кожен клас, кожний учень повинен брати участь у соціальних проектах і демонструвати свої досягнення у цій сфері. Наприклад, п’ятий клас, де вчиться Софія, допомагає дитячому притулку. У другому класі Христина з однокласниками збирали кошти для програм із допомоги країнам, в яких є дефіцит питної води. Інші класи працювали над очисткою довкілля, допомагали дітям, які залишилися без батьківського піклування, підтримували дітей з обмеженими можливостями, передавали книги для сиротинців тощо.

Для мене важливо, щоб наші діти виросли, маючи внутрішню потребу думати про когось, окрім себе, і щоб вони вміли відчувати щастя від чогось більшого, ніж задоволення власних матеріальних потреб. Я вчу їх, що матеріальне рідко приносить справжнє щастя та задоволення життям. Почуття самореалізації та задоволення собою приходить від чогось більш складного, духовного. Воно приходить від любові до Бога, своєї країни; від любові до родини, друзів, зовсім чужих людей; зрештою, від любові до життя. Хочу, щоб вони вчилися отримувати задоволення від читання, вивчення історії та науки, мистецтва, від творення змін на краще у навколишньому світі.

— Ви часто відвідуєте концерти, з чоловіком та самостійно. Що саме вам найбільше подобається? Чому ви завжди берете дітей на концерти, державні події, до церкви?
— Як людина, яка часто бувала за кордоном, я можу сказати чесно і відверто: ми — дуже талановита нація. Мене завжди приголомшують глибина та розмаїття талантів в Україні — у музиці, мистецтві, культурі. Чим більше я дізнаюся про нашу культуру та традиції, тим більше ними захоплююся. Цього року я з дітьми брала уроки петриківського розпису. Діти вчаться грати на бандурі. Я мрію, щоб вони навчилися основам українського народного танцю. Ми також займалися гончарством, писанкарством та іншими традиційними видами мистецтва.

Що ж до музики — мені дуже подобаються українські народні пісні, я вже багато років збираю патріотичні пісні. У нас вдома постійно звучать пісні Володимира Івасюка, тріо Мареничів, співачки з діаспори Квітки Цісик, Віктора Морозова, гурту “Рутенія”. Дуже люблю нашу сучасну музику, зокрема гурт “Мандри”. Пісня “Не спи, моя рідна земля” є моєю улюбленою, коли я її чую, у мене завжди виступають сльози на очах. Дуже люблю сестер Тельнюк, гурт “Гайдамаки”, Тараса Чубая. Маю особливу пошану до наших сучасних бандуристів, таких як Тарас Компаніченко та Роман Гриньків.

Моїй родині дуже подобаються творчі звіти областей, які проходять у Палаці “Україна”. Я пам’ятаю, як генерал–губернатор Канади Мішель Жан — сказала після звіту Волинської області, що такою різноманітною та креативною у своїй музиці й традиціях може бути тільки стародавня культура. Добре, що ці аматорські колективи можуть демонструвати свій великий талант на першій сцені України. Сподіваюсь, що вони матимуть можливість виступати з такими концертами по всій Україні та за кордоном.

Ми практично завжди намагаємося брати з собою дітей з декількох причин. По–перше, ми хочемо, щоб вони скористалися унікальною можливістю дізнатися якомога більше про Україну, її історію та культуру. Наші батьки також брали нас скрізь, куди було можна, щоби ми постійно чули про Україну і відчували свою відданість Батьківщині. По–друге, ми хочемо, щоб вони розуміли свою роль та відповідальність як діти Президента України. Вони мають усвідомлювати, що наша родина повинна слугувати прикладом, перш за все у родинних цінностях. Навіть якщо їм не хочеться йти, вони розуміють — це їхня робота. Іноді вони виконують свою роботу добре, іноді не дуже, але вони вчаться.

“Мені смішно чути, коли “експерти” кажуть, що я ношу надто багато країнського”

— Кажуть, що завдяки вам українська вишиванка та вишивка стали популярними, що саме ви ввели на них моду серед українських дизайнерів. Чи ви робили це свідомо? І чи носите ви одяг іноземних дизайнерів?
— По–перше, серед лідерів країн та їхніх дружин є загальноприйнятим носити та вживати продукцію, зроблену в їхніх рідних країнах. Чесно кажучи, якщо б я могла, то змусила би політичних лідерів та урядовців, які отримують бюджетне фінансування, купувати та використовувати у службових цілях тільки українську продукцію — машини, меблі тощо. Можливо, перший рік або два буде некомфортно, але потім, разом зі збільшенням попиту, покращиться і якість. Але я просто обожнюю нашу вишивку та сучасний одяг з українськими мотивами! Він прекрасний, комфортний, різноманітний, багатофункціональний. Мені смішно чути, коли “експерти” кажуть, що я ношу надто багато українського. А комусь спадає на думку критикувати французів за те, що вони носять французьке, а італійці — італійське?

Відверто кажучи, навіть якщо б я і хотіла носити дорогі брендові речі — а великого бажання я не маю, — я не можу це собі дозволити. І навіть якщо могла б — я вважаю вартість брендових речей переоціненою, і радше витрачу ці гроші на те, що принесе більше користі, ніж задоволення. Максимум, що я можу собі дозволити, — це аксесуари: черевики, сумочки тощо. Я щиро радію тому, що вишиванки стають популярними, особливо серед молоді. Я рада, що процвітають наші українські дизайнери, що наші традиційні вироби добре продаються, а народні ремесла приваблюють молодих майстрів. Це ознака здорової культури та суспільства.

Автор: Катерина СОБОЛЕВА, “Україна молода”
Обговорити на форумі