На кого впав Берлінський мур?

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-09-10 05:29:50

Політично Захід усе більше й більше виглядає, як Схід.

Двадцять років тому, під час падіння Муру і на схилку першої на німецькій землі держави робітників і селян, небагато німців були готові радіти. Більшість примирилося з існуванням Східної Німеччини. Для правих Східна Німеччина була буферною зоною між вільним світом та Імперією зла, кавалок батьківщини під керуванням закордонної адміністрації, в очікуванні бути звільненими колись, у далекому майбутньому – у спосіб, у який дві паралельні лінії перетинаються у безкінечності. Але що було більш важливо, то це підтримувати статус-кво. Ось чому Західна Німеччина за допомогою кредитів і субсидій підтримувала існування Східної Німеччини. За кожного випущеного на територію Західної Німеччини політичного в’язня уряд Західної Німеччини платив близько 90000 німецьких марок уряду Східної Німеччини. Насправді те, що виглядало як гуманітарний жест, для східнонімецького поліційного апарату було стимулом арештувати якомога більше “дисидентів” і продавати їх на Захід. Без матеріальної підтримки заходу Східна Німеччина могла набагато швидше пережити колапс.

З іншого боку, для лівих Східна Німеччина була частиною іноземної території, на якій розмовляли німецькою – інша, краща німецька держава, в якій багато-чого все ще було недосконалим, але найбільш важлива річ була досягнута: ліквідація гегемонії капіталу на користь диктатури пролетаріату. Той факт, що багато інших речей також було ліквідовано у Східній Німеччині – свобода слова, свобода пересування, концепція індивідуальної відповідальності, вільні вибори і незалежне судочинство – не надто сильно їх хвилював тому, що їм не доводилося там жити. Вони спостерігали за експериментом із безпечної відстані, і його раптовий кінець наповнив їх гнівом і сумом.

Гюнтер Грас назвав поділ Німеччини “покаранням за Аушвіц”, яке все ще не спокутували, навіть через 44 роки після закінчення Другої світової війни. Письменник Штефан Гейм [Stefan Heym], який був одним із привілейованих дисидентів, за яким уряд одночасно шпигував і осипав благами, пережив відчуття огиди, спостерігаючи за поведінкою своїх східнонімецьких співвітчизників, які використали відкриття кордону як привід для походу на Захід із метою покупок. До падіння Муру Гейм сам часто відвідував західноберлінський універсам “Kaufhaus des Westens”, де він купував товари щоденного вжитку, недоступні у Східній Німеччині. Його американський паспорт дозволяв йому подорожувати будь-коли з його дому у Східному Берліні в Західний Берлін, де його високо цінували як покупця в Kaufhaus і через дорогу у кафе Café Kranzler як письменника-нонконформіста.

Ніколи жодна країна не зникала в такий впорядкований спосіб, як Східна Німеччина, ніколи поділена країна не мала таких складностей у віднайденні своєї ідентичності. Те, чого змогли досягнути поляки після трьох поділів і 100 років як “зникла нація”, видається занадто важким завданням для німців, політично і емоційно, за набагато кращих умов і після тільки 40 років.

Незважаючи на мільярди, щорічно інвестовані у відбудову Сходу, колишні східні німці як ніколи відчувають себе дискримінованими. У 1999 році, через 10 років після падіння Муру, опитування виявило, що східні та західні німці все більше й більше віддаляються один від одного. “Східні німці як ніколи почуваються … громадянами другого сорту і реагують, як і у Східній Німеччині, замикаючись у приватній сфері”.

У 2009 році, ще через 10 років, відчуття, що вони є нацією аутсайдерів, навіть посилилось: 49% східних німців погоджується із твердженням, що “Східна Німеччина мала більше переваг, ніж недоліків. Там було декілька проблем, але там можна було жити добре”. Інші 8% вірять, що “Східна Німеччина мала переважно лише добрі сторони. Люди були щасливіші і заможніші, ніж сьогодні в об’єднаній Німеччині”. Загалом, це означає, що значна більшість, 57% східних німців вважають за краще забути, що імпульс до об’єднання прийшов зі Сходу, а не із Заходу, і це вони були тими, хто проводив демонстрації на захист німецької єдності, вигукуючи: “Гельмут [Коль], візьми нас за руку, покажи нам шлях до економічної країни чудес!”. Видається, що сьогодні вони звинувачують самих себе і західних німців, що, власне, вони були взяті за руку і приведені в економічну країну чудес. Вони поводяться, як сердиті діти, які намагаються довести, що можуть обходитись без своїх батьків – але тільки після того, як отримали ігрову приставку PlayStation, стереосистему, комп’ютер і плеєр iPod.

У той же час по всій країні постійно триває суперечка стосовно того, чи Східна Німеччина була “кримінальною державою”. Замісник голови фракції посткомуністичної Лівої партії у парламенті, Бодо Рамельов [Bodo Ramelow], у лютому 2009 року стверджував, що це не була ані “правова держава”, ані “кримінальна держава”. За його логікою, термін “кримінальна держава” ображає почуття східних німців. “Сказати сьогодні 16 мільйонам колишніх східних німців, що вони жили у кримінальній державі, означає реінтерпретувати спогади цих людей”.

Якби якийсь політик заявив, що термін “кримінальна держава” ображає почуття німців, які жили у Третьому Рейху, люди подумали б, що він збожеволів. У випадку Лівої партії і її політиків все по-іншому. Партія, яка керувала Східної Німеччиною, тепер має своїх представників у 11 із 16 земельних парламентів; у Берліні, разом із Соціал-демократичною партією, вона входить у правлячу коаліцію, і на останніх виборах до земельних парламентів у Саарі вона отримала 21% голосів. Це політична сила, з якою потрібно рахуватись.

Повернення на політичну арену посткомуністів є уроком, який вчить, як партія завдяки розумній тактиці і коаліціям може здійснити гіпотетично неможливе повернення. Спочатку для того, щоб приховати своє походження, вона проходить через багаторазову зміну назв. Правляча Партія соціалістичної єдності (відома як SED, за її німецьким акронімом) стає Партією демократичних соціалістів [PDS]; Ліва партія виростає зі злиття PDS із групою розчарованих профспілок і соціал-демократів у старих німецьких землях. Це програмна назва, яка нагадує Розу Люксембург і Карла Лібкнехта, радше ніж Еріка Мільке і Еріка Гонекера. Спочатку Ліва партія була політично ізольованою, оскільки ніхто не хотів приєднатися до коаліції з нею, але незабаром почали створюватися союзи на місцевому рівні. Говорили, що політично вони не мають сенсу: в Лімбах-Оберфрона [Limbach-Oberfrohna], Калленберзі [Callenberg], Фірнау [Viernau], Вальденбурзі [Waldenburg] та інших маленьких містах мова йшла не про високу політику, а про збір сміття, опіку за дітьми і доріжки для велосипедистів. Для посткомуністів там сказати своє слово було добре. І, в будь-якому випадку, казали, що це хороший спосіб реінтегрувати їх у політичний процес.

Це спрацювало так добре, що незабаром були утворені формальні та неформальні коаліції на земельному рівні, у Саксонії-Ангальт, Мекленбургу-Передній Померанії і Берліні. З цими результатами посткомуністи були реабілітовані. Колишній голова парламентської фракції ХДС/ХСС, Фрідріх Мерц [Friedrich Merz], викликав хвилю обурення, коли наприкінці 2001 року запропонував, що для того, щоб зупинити їхній прогрес, “землям, де ПДС є в уряді, повинні бути скорочені урядові субсидії”. Генеральний секретар СДПН, Губертус Гайль [Hubertus Heil], ще в середині 2007 року наполягав, що не буде “жодних альянсів між соціал-демократами і Лівою партією” у західній частині Федеративної Республіки. Після останнього електорального успіху Лівої партії важко буде знайти соціал-демократа, який все ще може дати варте довіри запевнення, що не буде жодного електорального альянсу з Лівою партією будь-де. Як і коаліція на федеральному рівні між СДПН та Лівою партією більше не видається неможливою, тому що це буде єдиною опцією для соціал-демократів повернутись до влади, радше ніж правити з ХДС. Отже, все більше і більше німців запитують себе, хто кого переміг у 1989-у: Західна Німеччина Схід, чи Східна Німеччина Захід.

Політична ситуація у Федеративній Республіці все більше й більше нагадує ситуацію у Східній Німеччині – звичайно, на значно іншому економічному рівні та з розподілом гілок влади, які все ще добре функціонують. Так само, як насправді була тільки одна партія – Партія соціалістичної єдності – у східнонімецькому парламенті, тепер де-факто є один соціал-демократичний союз у Бундестазі, який складається з п’яти блоків: СДПН, ХДС, ХСС, Зелених і Лівої партії. Тільки пробізнесова Партія вільних демократів не має соціал-демократичної програми – це справжня опозиція.

Дивлячись на державних каналах найголовніші новини, не можна позбутись відчуття, ніби тебе транспортували назад у часи східнонімецького державного телебачення. При перегляді національних новин складається таке враження, ніби їх було створено в партійних штаб-квартирах; закордонні репортажі відображають настрої і погляди берлінського уряду. Протягом правління адміністрації Джорджа Буша тон задавав відвертий анти американізм, а відтоді, як Обама став президентом, існує сліпе, некритичне захоплення новою Америкою, з наголосом на діалозі, радше ніж на директивному правлінні.

Якраз так само очевидним є зсув в інших параметрах, які відображають “внутрішні цінності” суспільства: свободу і рівність. Перед падінням Муру східні німці найвище цінували рівність, для західних німців це була свобода. В той же час, обидві половинки, східні і західні німці, вважають соціальну рівність важливішою, ніж свобода. Яка користь із того, що ти можеш подорожувати навколо світу, якщо ти не можеш собі дозволити цю подорож? Коли ви говорите до колишніх східних німців, вони наголошують, наскільки важливою була і все ще є для них “рівність”, і набагато важливішою, ніж “свобода”. Якщо рівність означала “я маю якраз так само мало, як і мій сусід”, тепер це означає “я не хочу мати менше, ніж мій сусід”. У минулому всі східні німці у рівній мірі були бідними, сьогодні всі вони хочуть бути у рівній мірі багатими. Відповідно, виборчі кампанії Лівої партії відбуваються з гаслом “Багатство для всіх!”. Інше гасло пояснює, якими засобами вони думають досягнути цієї цілі: “Оподаткуйте багатство”.

Так, Німеччина вже є по-своєму особливо нормальною країною. Рівність стоїть вище за свободу. Багатство там є для кожного. Але воно має бути обкладено високими податками, щоб не було соціальних відмінностей.

Автор: Генрік Бродер [Henryk M. Broder] – оглядач у Der Spiegel і автор книжок
Назва оригіналу: Which Way Did the Berlin Wall Fall?
Джерело: The Wall Street Journal, 07.09.2009
Зреферував Михайло Мишкало, Західна аналітична група
Обговорити на форумі