А якби зовсім не було II-ї світової війни?

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-09-07 11:48:57

Як сьогодні виглядала би Польща, якби в 1939 році не вибухла згубна II-а світова війна? - розмірковує Пьотр Ґурштин, публіцист “Дзєнніка”. Мали б автобани, а у Варшаві декілька ліній метро. Але зовсім не є певним, чи Польща була б країною з молочно-медовими ріками.

Як сьогодні виглядала би Польща, якби в 1939 році не вибухла згубна II-а світова війна? - розмірковує Пьотр Ґурштин, публіцист “Дзєнніка”. Мали б автобани, а у Варшаві декілька ліній метро. Але зовсім не є певним, чи Польща була б країною з молочно-медовими ріками.

Історія не знає слова “якби” - ця заповідь, яка практично завжди забороняла історикам відповідати на запитання “що би було якби?”. Щоправда в останніх роках ригористичність заборони трохи послабилася, але історики - не без підстав – все ж уникають заходити на територію, звану альтернативною історією. Слушно, бо кожен такий гіпотетичний конструкт легко спростовується інакше підібраними фактами.

Звичайні люди, особливо свідки і жертви історичних подій, постійно задавали собі це запитання. Особливо поляки, палко дебатуючи, якою би була Польща, коли б її не спіткала вереснева катастрофа. Це запитання звучало настирливо, бо події 70 років тому означали не тільки кінець відновленої незалежності, страждання мільйонів людей і їх матеріальні злидні. Біль був особливо сильний, бо приниження діткнуло народ, який щойно повірив у власну цінність, у власну силу. І був переконаний, що чекає його світле майбутнє.

У звичайній людській пам’яті останні довоєнні роки були часом, коли все ішло до кращого. Ностальгія старих людей, яких пропаганда ПНР пробувала переконати, що II Річпосполита була царством несправедливості і злиднів, ідеалізувала цю картину. Передвоєння було часом, коли навіть “цукор був солодший”.

Сімейні розповіді є доволі подібними. Зводяться до того, що вибух війни унеможливив побудову будинку, купівлю чогось дорогого, модернізацію власного аграрного господарства (пам’ятаймо, що більшість громадян II РП жила на селі). Я пам’ятаю розповіді власного дідуся, який з ентузіазмом говорив, що в його бідному кресовому [на пограниччі] селі хтось саме тоді купив перший мотоцикл. Сам дідусь також, щойно вилізши зі злиднів, незадовго до самої війни виклав великі гроші на будівельний матеріал на новий будинок. Немовби не вірив в те, що коли вибухне, то все змете. Так зрештою і сталося.

Однак така поведінка була типовою навіть для останніх днів серпня 1939-го. Вона виникала з незбагненного сьогодні оптимізму. Такого, що його ніколи потім поляки вже не знали. “Село поверталося до життя, відбудова зробила великий поступ, комасація [з лат. commasso - укрупнення, зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив] вже завершувалась, дороги впорядковувалися. Не було згіршень: змішане населення - поляки, білоруси, татари і євреї - жили в гармонійній згоді” - писав в спогадах кресовий поміщик, сенатор Юзеф Ґодлєвскі [Józef Godlewski]. Цей образ є неправдиво ідилічним, але можна припускати, що Ґодлєвскі справді в це вірив. Не був він, зрештою, винятком. Травма Вересня спричинила, що ті самі люди після поразки стали іншим суспільством, ніж перед нею. Свідок оборони Варшави, письменник Станіслав Рембек [Stanisław Rembek], описав оце так: “Це вже не поразка, а ганьба, гірша від пилявецької [поразка польського війська в битві з армією Б.Хмельницького у вересні1648 р.]”. Інший свідок епохи, історик Генріх Верешицький [Henryk Wereszycki], пояснює: “Від 1918 року поляки вірили в добру зірку, вірили, що велика неволя XIX століття була їх найглибшим занепадом, після якого наставатимуть перемоги, спрямовані на відновлення Польщею втраченої в XVIII столітті позиції великої держави”.

Сьогодні важко зрозуміти таке сильне ототожнення з власною державою. Отже, коли б не II-а світова війна і чотири декади ПНР, чи не були б ми на американський кшталт чванливими проповідниками досконалості polish way of life? Аж так сильно навряд чи, але напевно рівень віри в самих себе був би значно вищий.

Навіть якби війна не вибухнула, то перспективи не були б цілком рожевими. Очевидно, війна була тотальною катастрофою. Коли б не вона, то 35-мільйонне тоді суспільство внаслідок високого природного приросту швидко перейшло б поріг 40, 50, а може і 60 мільйонів. Бо війна - це не тільки вбивство декількох мільйонів людей, але і колапс здоров’я, колапс демографічний, психологічний і, очевидно, матеріальний. А також і моральний - наслідком занепаду державних структур був вибух бандитизму і злочинності. Важка лапа німецьких жандармів і НКВД була твердою для звичайних громадян, але не бандитів. Варто також нагадати, що під час війни споживання алкоголю виросло в кільканадцять разів. Впало тільки після 1989 року.

Тут також найлегше відповісти на запитання “що б було якби?”. Довше жили б і творили Віткаци [Witkacy (1885 – 13.09.1939), польський письменник, художник і філософ], Бачинський [Krzysztof Kamil Baczyński (1921-1944), польський поет, загинув під час Варшавського повстання], Ґайси [Tadeusz Gajcy (1922-1944), польський поет, загинув під час Варшавського повстання]. Жили б тисячі польських інтелігентів, яких розстріляли як офіцерів запасу в Катині або під час акції AB [з нім. Außerordentliche Befriedungsaktion (надзвичайна акція умиротворення), масова акція СС нищення польської інтелігенції весною-літом 1940 року ] і в Пальмірах [місце масових розстрілів (біля двох тисяч) визначних польських діячів в 1939-43 рр.]. Варвари не спалили б варшавських бібліотек і архівів, де згоріли документи з історії Польщі, до яких навіть не встигли заглянути довоєнні дослідники. Інакше виглядав би променад по Варшаві. Можливо, мапа Польщі як і раніше нагадувала б - як то назвав Станіслав Диґат [Stanisław Dygat (1914-1978) – польський письменник] - своєю формою серце. Тобто третім за величиною польським містом був би як і раніше Львів, а шостим - Вільнюс. А львівський Університет імені Яна Казимира змагався би за пальму першості з Варшавським Університетом, залишаючи Ягелонці лише трете місце.

На вакації ми їздили б на польське море. Але могло б нам там не сподобатися, бо коротке, 140-кілометрове побережжя за весь цей час звісно було би вже покрите однією низкою багатоповерхових готелів. З розривом на гігантський порт в Гдині і військову базу у Хелі. До Вільного Міста Ґданська, щоправда, закордонний паспорт був би не потрібен, але не кожен любить говорити німецькою мовою. Криниця-Морська і Колобжег були б закордоном. Ось так само Крконоше [гірський масив на кордоні з Чехією]. Метою гірських експедицій залишилася би дика Чорногора, з якої до нашого тодішнього союзника, тобто Румунії, є віддаль камінь кинути. Замість Мазур - озера Віленщизни. І очевидно “Полісся чар”.

Такою б були обриси Польщі при умові, що не буде війни. Навряд чи була вона назнаменованою, але пам’ятаймо, що від заходу ми межували з шовіністичними не тільки за часів Гітлера німцями, а з правої сторони мапи - з невільницькою імперією Сталіна. Державами, військового потенціалу яких Польща ніколи не могла зрівноважити. Навіть тоді, коли - так як перед війною - на армію спрямовувала половину свого бюджету.

Історія не знищеної II РП не була б спокійною. Ми можемо з певністю припустити, що ще довгий час була б авторитарною країною, в якій правлять санаційних полковників. Це була епоха, коли у всій Європі здавалося, що демократія парламентська є passe [з фр. – застарілою, немодною]. Дійсно, виглядала менш ефективною в порівнянні з п’ятирічками Сталіна, будовою автобанів в Німеччині та Італією, про яку видатні публіцисти в цілому світі писали, що “завдяки Дуче поїзди перестали спізнюватися”.

Власне важко визначити, чи тодішнє суспільство більше прагнуло демократії, чи сильних урядів. Джерела дають суперечливу картину. З однієї сторони масові протести проти санаційних “чудес над [виборчими] урнами”, з іншої - зростаюча підтримка ендецької програми - в той час зовсім недемократичної, на фоні якої полковники були світлими людьми. Згаданий Генріх Верешицький відмітив, що більше свободи було в імперсько-королівському Львові, ніж в Польщі після травневого [1926 року] перевороту. А проти цього широкі маси зовсім не протестували, а велика частка еліт - хоч би із страху перед ендецією - підтримувала санацію. Але з іншого боку, коли вибухнуло Варшавське повстання, то цивільна повстанська влада і суспільна самоорганізація були наскрізь демократичні. Це сталося в зовсім іншій ситуації, але лише кілька років пізніше.

Можна альтернативну політичну історію не знищеної II РП уявити собі на зразок Іспанії та Португалії. Санація [“оздоровлення”, авторитарний режим Ю.Пілсудського] управлятиме ще дві-три декади. Вимирають ветерани легіону [Польські Легіони – військові формування, утворені в 1914 році Пілсудським в Кракові, брали участь в І світовій війні, стали базою формування збройних сил незалежної Польщі]. Їх змінюють пропаговані Євгеніушем Квятковським [Eugeniusz Kwiatkowski (1888-1974), віце-прем’єр, міністр фінансів, промисловості та транспорту в урядах ІІ РП, автор інвестиційного плану Польщі] технократи. Модернізують країну. Щораз ситіші громадяни починають думати про свободи. У 70-х роках франкісти віддали владу, а в Португалії наступників Салазара змела революція гвоздик. Може, таким безкровним чином і наступники полковників попрощалися б з владою? Цікаве, хто б її взяв - може вибори виграла б PPS [Polska Partia Socjalistyczna (Польська соціалістична партія) – опозиційна лівоцентристська партія II РП, біля 15% електоральної підтримки] або перетворена в статечних хадеків [християнських демократів] ендеція [від ND - Narodowa Demokracja (народні демократи), польський політичний рух націоналістичного спрямування]?

Ще більше збурень було б в економічній історії. Момент старту, тобто кінець 30-х років, з однієї сторони можна визнати добрим. На повних парах до 1 вересня тривали будівельні роботи на десятках новобудов. Кількадесят заводів Центрального промислового округу. Також комунікаційні будови. Деяке з них реалізовано вже після війни – наприклад залізничну сірчано-вугільну магістраль, яка пішла шляхом будованої до війни лінії для перевезення вугілля з Сілезії на Креси. Інші не докінчено до нині, як наприклад міст на Віслі в Нешаві чи залізничне кільце Варшави. У самій столиці почалося заливання фундаментів під хмарочос для Польського Радіо і твореного телебачення [перша передача польського телебачення відбулася 26 серпня 1939 року - Z].

Друга точка зору менш оптимістичною. Коли перегораєш довоєнні статистичні щорічники, то виникає двозначна картина. З однієї сторони крива цивілізаційних показників зростала. Збільшувалася кількість телефонів, автомобілів, радіоприймачів, знижувалась смертність від туберкульозу, зате зростала - як на Заході – кількість смертей на цивілізаційні хвороби такі як рак і інфаркти. З іншого боку всі статистики давали Польщі одне з останніх місць в Європі. Деколи не тільки. Відносно моторизації нас обганяли Румунія, Цейлон, Бразилія, а Аргентина – понад двадцятикратно. На додаток показники розвитку кінця 30-х років показували, що ми розвиваємося швидше, аніж багаті країни, але повільніше, ніж країни однаково з нами бідні.

Ми були незначно після Фінляндії та Угорщини, трохи за Естонією, Латвією та Іспанією. Випереджали Грецію, Португалію, Румунію і Болгарію. Сьогодні Фінляндія належить до найбагатших країн світу, Іспанія також відірвалася від нас, і Греція з Португалія виразно обігнали. Тут якраз висновок є очевидним: коли б не війна і відбудова а ля ПНР, сьогодні ми були б багато багатшими.

Однак досягнення цього рівня відбувалося би бурхливо. Довоєнний географ Станіслав Скоровський [Stanisław Srokowski] жалівся, що польські робітники зловживають правом на страйк. Перенаселене село могло би стати годинниковою бомбою. Програму розпарцелювання поміщицьких фільварків і передачі або продаж землі селянам мали навіть найбільш обскурантистські партії. А на додаток тривали б – щось, що добре нам знайоме - безперервні дебати про роль держави в економіці. Вже до війни організації підприємців нарікали на зайве втручання, а віце-прем’єр Квятковський заснував Антиетатистичну Комісію, щоб - як пізніше Лєшек Бальцерович – від бюрократизувати економічне життя і підготувати приватизацію найменш прибуткових державних підприємств.

А що з автобанами? Хіба би вже були. Плани передбачали зв’язок Варшави з Лодзю і Познанню, Гдині з Катовіце, також Кракова зі Львовом. Але II РП більше дбала про залізниці, аніж дороги. У 1939 році асфальт був рідкістю. По рівній дорозі вдалося б зі столиці доїхати до Лодзі і на Сілезію, але вже до Львова, Кракова, Познані і Вільнюса треба було товктися ґрунтовою дорогу.

Однак не суспільні справи були справжньою загрозою. Етнічно польська частина суспільства була менш 70 відсотків населення. Звісно чималу частину білорусів, трохи українців і євреїв вдалася б асимілювати. Але залишилися б багатомільйонні маси іншої національної свідомість. Справжнім викликом були українці. Щораз краще організовані, в тому числі економічно, вони створювали сільськогосподарські кооперативи, що ефективно опановували економічне життя в південно-східних воєводствах. Вигравали економічну боротьбу в практично таким же чином, що й познанські поляки прусаками. Що гірше, радикальні українські організації вже в 30-х роках вели настирну терористичну діяльність.

Денаціоналізація українців була неможливою. Важко уявити собі також і відмову Польщі від великої частини території. Чи наростаюча напруга закінчилася б кровопролитною війною? Чи може, однак, кінцевим результатом тяжких стосунків було би подібне до вирішення баскського і каталонського питання в Іспанії? Оце перше, на жаль, було більш імовірним. Так, зрештою, сталося відразу, як впала польська держава. Але і в умовах незалежної Польщі війна в Східній Галичині означала б повну дестабілізацію держави і сильне втручання інших країн. Особливо тих, що нам найбільш ворожі.

Інакше, але також нелегко, презентувалося “єврейське питання”. Ця 10-процентна меншість вважалася за цілком чуже тіло не тільки явними антисемітами. Програма одного з демократичних селянських угруповань навіть 1940 року передбачувала, що після війни уряд “цілком усуне паразитуючі групи банкірів, лихварів і т.п., що рекрутуються в основному з числа єврейського населення”. Задля справедливості треба нагадати, що автори цієї програми заангажувалися у рятування євреїв від винищення.

Польсько-єврейські стосунки принаймні в перший період були б низкою авантюр, бійок, деколи вбивств, також пригноблень стосовно євреїв з боку державної адміністрації. Старалися б максимальну частину євреїв виштовхнути в еміграцію. Однак вона була б обмеженою. Вербально засуджуючи антисемітизм, британці (тоді правителі Палестини), американці і французи не були цілком охочими відкрити кордони. Держава давала б преференції польським торгівцям, ремісникам і представникам вільних професій, щоб вони зайняли місце так би увійшли в ніші, які до цих пір займали євреїв. З іншого боку престиж держави (а це, безсумнівно, було щораз сильніше явище) заохочував би асимілюватися, особливо освічених людей.

Це співжиття поляків і євреїв було би болючим і важким. Час би зрештою пом’якшував напругу, бо чи без Голокосту виникла б держава Ізраїль? Мабуть, ні. Тоді для польських євреїв виходом могло би бути або пошук якогось modus vivendi [способу буття] з польською державою або віра, що безпеку від переслідувань принесуть їм совєти. Це перше, окрім всього, було більш привабливим, особливо коли б ти був торгівцем чи ремісником.

Жодне ж з цих потенціальних викликів не було гіршим, аніж наслідки II-ї світової війни. Власна держава давала своїм громадянам – перефразовуючи слова Владислава Бартошевського [Władysław Bartoszewski (1922 р.н.) – польський державний діяч, публіцист, історик] про причини рішення про вибух Варшавського повстання, - право на здійснення власних помилок.

Зрештою все було б інакше. Щецін був би Штецінем, але зате Ґдиня, наш єдиний порт, мала б вже мільйон жителів. А у Варшаві, там де Палац Культури, як і раніше стояли б сецесійні кам’яниці з подвір’ями-колодязями. Зате на Мокотовському полі [комплекс парків недалеко від центру Варшави] розкинувся б квартал урядових будівель. Великих, монументальних, з кам’яними фасадами - як Національний Музей. З гігантською Тріумфальною аркою і залізобетонною Святинею Провидіння. Деякі кажуть, що це бридке, гнітуче, таке ніби трохи фашистське. Але і так в кращому стилі, ніж соцреалізм з MDM-у [Marszałkowska Dzielnica Mieszkaniowa – Маршалковський житловий район, новобудови 1950-53 рр. в південній частині середмістя Варшави]. Врешті було б кілька ліній метро. Завдяки президентові Стажиньського [Stefan Starzyński (1893-1943) – президент (мер) Варшави в 1934-39 рр.].

Автор: Пьотр Ґурштин [Piotr Gursztyn]
Назва оригіналу: A gdyby wcale nie było II wojny światowej?
Джерело: Dziennik, 5.09.09
Зрефер. О.Д., Західна аналітична група
Обговорити на форумі