М.Васильчук: Шлях до себе справжнього

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-08-05 04:32:47

Людина по-різному приходить до усвідомлення свого місця і ролі в житті. Хтось народжується вундеркіндом, і рідні вже з дитинства знають, що їхня дитина стане великим науковцем, музикантом чи розвине свій талант у будь-якій іншій галузі. А хтось змалку акумулює в собі враження, відчуття, спомини, пізнає світ з усіх боків — з тим, аби згодом викристалізуватись у багату творчу натуру. Власне, таким мені бачиться шлях до “себе справжнього”, яким ось уже більше сорока років прошкує наш колега, член Національних спілок журналістів і письменників України, доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, кандидат філологічних наук Микола Васильчук. Завтра він відзначить свій день народження, і хоча дата зовсім на “кругла”, не ювілейна, це не забороняє присвятити йому ці рядки.

Відлік реальності для Миколи почався зі старої хати, в якій він народився. Його дитяча пам’ять назавжди зафіксувала усі її звуки: дзижчання старого електролічильника, скрипіння витертої дерев’яної підлоги, клацання дверної клямки, рипіння дверей, після якого на підлозі залишався тоненький пропорений слід — як межа між безтурботним дитинством і усвідомлення себе “кимось на цьому світі”. Власне, згодом усе це стало темою Миколиної новели.

Він ріс звичайною сільською дитиною, перед якою був відкритий увесь світ, закумульований у запахах великоключівського надвечір’я, у знайомих до щему звуках сусідських осель чи вулиць, обличчях людей, які, не зважаючи на ступінь спорідненості, завжди залишаються в пам’яті дуже близькими. Малим його часто не було з ким залишати. Тож батьки садовили малюка в широку діжку, застелену всередині чимось м’якеньким, залишали йому якійсь іграшки, трохи їжі — і йшли до роботи. А він з глибини свого прихистку розглядав небо, хмари, пташок, і хтозна які асоціації народжувались у голові малого Діогена… Пам’ятає, як одного дня його вразив схід сонця: на кутку Либина лелеки чинно виструнчились, завмерли із націленими на жаб дзьобами. А заднім фоном цієї природної мініатюри став багряний диск сонця, яке щойно з’явилось над горизонтом. Мабуть, моменти такої емоційної кульмінації проростають згодом у потужний енергетичний зв’язок з рідною землею…

До школи Микола не мав бажання йти. Коли бабуся вела його на підготовчі заняття, навіть дозволяв собі вивалятись у калюжі з болотом (зрештою, це свідчення того, що дитина має власну думку!). Але школа впорядкувала наміри і бажання багатьом впертюхам чи “неформалам”, навела лад у багатьох буйних головах. Тож і Микола поволі призвичаївся до нових вимог, навіть захопився філологією, яку викладала Марія Степанівна Мочернюк. Хоча внутрішній протест проти будь-яких рамок у нього таки залишився — у вигляді кострубатого, зовсім не каліграфічного, почерку. Пам’ятає свій перший вірш — це були чотири рядочки про Новий рік, які чомусь не викликали сподіваного захоплення ні у вчительки, ні у дітей. Втім, якраз тоді прийшло бажання читати, сформоване, мабуть, батьками: мама захоплювалась поезією, а батько обмінювався книгами з однолітками, ретельно обговорюючи кожну.

Невід’ємна частина “шкільних” спогадів пов’язана з майбутніми поїздками з батьком у Росію з яблуками. Цим промислом здавна славиться увесь Великий Ключів, а Миколин прадід Петро Романків був знаменитим городником і садівником (першим у Ключеві посадив ягоди, листувався з австрійськими садівниками, які надсилали йому насіння нових сортів, вирощував капусту на продаж та ін.). Отож поїздки углиб Росії залишились у пам’яті дуже романтичними: Уфа; башкирська національна страва шурпе — коняче м’ясо з цибулею; зламаний в уральських горах фургон з яблуками, які згодом погнили; жінки невизначеного віку, які вкрали у хлопця на базарі зароблені десять карбованців; далека дорога додому; українки, які в тих далеких краях приходили до них просто поговорити, почути рідну мову… Враження накладались, поповнюючи багаж емоцій, досвіду, світобачення.

Захоплення філологією привело Миколу до Чернівецького держуніверситету. У тому інтернаціональному місті його найбільше вражали старі молдованки з багажем на головах і… маленька мурашка, яка якимось дивом заповзла на четвертий поверх його житла, ставши символом потужного зв’язку з рідним домом.

Порожнеча в душі від розлуки з рідним домом згодом заповнилась новим сильним почуттям: Микола закохався. Та розважлива і самодостатня студентка Світлана, яка, на відміну від інших дівчат, зовсім не звертала уваги на поета-початківця з гітарою в руках, стала його долею. Вони разом готували добірку для студентської багатотиражки, а згодом поїхали в Софіївку. Це було 1 травня 1986 року. Всі довкола евакуювались після чорнобильського вибуху, а Микола складав вірші на острові кохання.

Микола перевівся на заочне відділення, влаштувався у Чернівцях на роботу в музей під відкритим небом. Там уперше відчув смак доторку до старовини, очищаючи давні ікони й інші реліквії. Після одруження молода пара замешкала в Жашкові, у Світланиних батьків. Саме в Жашкові почалась його журналістська діяльність — у типовій районній газеті радянської доби. Спілкування з редактором Степаном Горошком, істориком за фахом, породило інтерес до дослідження старовини, відкриття забутих імен і подій. Почав збирати матеріали про фольклориста і хорового диригента Порфирія Демуцького, побратима Миколи Лисенка. У Черкасах 1990 року видав свою першу книжку. Записував місцевий фольклор, їздив у архіви Черкас, Києва, почав глибше цікавитись українською культурою. Журналістика відкрила доступ до цікавих людей, подій, тим більше, що настали переломні 90-ті роки… В грудні 1990-го Васильчуки переїхали до Коломиї, де почали працювати у “Віснику Коломиї”.

То був цікавий час. Було знято табу з багатьох імен. Масово насипались могили січовому стрілецтву, воякам УПА. Микола відчув потяг до краєзнавства, видав у 1991 році книжку “За волю України”, де описав символічні могили в селах Коломийщини. То були плідні для нього роки, одна за одною виходять збірки віршів, дослідницькі праці про Верещинського, “Письменство на Коломийщині”, переклад “Історичного нарису про гуцулів” Софрона Витвицького. Яскравий спогад — 750-ліття Коломиї, зустрічі з ідеологом “української духовної республіки” Олесем Бердником, загальне народне піднесення. Згадує молодіжні зібрання, нічні танці у театрі під супровід скрипки Івана Арсенича і контрабаса Яреми Проціва. Танцював навіть художник Андрій Шпак зі зламаною ногою. Розходились на світанку, а назустріч… до центру міста гуркотіла колона військової техніки. Наступного дня, у неділю, в міському пару мала відкриватись виставка квітів. Того ж дня повідомили про путч у Москві, редакції “Вісника Коломиї” обрізали телефонну лінію, пробили колеса авто, погрожували закидати гранатами. У місті оголосили прийом до Національної гвардії, Микола і колеги-журналісти записались, прийняли присягу на Вічевому майдані. Фотокор Іван Підлисецький усіх фотографував — на всякий випадок…

Ще у 1990-му став членом Спілки журналістів. Каже, що журналістика, власне, робота в газеті, додає людині таких важливих якостей, як здатність контролювати, редагувати себе. Дає відчуття слова і розуміння його сили. Власне, журналістика привела Миколу до краєзнавства, а вже воно — до наукової діяльності.

Чотири роки пішло на написання кандидатської дисертації про історію преси, яку Микола готував паралельно з роботою у “Вільному голосі”. Власне, це зумовило згодом зміну його діяльності, тож з 2003 року Микола Васильчук викладає історію української літератури на кафедрі філології Коломийського інституту Прикарпатського національного університету, керує науковою роботою інституту, створив декілька навчальних посібників.

Микола й досі поет, новеліст, перекладач, краєзнавець. Тепер працює над розшифруванням щоденника Володимира Глинського (тестя письменника Мелетія Кічури, розстріляного совітами в Києві у 1930-их роках). У щоденнику описано події в Коломиї 1916-20 років, як каже сам Микола, це своєрідний літопис спостерігача.

Крім цього, внутрішнє бажання впорядкувати світ, проросло у Миколи в активну енциклопедичну діяльність, плодами якої стали “Коломийський азбуковник”, активна праця над творенням “Енциклопедії Коломийщини”, статті до “Літературознавчої енциклопедії” та ін. Микола — автор текстів до альбомів з серії “Українське мистецтво у старій листівці” (проект Валерія Ковтуна). Неможливо навіть у цьому не надто короткому матеріалі згадати про всі його творчі здобутки, про більш як 25 книг, літературні премії, відредаговані й упорядковані ним видання. Головне, що Микола Васильчук не зупинився у творчих пошуках, не тупцює на місці. Він продовжується у своїх роботах, у своїх студентах, у своєму синові Віталієві, нині — студентові п’ятого курсу Івано-Франківської медичної академії. Миколина філософія життя проста і складна водночас: шлях до себе, справжнього, пролягає через мудрість не перескакувати в інший поїзд навіть тоді, коли тебе щось не влаштовує в цьому. Скажете, він фаталіст? Ні, він просто бачив небо в круглому отворі діжки…

Автор: Валентина БЛИЗНЮК для Коломия ВЕБ Порталу


Микола ВАСИЛЬЧУК

Трамвайний квиток
З нових віршів

ІЗ ЦИКЛУ “МІСЯЦІ”

V.
Люблю весни відвагу молоду,
Коли вона буяє у саду.
Травневі дні, неначе наречена,
У білім цвіті. І трава зелена
Омита юним, молодим дощем.
На серці радість і на серці щем.

У травні жінка завжди молода,
Хоч в синє море вже стекла вода,
Хоча давно онуками радіє,
По волосині десь уже сивіє.
Але весни розбурхана хода
Проникла в душу: жінка молода!

VІ.
У склянці літа – недопитий червень:
Сироп з черешень, дощова вода.
Змішалися у сонцевій майстерні
Кришталь прозорий і брудна слюда.

Оскомину набило слово “треба”.
Поденщина любові і гріха.
Зажурена й марка онуча неба
Не скоро буде чиста і суха.

Віконні рами демонструють фільми:
Барвисті драми, змішані зі сном…
У сутінках себе відчути вільним,
Коли душа підживиться вином.

VІІ.
Убралось сонце у жупан парчевий,
Вгорі зависло збоку над Ключевом.
Усе втікає у щілини й нори, –
Дрімає липень в пообідню пору.
Лиш вітер, що із Рунґурів прибіг,
Траву хитає й молодий горіх,
Несе із лісу трохи прохолоди,
В ставку колише перегріту воду.
Розказує: на іншому куті
Старі зійдуться й, звісно ж, молоді,
Бо через спеку ще життя не стало,
І будуть грати бубон і цимбали,
Тому сходіться, хлопці і дівчата,
Аби весілля вчасно розпочати.

***

У сусіди-липи
Гілочку спилити.
А біля криниці
Виросла клениця.

…………………

Косичимо хату
На Зелені свята.

***

Ну як забудеш ту пору чудову,
Коли нам сни ще снились кольорові?
Коли купались з дітьми у потоці,
Жабів лякали в млаці і в осоці.
Коли самі вже вміли мити шию,
Та ще ні раз не були в Коломиї?
Аршиця – висотою, як гора.
Роки дитячі – золота пора.

***

Зібрався по щастя… Куди твоя путь?
Кажеш, рейки трамваю до нього ведуть?
Протри свої очі: дорогою в рай
Роками по колу кружляє трамвай.

***

У світі все – метаморфози:
На зміну літу йдуть морози.
За юністю приходить старість,
Самотні знову ходять в парі.
Поети вкотре вже в опалі,
В краї далекі їх заслали:
Де в морі змішуються води, –
Овідій оводів розводить.

ІРОНІЧНА ПІСЕНЬКА КОЛОМИЙСЬКОГО ПАТРІОТА

У славне місто, наших мрій колиску,
Усі дороги сходяться зі світу,
Де чорний брук нашурґаний до блиску
Підошвами цісарської еліти.

Ще пам’ятають, як дими угору
Локалька викидала в середмісті.
І ще співають під вечірню пору
Про тих дівчат, що як пшеничне тісто.

У цьому місті запахи нектарні
Змішалися із запахом бетону.
Поети ловлять музи у кав’ярнях,
Та не знаходять: всі вже за кордоном.

Тут сто митців на кожну сотню люду,
А інколи й сто двадцять навесні.
Коли шпаки співають коло суду,
То кожен пише музику й пісні.

Усе тут краще і чесніші люди,
Злодії в нас вправніші, аніж де.
Немає ні обману, ні облуди,
І щастя нас на кожнім кроці жде.

Це Коломия, наше рідне місто,
Старе й нове, веселе і сумне.
Мою любов до тебе не вповісти.
О славне місто, не забудь мене!

ДЕРЕВ’ЯНА ЛЮДИНА
(На виставці деревопластики Василя Андрушка)

Запитаєш, котра година,
І побачиш грабові стрілки.
Живе Дерев’яна людина
І їсть із такої ж тарілки.

Він п’є дерев’яні настої,
Гортає книжки дерев’яні.
Довкола людини такої
Квітки дерев’яні не в’януть.

У нього штанини фанерні
Й підошви у мештах із дуба.
У нього кленові манери
І білі березові зуби.

Живе він собі по інерції,
Не відає болю і втоми,
Бо часточку свого серця
Залишив творець у ньому.

***

Я зібрався якось влітку
У неділю на рибалку
І спіймав собі у сітку
Чи то рибу, чи русалку.

Диво-дивне, синьооке
Стрепенеться й тихо ляже.
Хто така – не знаю й досі…
Понесу, що жінка скаже.