Вправи з історією на вільному повітрі

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-08-03 03:48:14

За декілька десятків років кар’єри практикуючого історика доля звела мене з декількома сотнями людей, які живуть з праці своєї голови, пишучи чи редагуючи тексти. Усі вони менш чи більш розумні чи добрі. Трапляються – хоча й рідко – навіть винятково дотепні та приємні. Найрідкіснішою породою є, однак, люди вільні. Тобто ті, хто за будь-яких обставин залишаються самі собою, не вдаючи при цьому когось іншого – розумнішого, щирішого чи добрішого, аніж є насправді.

Адам Міхнік – з цієї породи. Знаючи його досить довго і досить близько, я собі завжди думав, що його свобода – це такий собі дар Божий, який дістається тільки щасливчикам. Прочитавши збірку Міхнікових есе “У пошуках свободи” – збірку, яку щойно видало київське “Дух і літера” – бачу, що помилявся: його особиста свобода є даром лише почасти. У своїй іншій і то, як на мою думку, більшій частині вона є плодом праці над самим собою і над суспільством, в якому він живе.

У певному сенсі, він таки має велику перевагу: його свобода дісталася йому від народження, від тої старої польської культурної традиції, якій симпатизував Маркс та лорд Актон, ненавидів Меттерніх і яка так дратує офіційну Росію, як колишню, так і теперішню. Причини симпатій і антипатій очевидні: у цій культурній традиції, словами Міхніка, “національна та громадянська свідомість формувалася завдяки громадським зв’язкам, а не за наказом державних інституцій” (с.297 – тут і далі звертання до сторінок книжки). Власне ця традиція зробила “Солідарність” наймасовішим рухом за свободу в Європі ХХ століття (с.382), а самого Міхніка – редактором найбільшої щоденної газети на просторі “між Лабою і Владивостоком” (с.403).

Ця традиція не є польською у вузькому розумінні цього слова. Вона поєднує у собі спадок багатьох “малих народів” Речі Посполитої – білорусів, євреїв, литовців та українців (невипадково, що перший рядок українського та ізраїльського гімну майже дослівно повторюють польський гімн – автори й одного, й другого походили з “історичної Польщі”). Подібно Міхнік є людиною не одного, а декількох світів. Насамперед він є поляком – бо, як признається (с.271), “якщо я зробив щось доброго, то саме у сфері польської культури, і все, що я вчинив не так, я там само вчинив у сфері польської культури”. Його ж єврейське походження змушує його повторювати “Я єврей” – особливо у тих випадках, коли йому доводиться мати справу з антисемітами.

Разом із тим йому близькі та зрозумілі українці. Його батько, львівський єврей Озія Шехтер, знав українську і був членом Комуністичної партії Західної України. Найбільшою помилкою свого життя він вважав небажання підтримати українських комуністів, коли ті у 1927-28 роках стали чолом Сталіну. Слідуючи батьківському заповіту “помагати українцям”, у вересні 1989 р. Міхнік поїхав у Київ для участі в установчому з’їзді Руху (взагалі, тема “Міхнік і Україна” ще чекає свого дослідника – як і чекають окремого дослідження обставин появи тексту “Прочиніть двері Україні”, с.397-402). Попри свої українські симпатії Міхнік не є (як це часто буває серед українських патріотів) антиросійським. Навпаки, при кожній нагоді він заявляє, що є найбільшим польським русофілом – маючи на увазі при цьому, зрозуміло, не офіційну Росію, а Росію Сахарова, Афанасьєва і Ковальова.

Культурна традиція, з якої виводиться Міхнік, дуже часто є “про-“, дуже рідко “проти-“. Етос цієї культури вимагає зрозуміти іншого – або, як каже Міхнік услід за своїм батьком, “взути його черевики” (с.409). Цій культурі чуже самолюбування. Міхнік потрафить ідентифікувати себе навіть із найогиднішими серед поляків – із цими останніми, пише він, “я відчуваю генетичний зв’язок … і внутрішню солідарність: у нас із ним(и) та ж брутальність, ті ж амбіції, ті ж комплекси” (с.488). Це дозволяє йому бути водночас і “своїм”, і “чужим” – позиція, яка, кажучи принагідно, є винятково вигідною для інтелектуала. Бо, серед іншого, вона допомагає критично передумувати своє національне минуле: те, що німці називають “переробленням історії”, а Міхнік – вмінням ставити до історії запитання і вміння вимагати від неї відповіді (с.467).

Кожен добрий історик скаже, що таке інструментальне вживання історії є насильством над нею. Історія позначена не стільки тяглістю, скільки розривами; відповідно, зв’язок між минулим і сучасним є радше витвором нашої уяви, аніж “твердою” реальністю; все, що ми насправді можемо – це рефлексувати навколо образів минулого, решта ж – від диявола, чи, вірніше, наукового шарлатанства і політичного маніпулянства. Дякувати Богу, Міхніка ці застереження і не стосуються – хоча, як людина з освітою історика, він визнає їхню рацію. Натомість, Міхнік пропонує іншу тезу: краще ґвалтувати канон історичної науки – аніж продовжувати терпіти насильство в історії. (с.87)

Для мене особисто збірка Міхнікових есе – це добра вправа у критичній історії. Історії Польщі, історії самих поляків і її сусідів, історії польської ліберальної традиції, до якої він себе зараховує, та двох її запеклих ворогів “зліва” (комунізму) і “справа” (націоналізму), з якими він безнастанно воює. Зрештою, історії його самого. Міхнік починав як “лівак”. Польський комунізм у вигляді ПОРП і ПНР йому ніколи не подобався. Однак, він вірив у більшовицьку революцію: вона “почала гнити після смерті Сталіна” (с.25), але її дух, здавалося йому, продовжує жити. Тому, признається Міхнік, він жалів, що у польсько-радянській війні 1920 р. перемогла Польща, а не “революція”.

Поворотним пунктом для нього став 1968 рік. Тоді він стояв на чолі студентських протестів у Варшавському університеті. Як у Празі, вони проходили під лозунгом “соціалізму з людським обличчям” – і як у Празі, були придушені силою. Найбільшим розчаруванням була для нього, однак, не власна поразка, а реакція багатьох – і то дуже багатьох! – поляків, які підтримали свій комуністичний уряд у боротьбі з “жидомасонами” та вітали участь польських військ у придушені “празької весни”. Досвід 1968 р. переконав його в одному: “Комунізм створив у Польщі свою специфічну субкультуру, осердям якої був традиційний націоналізм” (с.11).

По розчаруванню 1968 р. Міхнік не взявся рятувати комунізм від націоналізму чи націоналізм від комунізму – він почав систематично і критично переробляти усю польську традицію. Немає сенсу переоповідати, як він це робить – краще прочитати саму книжку. Тут відзначу лише два моменти. Перше, що вражає у Міхніку і робить його різко відмінним від інших авторів – це критичне ставлення до себе і терпимість до іншого. Як правило, полеміка з опонентом схиляє до надмірного висвітлення його вад і вибілювання власних спотикань. Міхнік же стосує протилежну тактику – “на власну традицію погляну(ти) у кривому дзеркалі її загроз і деформацій, натомість на ендецьку традицію [традицію польського шовіністичного націоналізму – Я.Г.] – в блиску цнот” (с.81).

По-друге, Міхнік пише про важливість, а навіть корисність поразки. Тут він вибудовує такий ланцюг аргументів: поразки важливі, тому що дають нагоду побачити свої власні слабкості => усвідомлення власної недосконалості є першим кроком для повноцінного діалогу зі своїм опонентом => без такого діалогу неможливий повноцінний компроміс => а саме на основі такого компромісу постали нова об’єднана Європа і нова посткомуністична Польща .

Компроміс є центральним поняттям цієї книжки. Зрозуміло, Міхнік виступає не за кожний компроміс. За його словами, є компроміси як чесноти вільних націй – а є компроміси, продиктовані конечністю завойованих. Різницю між першими і другими Міхнік показує на прикладах Юзефа Пілсудського і Романа Дмовського, двох великих протагоністів-суперників у польській визвольній традиції. Дмовський йшов на компроміс з російським самодержавством, бо тільки так, думав він, можна було збудувати польську націю, а коли прийде нагода – і саму Польщу. Відповідно, “модерний поляк” Дмовського “мусив слухатися російського генерал-губернатора, громити єврейські крамниці та чекати на зміну міжнародної кон’юнктури” (с.15). Пілсудський не був таким “модерним”: він відмовлявся вирощувати “квіти польськості у нужнику”. Тому він волів іти на компроміс не з Росією, а з її уярмленими народами – українцями, литовцями і білорусами – чи, вірніше кажучи, їхніми елітами, які, як і він, не хотіли жити у “нужнику”.

Незалежна міжвоєнна Польща постала із суміші цих двох візій – Дмовського і Пілсудського. Вона не була нужником. Однак вона стала тим, що Міхнік називає “стічною канавою” – де “інші” (українці, євреї, комуністи, ліберали тощо) вважалися не союзниками чи навіть опонентами, а ворогами. Ворога ж не можна переконати – його слід знищити, затоптати, втопити у стічній канаві. Міхнік у деталях описує історію вбивства першого президента міжвоєнної Польщі Габріеля Нарутовича, який переміг ендецького кандидата, не в останню чергу – завдяки підтримці Блоку національних меншин. Ендецька пропаганда представила його як креатуру єврейських фінансових кіл, вибрану “жидівсько-німецько-українськими голосами”, і запитувала: “Як насмілилися жиди нав’язувати Польщі свого президента?”.

“Коли читаєш ті тексти, дрож пробігає по спині… – пише Міхнік (с.357). – Адже, зважмо: сталося щось нечуване. Праві політики-ендеки скотилися – назвемо це на ім’я – у стічну канаву”. Польщу, яку Пілсудському вдалося здобути “у боротьбі на ножах” і яку йому від 1926 року довелося правити, нагадувала більше Польщу Дмовського. Подібно новий комуністично-реформаторський уряд, що прийшов до влади у 1956 р. на хвилі пост-сталінської відлиги, у 1968 р. перейняв ендецьку логіку. Обидва випадки – 1926 р. і 1956 р. – підтверджують загальну тенденцію польської історії: “в … польську долю вписані перемоги, які виявилися поразками, і поразки, які виявилися перемогами” (с.90).

Прикладом останньої для Міхніка була поразка “Солідарності” після запровадження воєнного стану у грудні 1981 р. Станіслав Бараньчак називав цей акт “брутально обірваним діалогом кастету зі щелепою з вини останньої”, а знана з почуття гумору варшавська вулиця говорила, що це “банда гангстерів напала на божевільню”. Міхнік бачить цю історію інакше: воєнний стан був розумним компромісом. У 1981 р. антикомуністична опозиція не могла перемогти в одній окремо вибраній Польщі – її оточував із усіх боків комуністичний табір. Реально можливими були два сценарії: або польський комуністичний уряд сам відновить комуністичну владу у Польщі, або це зроблять за нього радянські війська. Воєнний стан допоміг уникнути інтервенції, і в цьому, вважає Міхнік, полягала мудрість і Ярузельского, і “Солідарності”. Обидві сторони переслідували свої цілі: польські комуністи намагалися “кадаризувати Польщу” – тобто вибудувати польський варіант угорського “гуляш-соціалізму” – польська ж опозиція використала воєнний стан, щоб форм

увати інституції підпільного громадянського суспільства. На довшу мету виграла опозиція: без воєнного стану у 1981 р. не було би “круглого столу” 1989 р., який привів опозиціонерів до влади. Тоді, у 1989 р., ситуація була іншою, аніж вісім років тому: Радянський Союз уже валився, і загроза зовнішньої інтервенції була мінімальною. Як і у 1981 р., під час “круглого столу” кожна сторона хотіла обвести навколо пальця іншу: комуністи – зберегти свою владу, “Солідарність” – їх від влади відсторонити. А у результаті “тут, у Польщі, були розібрані перші фрагменти берлінського муру”. “Це був компроміс – пише Міхнік, – який закінчив польсько-польську війну… Польські еліти здали іспит із патріотизму та відповідальності в найважчий момент, у вирішальний момент”. Відповідно, вважає він, у новій, пост-комуністичній Польщі, і Валєнса, і Ярузельський заслуговують гідного трактування (с.391-392).

Варто нагадати: ці слова пише людина, яка провела не один рік у комуністичних в’язницях. Ті з нас, хто пам’ятає 1980-і, може пригадати собі, як кремлівська пропаганда творила з Адама Міхніка і Яцека Куроня образ страшних і підступних ворогів. А тим не менше: у пост-комуністичній Польщі Міхнік і став об’єктом атаки, яка за своїм тоном може не така фальшива, як радянська, і не така агресивна, як ендецька (все ж таки до замахів не доходить!), – але тональність її музики так само ріже вуха. Компроміс 1989 р. багато хто у Польщі називає зрадою національних інтересів, а тодішніх лідерів “Солідарності” – конформістами, які замість того, щоб “раз і назавжди” розправитися з комуністами, залишили їх при владі. Як написав недавно один польський публіцист, у сучасній Польщі годі найти іншу таку людину, ставлення до якої так би глибоко ділило польське суспільство на два непримиренні табори: на тих, хто любить Міхніка, і тих, хто його ненавидить.

Тексти, в яких Міхнік полемізує зі своїми сучасними критиками (“Сіре – прекрасне”, “Загоничі та зрадники. З історії стічної канави”, “Смуток стічних канав”, “Ангели і Хами”), на мою думку, є найкращими у книжці. Усі інші есе показують Міхніка-публіциста і Міхніка-аналітика – з цих же видно Міхніка – політичного філософа. У дискусії зі своїми опонентами він вдається до того самого прийому, який пропагує все своє життя – він пробує взутися в їхні черевики. Радикалізм їхньої критики, пише він, виростає “з природної людської туги за безгрішним, гармонійним і справедливим світом”. Але власне у цій тузі і криється велика загроза: вона стає небезпечною, коли переходить із площини особистої ностальгії у площину масової дії: диктатури, що підходять до влади під лозунгом “очищення”, вбивають смак людського життя – бо воно є за означенням грішне – а відтак і саме життя.

“Мабуть, найважливішим посланням ХХ століття є знання про те, що очищення світу від гріха є небезпечною маячнею розуму, спраглого добра, – ми приречені на недосконалість…Тому демократія не є ані чорною, ані білою, ані червоною. Демократія сіра, вона постає важко, а її вартість і смак найкраще розпізнається, коли вона програє під тиском червоних, білих або брунатних радикальних ідей… Фундаменталісти всіх мастей таврують моральний релятивізм демократії так, наче ця держава мала б бути вартовим чеснот. Ми ж, захисники сірої демократії, не визнаємо за державою цього права. Ми хочемо, щоб людські чесноти стерегло людське сумління. Тому ми кажемо: сіре – прекрасне” (с.306-7).

Читання книжки Міхніка змушує по-іншому глянути на Україну. Ми, українці, звикли дивитися на розвиток своєї політичної ситуації головно через призму українсько-російських відносин. Ми, однак, переочуємо важливість польсько-українського контексту. Ігнорування цього контексту є помилкою супроти історії: як-не-як, польські впливи на українській території тривали якщо не довше, то щонайменше так само, як російські. Ця спільна традиція робить Україну більше схожою на Польщу, аніж на Росію: якщо сучасну Росію порівнюють із ваймарівською Німеччиною, то сучасна Україна, зі своєю безвідповідальною елітою, розколотим суспільством і рівнем вербальної агресії, нагадує міжвоєнну Польщу. Можна, звичайно, спокуситися на порівняння і з сучасною Польщею: і тут, і там маємо подібну сварню між президентом і прем’єр-міністром; подібно як в Україні говорять про “дві України”, так само польські дебати набирають формату “двох Польщ”, поділених і політично (“ліво-право”), і географічно (Схід-Захід). Однак, таке порівняння переочує головну різницю: Польща, ввійшовши в ЄУ, стала – якщо можна так сказати – “idiot-proof”: жоден ідіот, навіть на найвищій посаді, не може ані порвати внутрішню тканину польського суспільства, ані вивести її із зони демократичного світу. Не так є в Україні: тут кожен ідіот при владі може завдати непоправної шкоди і державі, і суспільству – і, треба сказати, завдає.

Книжка Міхніка є добрим рецептом на те, як вивести Україну зі стану міжвоєнної до стану сучасної Польщі. В основі польських суперечок лежить дискусія про вибір моделі: чи визволена Польща мала бути однорідною національною державою (“католицькою державою польської нації”), а чи плюралістичною державою демократичної польської нації? Міхнік представляє ту польську традицію, яка допомогла полякам після 1989 р. зробити вибір на користь другої моделі (хоча, як бачимо, ностальгія за першою залишається сильною). В українському випадку цей перехід почався на межі 1980-1990-х років – значною мірою завдяки спільним зусиллям української опозиції та колишньої комуністичної влади – однак залишився незавершеним. Тому, з точки зору політичної стабільності та передбачуваності, Україна-2009 виглядає кроком назад у порівнянні з тою, яка була у 1989-1991 р.

На мою думку, однією з головних причин є той факт, що Україна й українці таки ніколи не здали екзамену щодо власної історії. Бо, як нагадує Міхнік, “суперечка про історію є суперечкою про власну ідентичність” (с.77). Без такого екзамену неможливий здоровий і тривкий “українсько-український” компроміс, який і є фундаментом існування кожної нації.

Тим-то українцям є багато чого повчитися у поляків. “Для чого пан Біг створив Міхніка?” – питав колись о. Юзеф Тішнер. І відповідав: “Щоб мудрий мудрішав, а дурень став ще більшим дурнем”. Після виходу української збірки Міхніка українцям теж тепер доступна ця Божа ласка. Тут особливо треба відзначити заслугу Ізабели Хруслінської, яка вибрала й упорядкувала есе, та Андрія Павлишина, вправного перекладача. Своїм же завданням як рецензента я не ставив переказувати Міхніка чи його аналізувати. Моя мета набагато скромніша: привернути увагу до цієї збірки, щоб вона не пропала у потоці виданих цього року книжок. Вибирайтеся на літній відпочинок і на вільне повітря – візьміть її з собою у валізку. Якщо Ви вже розумні, то маєте шанс стати ще розумнішим. А відтак, може, і вільнішим.

Автор: Ярослав ГРИЦАК
Джерело: Західна аналітична група
Обговорити на форумі