Die Zeit: Справа Дем’янюка

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-07-21 01:22:50

Коли телефонне з’єднання, на яке очікували кілька тижнів, було нарешті встановлено, то вся родина зібралася в Клівленді, в американському штаті Огайо: жінка, син, внук. На другому кінці дроту був чоловік, батько, дід, відомий усьому світові радше як обвинувачуваний, як 89-річний старець на ймення Джон Дем’янюк. На зв’язку теж український перекладач Мюнхенської прокуратури. Він прослуховує все, що Джон Дем’янюк розповідав цього ранку зі своєї в’язниці в Мюнхен-Штадельгаймі своїй дружині Вірі. Зокрема, про те, що його сусідом по камері є турок. І що він отримує українські газети, що він потребує грошей, оскільки йому необхідно купити нову електробритву, оскільки для тієї, яку йому запакувала Віра в дорогу, не підходять німецькі розетки.

Кумедно, що найбільшою турботою цього старого чоловіка є розетка в камері. А що в житті Джона Дем’янюка мало б мати пріоритетне значення? Він народився в Україні 1920 року. Він був солдатом Червоної Армії, потім полоненим Вермахту, ймовірно, прислужником SS і шофером в американській армії. І все це протягом якихось п’яти років. Шарпанина туди-сюди між фронтами історії, яка його постійно наздоганяла. Востаннє – у лютому 2008 року.

Тоді вперше проти Джона Дем’янюка розпочала своє розслідування німецька юстиція, майже через 63 роки по завершенні війни. Його підозрюють у причетності до вбивства 29 тисяч в’язнів табору знищення Собібор. Тож сидить він тепер у в’язниці в Мюнхен-Штадельгаймі, де йому не вдається підключити до розетки свою американську бритву.

Цьому, швидше за все, останньому заходу в своєму житті Дем’янюк повинен завдячувати пошуковій Інтернет-системі Google. А ще – судді Томасу Вальтеру [Thomas Walther], 66-річному чоловіку з величезними окулярами та довгими сивими кучерями, що видають його соціалістичне минуле.

Незадовго до виходу на пенсію Вальтера було переведено із суду міста Ліндау до Людвіґсбурга, де він став працівником Управління з переслідування нацистських злочинців. З початку 2008 року Вальтер сидів за товстими мурами колишньої жіночої в’язниці, намагаючись за допомогою комп’ютера вийти на слід колишньої керівниці відділу собаківництва при концентраційному таборі Равенсбрюк. Аж раптом його пошукова програма видала вже знайоме прізвище. На веб-сайті Федерального суду США в Сінсінаті в акті за номером 08а0054р.06 від 30 січня 2008 року Вальтер знайшов вирок щодо Джона Дем’янюка.

Дем’янюк? Його молодший колега, швидше за все, й не звернув би уваги на це прізвище, але для Вальтера “Дем’янюк” – це не пусте слово. За ним приховується ціла історія людини, проти якої Ізраїль проводив судовий процес у вісімдесятих роках. Тоді підозрювали, що саме він є тим “Іваном Грозним”, так званим “м’ясником” із концтабору Треблінка. Сім років поспіль Дем’янюк сидів у в’язниці неподалік Тель-Авіва й очікував страти. Потім з’ясувалося, що його з кимсь переплутали. Ізраїль був змушений його відпустити, і Дем’янюк повернувся назад до Америки бізнес-класом.

Проте підозри, що Дем’янюк прислужував нацистам під час масових убивств, не зникли. “Я був вражений, – розповідає слідчий Вальтер, – я хотів обов’язково дізнатися, що американці йому інкримінували, які в них були докази”.

Зразу ж у день свого випадкового відкриття Вальтер надіслав електронного листа до США, адресованого Елі Розенбауму [Eli Rosenbaum], керівникові Офісу спеціальних розслідувань [OSI – Office of Special Investigation], тієї американської установи, яка переслідує ймовірних нацистських злочинців. Розенбаум відповів Вальтеру, що американська юстиція саме готує нове подання проти Дем’янюка, аби знову позбавити його американського громадянства, “оскільки країна не має наміру терпіти перебування нацистських поплічників на своїй території”. А Дем’янюк, хоч і не був, як це довгий час підозрювали, причетним до вбивств у Треблінці, але все ж служив у Собіборі – таборі знищення, розташованому лише за 200 кілометрів від Треблінки. І на це є доволі доказів.

І Вальтер подумав, що на цих матеріалах можна збудувати ще одну гучну справу. І це – його справа. Нею він міг би зламати стару традицію, коли німецька юстиція постійно уникала того, щоб вести справи проти нацистських колаборантів із балтійських держав, з Угорщини, Румунії чи України – тих людей, яких німці спершу зробили своїми жертвами, а потім – злочинцями. Але як правильно сформулювати звинувачення? Як уникнути виправдувального вироку? Занадто великим був ризик зазнати правового банкрутства: адже підозрювані не були німцями і вони не були звинувачені на своїй батьківщині.

Вальтер також розумів, що самі американці не будуть проводити розслідування проти Джона Дем’янюка, оскільки вони сажають на лаву підсудних лише тих злочинців, які скоїли злочини на території їхньої держави. Але вони без проблем депортують його до тієї країни, яка висуне проти нього звинувачення. Адже, якщо цього не станеться, то він так і залишиться непокараним до кінця свого життя.

За обідом Вальтер розповів своєму начальству про це відкриття і пов’язав це з 50-ю річницею їхнього закладу, яку готувалися відсвяткувати у грудні 2008 року: “Уявіть собі, ми святкуємо разом із федеральним президентом, і всі американські журналісти ставитимуть Кьолеру запитання: коли Німеччина врешті-решт висуне звинувачення наглядачеві із Собібору”. Це був політичний аргумент, і аж ніяк не юридичний. Але так Вальтер отримав цю справу. “Я забув про все, – розповідає Вальтер, – про свій дім в Альґої, про чотирьох своїх дітей, про все”. Вальтер порівнював транспортні списки потягів, які прибували до Собібора, зі списками жертв, наданими Музеєм Голокосту “Яд Вашем” в Ізраїлі. Він шукав прізвище “Дем’янюк”, порпався в архівах у Кобленці, Єрусалимі і Вашингтоні. Протягом кількох місяців він заповнив документами 17 папок. Він шукав відповіді на запитання: ким є Джон Дем’янюк? Злочинцем чи жертвою? Холоднокровним вбивцею чи люблячим батьком? Чи може тим і іншим?

Село Дубові Махаринці лежить глибоко в Україні, оточене житніми полями і рапсом. Перед будинками майже не видно машин, зате багато курей, собак, городів, де росте картопля, помідори та огірки. Воду мешканці Дубових Махаринців ще й досі носять із криниці. Тут немає ні водопостачання, ні водовідведення.

Третього квітня 1920 року Ольга Дем’янюк народила тут на світ свого сина Івана Миколайовича. Колись він скаже про своє життя, що йому довелося пережити “три-чотири дуже важких роки”. Перше своє переживання він зустрів у 13 років, потрапивши у вир історії. 1930 року Сталін розпочав проводити насильницькими методами колективізацію сільського господарства. Особливо ця кампанія вдарила по Україні. Врожаї селян задешево продавалися в інших регіонах країни, частина – експортувалася. У 1932-1933 роках мільйони людей вмирали від голоду. Іван Дем’янюк бачив, як його сусіди їли траву й гілки, він бачив, як вони повільно вмирали з виснаженими обличчями та спухлими животами. Самому Дем’янюку довелося їсти щурів та мишей. Він осягав науку вижити за будь-яку ціну.

Його сім’я була бідною, його матір ходила з великими труднощами, його батько Микола втратив на правій руці всі пальці, окрім великого. У селі досі мешкає кілька осіб, які ще пригадують Дем’янюків. Адже понад 20 років тому про них заговорили знову завдяки газетним публікаціям. Ровесники Дем’янюка багато розповіли про нього. Яким він був, чи він був здатен на те, що йому інкримінують. Він був не надто розумним, кажуть старі люди, але – наполегливим, спритним і трішки спокійнішим за інших. Іван не надто добре вчився у школі, але став добрим трактористом, оскільки ніхто не вмів так вправно лагодити механізми, як він. Щойно виходила якась машина з ладу, зразу ж кликали Івана, який її ремонтував. На процесі в Ізраїлі Дем’янюк це вперто заперечував. Він стверджував, що 1945 року він не займався ремонтом двигунів. В Ізраїлі йому закидали, що він обслуговував механізми в газових камерах Треблінки.

1941 року історія вдруге вдирається в життя Дем’янюка. Йому тоді виповнився 21 рік, коли його мобілізували до Червоної Армії та відправили воювати з німцями. Згодом він отримав тяжке поранення у спину і потрапив до лазарету. Його рідне село окупували німці, жінки були вивезені до Німеччини на примусові роботи, про чоловіків не було якихось конкретних відомостей. Згодом він знову вирушив на фронт.

У Криму у травні 1942 року Дем’янюк потрапив до німецького полону. Його відправили до табору полонених у польському Хелмі. Це були ті роки, коли люди опинялися то на одному, то на другому боці. Більше ніколи Дем’янюк не повернувся у місця свого дитинства. Він лише дізнався, що там його батька-каліку німці призначили наглядачем. Після війни совіти заслали його до Сибіру – за колаборацію з нацистами.

Його син більше ніколи його не побачить. Джон Дем’янюк зробить усе для того, щоб його не спіткала така доля.

Те, що сталося у роки війни, ще донині визначає життя Дем’янюка. Є дві версії того, що сталося в ті роки. У тій версії, яку десятиліттями розповідає Дем’янюк, він із 1942 до 1944 року перебував у полоні в Хелмі. Після цього його разом із іншими військовополоненими та примусовими працівниками перевели до південнонімецького міста Гойбурґа, де він увійшов у склад армії Власова. В її лавах він мусив воювати проти Червоної Армії, проти своїх колишніх товаришів.

Всі обвинувачі Дем’янюка чи то в США, чи в Ізраїлі, чи тепер тут, у Німеччині, стверджують, що жодна людина не змогла б винести тих нелюдських умов, які було створено в концентраційному таборі в Хелмі. Там військовополонені вмирали від голоду й виснаження. Тож обвинувальна сторона переконана, що Дем’янюка було переведено з Хелму до табору вишколу SS “Травнікі”, який розташовувався неподалік. Там німці навчали полонених працювати на допоміжних роботах, зокрема, персоналом таборів знищення Собібор і Треблінка. У Собіборі було винищено 250 тисяч євреїв, у Треблінці майже мільйон.

Здавалося б, полонені перебувають у безвихідній ситуації: загинути в Хелмі або вбивати у таборах знищення. Такою була дилема табору “Травнікі”, яка знову обговорюватиметься на процесі в Мюнхені. За роботу в таборі знищення ув’язнені отримували зарплатню, тож на неї зголошувалися навіть добровольці. Багато хто йшов у “Травнікі”, не витримавши жахіть табірного життя.

Дем’янюк теж пройшов вишкіл у таборі “Травнікі”, як стверджують мюнхенські обвинувачі. А потім він шість місяців служив наглядачем у “Собіборі”. Це, нібито, доводить відповідне посвідчення, виписане на Івана Дем’янюка, список перевезень до Собібора, де вказано теж його ім’я, а також свідчення українського наглядача із Собібора Гната Данильченка.

Мова йде про шість місяців його життя, шість місяців 1943 року. Шість місяців, за які тепер через десятиліття відбуваються юридичні баталії. Шість місяців, які Дем’янюк, напевно, хотів би викреслити зі свого життя. Але вони щоразу наздоганяють його.

Коли 1945 року війна закінчилася, Дем’янюка занесло в Баварію. Дослідники розповідають, що концентраційний табір у Флосенбюрзі, що в місцевості Оберпфальц, став останнім пристанищем Дем’янюка під час війни. Після німецької капітуляції він з’явився при американській військовій адміністрації у Ляндсгуті як переміщена особа. Кілька років він дійсно, як людина без коріння, валандався південною Німеччиною. Якось він найнявся працювати в американській армії водієм вантажівки, якось працював у будівельній фірмі під назвою Polensky und Zölner, а ще раніше з примусовими працівниками та в’язнями концтабору споруджував бункери та інші оборонні споруди.

Одного разу його арештував американський військовий патруль на вокзалі у Вюрцбурзі, оскільки він намагався провести пістолет у буханці хліба. 1947 року його життя врешті-решт увійшло у впорядковане річище: у Реґенсбурзі він одружився з Вірою Ковальовою, яка теж була з України. Німці свого часу вивезли її до Берліну на примусові роботи. Дем’янюк познайомився з нею, стоячи в черзі на видачу продовольчого пайку в таборі біженців у Лянсгуті. Через три роки після їхнього одруження в них народилася донька – Лідія. І нарешті, через сім років після закінчення війни, в них відбувається велика зміна: на початку 1952 року сім’я Дем’янюків із порту Бремергафен на кораблі General Haan відпливає до сполучених Штатів. Відтак Іван Дем’янюк почав себе іменувати Джоном. Він сподівається на те, що американська мрія стосуватиметься і його, що кожен іммігрант зможе у США розпочати життя заново.

Холодного лютневого ранку 1952 року корабель увійшов у порт Нью-Йорка. Джонові Дем’янюку вже було 32 роки. Зі своїм широким торсом і міцними руками він був досить сильним робітником. У перші роки він працював різноробочим на фермі в Індіані, але зарплатні йому заледве вистачало, щоб прогодувати свою сім’ю. І лише нова війна допомогла йому знову впорядкувати своє життя. Корейська війна погнала людей із фабрик на фронт. Такі чоловіки, як Дем’янюк, знову стали потрібними. За сприяння одного українського друга, з яким він познайомився в Реґенсбурзі, Дем’янюк отримав роботу на заводі Ford у Клівленді. У серпні 1952 року він розпочав роботу на автомобільному концерні із зарплатнею – 1,80 долара за годину. 1958 року Віра і Джон здобувають американське громадянство. 1960 року в них народилася друга донька Ірена, а 1965-го – син Джон-молодший. 1970 року для Дем’янюків реалізувалася американська мрія: сім’я купує новий будинок. Джон вірить у те, що минуле вже остаточно залишилося позаду.

Зграбний жовтий цегляний будинок стоїть на пагорбі, оточеному травами. Під’їзд до будинку ретельно прибраний, як і всюди в Севен Гілзі – порядному передмісті Клівленда. Багато місцевих мешканців походять із України. Поруч із вхідними дверима за номером 847 у невеличкому вазоні росте герань. За будинком розбито овочевий город Дем’янюків. Всюди видно картоплю й помідори.

“Мій батько за все своє життя не вбив жодної людини”, – стверджує Джон Дем’янюк-молодший так спокійно і люб’язно, немов професійний речник. Ці слова він повторював ще з другого семестру своїх студій, доводячи невинність свого батька. Адже історія батька певним чином визначає й життя сина.

Джон-молодший досить часто сидить за рогом у старенькому ресторані Simon’s. З того часу, як він із фінансових міркувань мусив закрити своє бюро, він працює тут. “Українське товариство нам давало доволі грошей на допомогу, але всі вони вже скінчилися”, – розповідає він. Його обличчя засмагле на сонці, підборіддя гладко виголене, він носить білу футболку, а поверх неї блакитну олімпійку. Саме так виглядає більшість американців.

Коли Джонові-молодшому було лише 11 років, батько вперше постав перед судом за своє минуле, вся сім’я оголосила голодування протесту. Нині йому вже 44 роки і він, разом зі своїм колишнім швагером Едом Нішніком [Ed Nishnic] готуються до наступної боротьби. Нішнік раніше був одружений із донькою Дем’янюка – Іреною. Але п’ять років тому вони розлучилися. Проте Нішнік і нині бореться за честь свого колишнього тестя: “Незабаром я вже півжиття віддам цій справі”. У листопаді він пережив інфаркт через те, що забагато пив. Після одруження з Іреною Нішнік одного разу запитав у Дем’янюка про Треблінку. “Якщо б щось із цього було правдою, – відповів Дем’янюк, – то я б краще випив пляшку отрути, аніж створював такі неприємності для своєї родини”.

Все своє життя у Клівленді Дем’янюк проводить у товаристві українців. Всі вони бачили війну й тішилися з того, що їм вдалося вижити. Жоден із них не вбачає потреби виправдовуватися в тому, як їм це вдалося. Таке собі товариство мовчання. Влітку родина виїздить на пікніки на озера, що тут неподалік. Вони розмовляють українською, їдять по-українськи, бажають, щоб їхні діти одружувалися з українцями. Коли донька Ірена вперше привела свого бойфренда Еда додому, то він мусив довести, що в його чеській родині був і український предок. І лише тоді молодятам дозволили разом піти в кіно.

Джон Дем’янюк – чудовий сусід. Він ремонтує автомобілі всім мешканцям та велосипеди дітям. Лише тоді, коли Дем’янюк трохи вип’є, він демонструє себе з дещо іншого боку. Якщо до пива додається ще й горілка, то він починає нахвалятися. Своїм будинком, своїм автомобілем, своїми дітьми. “Тоді він стає хвальком, – розповідає син однієї сусідки, – але навіть перебуваючи у п’яному стані, він нічого не розповідає про війну”. Для друзів Дем’янюка це було доказом його невинності.

Був недільний липневий ранок 2009 року, сонце осяяло бані Української православної церкви імені святого Володимира у Клівленді. Перед вівтарем стоїть священик Джон Наконечний, йому близько п’ятдесяти, він теж – дитина українських іммігрантів. У четвертому ряді вклякла на колінах Віра Дем’янюк, її волосся зібране вузликом. Це маленька худа жінка з виснаженим обличчям, схожим на пергаментний папір. Отець Наконечний був поруч із Дем’янюком, коли того забирали з хати, аби депортувати до Мюнхена. Він і раніше підтримував Дем’янюка духовно, зокрема коли той перебував у ізраїльській в’язниці. Тоді Джон Наконечний раз на місяць телефонував до свого тезки. І цієї неділі Наконечний, Джон Дем’янюк-молодший і Віра разом промовляють молитву за Джона Дем’янюка-старшого. “Ми вважаємо Джона Дем’янюка невинним”, – проголошує отець у церкві.

Найдовша безтурботна фаза у житті Джона Дем’янюка добігла свого раптового закінчення у травні 1976 року. Тоді в єврейській організації B’nai B’rith у Клівленді задзвонив телефон, на дроті був Гарольд Якобс [Harold Jakobs] – правник американської Служби еміграції і натуралізації. Він просив допомоги у пошуках за свідком одного ймовірного воєнного злочину. Ім’я свідка – Джон Дем’янюк. Якобс вхопився за свідчення, наведені в нью-йоркській емігрантській газеті Ukrainian News, яка подала імена 70 мешканців США, яких підозрювали в колаборантстві з нацистами. Цей список потрапив теж до рук деяких американських сенаторів. Якобс спершу зволікав із тим, щоб зайнятися пошуком підозрюваних. Йому видалося дивним те, що газета у розпал Холодної війни отримала доступ до радянських архівів, аби мати можливість впевнено проголосити звинувачення. Чи не було це радянською пропагандою? Утім, Якобс вичитав із паперів, які заповнялися під час в’їзду Дем’янюка до Сполучених Штатів, що він із 1937 до 1943 року мешкав як селянин у Собіборі. Можливо, це була проста описка?

Чиновник еміграційного відомства Якобс не знайшов жодної людини з тих, які вижили в таборі Собібор, яка б пригадала Дем’янюка. Лише наглядач Даниленко згадав про нього на радянському суді. Поза тим не було нічого підозрілого. Дві квитанції про сплату штрафу за перевищення швидкості у США – ось і все. Якобс надіслав фото Дем’янюка до Ізраїлю. А там знайшлося шестеро осіб, які його, нібито, упізнали. Проте, вони пов’язували його не з Собібором, а з Треблінкою. Під машкарою чемного американського громадянина Джона Дем’янюка приховувався “Іван Грозний”.

Як усе це звести докупи? Допоки Якобс намагався знайти основу для цієї справи, у столиці Вашингтоні спалахнув скандал. Як могло таке статися, що нацисти безтурботно живуть у центрі Америки? Під тиском цих обставин Якобс писав свій звіт про розслідування. І хоча він не позбувся багатьох сумнівів, та все ж дав рекомендацію щодо депортації підозрюваного. 25 серпня 1977 року в Клівленді проти Джона Дем’янюка було висунуто звинувачення. Слідчі абсолютно знехтували тим фактом, що в документах мова йшла лише про Собібор. Вони цілковито покладалися на свідчення очевидців із Треблінки.

У червні 1981 року Дем’янюка було позбавлено американського громадянства. Сумніви щодо того, що він не був у Треблінці, залишилися непочутими в політичному бурлінні. Америка хотіла позбутися будь-яких закидів у тому, що вона недостатньо рішуче переслідує військових злочинців. Усі забули і про зауваження, яке колишній прокурор Джордж Паркер [George Parker] напередодні процесу надіслав своєму начальству. А Паркер тоді застерігав: “Ми маємо недостатньо доказів, аби стверджувати на суді, що Дем’янюк був у Собіборі та, окрім того, справжні сумніви щодо того, що він був у Треблінці”. 28 лютого 1986 року Дем’янюка з федеральної в’язниці у Міссурі перевозять до Ізраїлю. Після процесу над Адольфом Айхманом – вбивцею-бюрократом, тепер була черга за Джоном Дем’янюком, який, нібито, вбивав власними руками. Дем’янюка привезли до в’язниці, в якій перед тим сидів Айхман. Дем’янюк міг порозумітися з охоронцями, адже він вивчав іврит. Лише одне прохання в’язня змусило розгубитися охоронців: він попросив, аби його щоденно виводили на ранкову лінійку. Про це пізніше розповів один працівник тюрми.

Місцем для проведення цього другого історичного процесу Ізраїль обрав Міжнародну залу конгресів у центрі Єрусалиму. Її було перетворено на залу судових засідань. У червоних кріслах вмостилося 390 глядачів, а галерею навпроти заполонили журналісти зі всього світу зі своїми камерами на штативах. Попереду, як на сцені, сиділо троє суддів, праворуч – прокурор, трохи нижче – молодий чоловік на ім’я Міхаель Горовіц [Michael Horowitz], ліворуч, за дерев’яною перегородкою – Джон Дем’янюк, який у ті тижні знову став зватися Іваном.

Міхаель Горовіц працює нині в канцелярії в Єрусалимі. Це чоловік, який багато працює і мало спить. Коли він говорить про ті події та про новий процес у Мюнхені, то його голос зривається. “Дем’янюк? Ага, – Горовіц робить невелику паузу, – можливо, у Мюнхені справа піде краще”. Горовіцу тоді було трохи більше за 30 років, коли він отримав цю справу. Його мати пережила лихоліття концентраційного табору в Берген-Бельзені. Уперше йому випала можливість зустрітися віч-на-віч із нацистським злочинцем. “Так більше року я сидів у судовій залі навпроти цього чоловіка й намагався знайти відповідь на запитання: хто ти такий? Що крутиться у твоїй голові?” – згадував Горовіц.

Дем’янюк не дав Горовіцу жодної відповіді. “У цій судовій залі був обвинувачений, який був для мене найменш цікавою особистістю, чоловік із врівноваженим характером”, – розповідав Горовіц, причому й тепер розповідав із неприязню. Підсудному інкримінували те, що він у Треблінці заганяв євреїв у газові камери. Дорогою туди він, нібито, обтинав чоловікам вуха й носи, жінкам – перса. А Дем’янюк сидів на лаві підсудних, нудьгуючи. Інколи він просто засинав. Інколи корчив гримаси. “Його більше мучив геморой, аніж власне сумління”, – стверджував Горовіц.

Щоранку поліційний автобус привозив Дем’янюка до суду. Серед журналістів, які висвітлювали процес, був і відомий публіцист Том Сеґев. Він був знайомий із головним обвинувачем Міхаелем Шакедом, вони разом вчилися у школі. Тож Сеґев отримав можливість зазирнути в акти. І ось що його здивувало: хоч і записано свідчення колишніх в’язнів Треблінки, але в документах жодного разу не згадується ім’я цього табору знищення. “Ви впевнені, що зможете довести його причетність до Треблінки, – запитав Сеґев, – адже в документах мова йде виключно про Собібор?”. Але Шакед лише відмахнувся. Тим часом десятеро осіб, що пережили жахіття Треблінки, ідентифікували Дем’янюка як “Івана Грозного”, п’ятеро виступили проти нього на процесі. Вистачило лише кількох днів, аби з’ясувати справжню особу “Івана Грозного”. Все це було чистою формальністю.

Найважливішим доказом на єрусалимському процесі було посвідчення з табору “Травнікі” за номером 1393, видане на ім’я Івана Дем’янюка, підписане керівником табору Карлом Штрайбелем [Karl Streibel] та офіцером відділу постачання Ернстом Тойфелем [Ernst Teufel]. Суперечка щодо автентичності документа тривала кілька місяців. Сторона захисту стверджувала, що це – фальшивка, виготовлена радянською таємною службою КДБ. “Коли ми завершимо справу з посвідченням, – заявляли адвокати, – то від звинувачення нічого не залишиться”. І дійсно, посвідчення виглядало доволі сумнівним: фото було наклеєне по-новому, есесівські блискавки намальовано від руки, вказані фізичні дані Дем’янюка не відповідали дійсності. Проте щодо правдивості підпису Штрайбеля й Тойфеля в суду не виникало жодних сумнівів. Тож документ було визнано.

Однак навіть посвідчення з табору “Травнікі” зовсім не було доказом того, що Дем’янюк служив у Треблінці. В актах зазначалося, що його було відряджено до Собібору. Тоді обвинувачення з відчаю висуває сміливу теорію: Дем’янюк щодня їздив між Собібором та Треблінкою – 200 кілометрів. Він служив в обох таборах.

Утім, свідчення Дем’янюка теж були неточними, досить часто він говорив суперечливі речі. Одного разу він не міг пригадати назви міста Хелм, а саме там був табір військовополонених, де він мав би провести 18 місяців. На цьому трималося його алібі. “Як так сталося?” – допитувався прокурор. “А Ви що, ніколи нічого не забували за все своє життя”, – задав Дем’янюк зустрічне запитання.

Дем’янюк усе заперечував, тримався спокійно, нічим себе не видав. Він говорив небагато, зокрема таке: “Я вважаю, що якщо хтось мав можливість відмовитися, але не відмовився, то його слід покарати. Якщо ж він не мав жодної можливості відмовлятися, то він не може нести за це відповідальність”.

Коли суддя проголосив смертний вирок, то Дем’янюк тричі перехрестився. “Я не винен!” – гукав він, коли його виводили із зали в кайданках. Глядачі повставали, повискакували на крісла. Аплодуючи, вони кричали: “Am Yisroel Hai!” Хай живе Ізраїль!

Шість років опісля, 1993 року, вирок було скасовано. Конституційний суд Ізраїлю визнав Дем’янюка невинним. Цей вирок був безпрецедентним, для багатьох він став виявом шляхетності правової держави Ізраїль: країна жертв помилилася щодо злочинця, але їй вистачило благородства визнати свою помилку. Дем’янюк не є жодним “Іваном Грозним”. Відбулася суцільна плутанина.

На світло виходило щоразу більше фактів, що американський Офіс спеціальних розслідувань приховував виправдувальні докази.

“Виявилося, зокрема, що американські слідчі вилучили зі справи всі свідчення, які не вкладалися у структуру звинувачень”, – розповідає колишній зять Дем’янюка Ед Нішнік. Один вашингтонський журналіст був свідком того, як якісь люди викинули у сміттєві контейнери МакДональдза кілька прозорих пластикових кульків із документами Офісу спеціальних розслідувань. У цих кульках Нішнік і Джон Дем’янюк-молодший між коробками від йогуртів та яблучними качанами знайшли протоколи опитувань найважливіших свідків: одного есесівця, який довгий час працював разом із “Іваном Грозним”. На суді виглядало так, що він зразу ж упізнав Дем’янюка на фото, яку йому показали. Але протоколи зі сміття засвідчують, що свідчення було сфабриковано.

Із падінням Радянського Союзу 1990 року було відкрито доступ до закритих раніше архівів. Прокурор Шакед поїхав до Москви. Він знайшов 21 свідчення наглядачів Треблінки, занесених до протоколу. Всі вони стверджують, що “Іван Грозний” насправді мав прізвище Марченко. Дем’янюку було повернуто його американське громадянство. Тепер він був переможцем. Він повернувся до свого старого нового життя у Клівленді, штат Огайо.

Утім, з дев’ятої години ранку 12 травня 2009 року Джон Дем’янюк після десятиліть – знову у Німеччині. 1942 року німці його взяли в полон у Криму. Тепер він знову полонений німців. Він став в’язнем камери досудового розслідування у спеціальній в’язниці у Штадельгаймі – південному передмісті Мюнхена. Його світ звузився до 24 квадратних метрів, до двомісної камери на першому поверсі для осіб, позбавлених прав.

У день його прибуття до Мюнхена, о 14:00, Дем’янюку було зачитано наказ про арешт довжиною у 21 сторінку. Перекладачка переклала це на українську мову. Все це тривало близько години. Дем’янюк, який сидів у інвалідному візку, не вимовив жодного слова. Так порекомендував йому його адвокат. Він лише підтвердив, що все зрозумів. Тепер у липні буде проголошено звинувачення. І щойно у вересні розпочнеться саме судове засідання. Чи це буде останнім процесом у Німеччині щодо воєнних злочинців, поки що невідомо. Великий сумнів виникає через стан здоров’я Дем’янюка. Окрім того, злочини чинилися дуже давно, тож можуть виникнути юридичні проблеми.

Захист вимагатиме, щоб Джона Дем’янюка негайно звільнили, адже він уже одного разу відбув процес в Ізраїлі щодо своєї служби в Собіборі. Ніхто не може двічі опиняться на лаві підсудних за одним і тим же звинуваченням. Тож адвокат Дем’янюка Ульріх Буш [Ulrich Busch] уже відправив відповідну скаргу до Конституційного суду. Захист Дем’янюка стверджує, що не доведено причетність їхнього клієнта до хоча б одного вбивства євреїв. Звинувачення своєю чергою доводить, що Собібор був так чи інакше табором знищення, де чинилися масові вбивства. Тож кожен наглядач був волею-неволею задіяний у винищувальній системі Собібору.

Тому Джонові Дем’янюку знову доведеться проводити нудні дні в залі суду. Інколи він засинатиме. Й можливо нічого не бачитиме.

Врешті-решт, все зведеться до необхідності дати відповідь на одне-єдине запитання: що робити з жертвами, яких перетворили на злочинців? Що міг вдіяти Дем’янюк, коли він був у Собіборі, аби не стати винним – тоді, влітку 1943 року, коли визначалася його подальша доля? Чи міг він, 23-річний селянський син, в окупованій Польщі у розпал війни повстати проти своїх тюремників? Чи міг він, аби уникнути причетності до найжорстокіших злочинів ХХ століття, скинути свій однострій, викинути посвідчення та сховатися десь у лісах?

Прокурор стверджує: так! Нікого з тих, хто дезертирував з табору вишколу “Травнікі”, не було страчено. Всі вони відбулися побиттям кийками.

Адвокат стверджує: ні! Звідки Дем’янюк міг знати, що нацисти не вбиватимуть своїх посіпак за нехтування наказу? Правники називають це “необхідністю виконувати наказ”. Саме на це 1945 року покликалися численні нацистські злочинці, й таким чином уникали покарань у німецьких судах. Чи це вже не стосується Дем’янюка? Чи, може, змінено виміри правосуддя?

У своїй в’язничній камері в Мюнхені-Штадельгаймі Джон Дем’янюк часто грає в карти. В Єрусалимі правник Міхаель Горовіц стверджує, що й німці не матимуть жодного зиску зі справи Дем’янюка. Самому Горвіцу часто приходить до голови думка, що вже саме життя було для Дем’янюка достатнім покаранням. У Людвіґсбурзі слідчий Томас Вальтер зазначає: “Я сподіваюся на свідчення Дем’янюка. Можливо, наприкінці свого життя він захоче ще раз скупатися в озері з Вірою”. У Клівленді його син Джон Дем’янюк-молодший каже: “Ми зростали на свободі. Ми не можемо засуджувати людей, які робили щось під примусом”. Це звучить як свідчення того, що син цілком нормально сприймає той факт, що батько служив у Собіборі.

Автор: Еліс Бота [Alice Bota], Керстін Коленберґ [Kerstin Kohlenberg], Гайнріх Вефінґ [Heinrich Wefing]
Назва оригіналу: Ivan, der Anpasser. Der Fall Demjanjuk
Джерело: Die Zeit, 20.07.2009
Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група
Обговорити на форумі