Gazeta Wyborcza: Жорстокість є в людській силі

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-05-20 04:54:44

Світ після Голокосту надає перевагу “попереджувальним” війнам. Як показує іракський досвід, він готовий, щоб запобігти очікуваному геноциду, дати волю вмінням вбивати людей, – фрагмент книжки “Життя у контекстах. Розмови про те, що за нами, і про те, що перед нами”

“Батьківщина – це безпека”, – розповідає Жан Амері [Jean Amery]. Пишучи ці слова у 1966 році у розділі “Скількох батьківщин потребує людина?” книжки “Поза виною і карою”, француз Жан Амері, народжений в Австрії у 1912 році як Франц Меєр [Franz Meyer], знав, що каже, оскільки батьківщину втратив і чекав 27 років, щоб зрозуміти повною мірою, у чому полягала ця втрата – вже безповоротна – дізнався, що “ніколи повернення у якийсь простір не є поверненням втраченого часу”.

Безпека – це стільки ж, скільки впевненість, а оскільки “впевнено можна почуватися там, де ми не очікуємо нічого несподіваного, ми не повинні побоюватися чогось зовсім і цілком чужого” – тобто зовсім і цілком незрозумілого. А отже, як сказав би Вітґенштайн, чогось, що не містить не тільки інструкції, але хоча б натяку на те, як щодо нього поводитися. Втрату батьківщини усвідомив Амері лише тоді, коли прокинувся в оточенні знаків, які були для нього “так само незрозумілими, як етруське письмо”: “обличчя, жести, одяг, будинки, слова”, залишаючись відчуттями сенсу, перестали бути знаками. Якщо батьківщина є місцем, де панує лад, передбачуваність і впевненість у собі, чужина є сферою безладу, непередбачуваності та розгубленості. Якщо перебувати на чужині достатньо довго, можна навчитися вишукувати чи хоча б додумувати порядок значень у хаосі відчуттів, але “для емігранта, який опинився у чужій країні вже як доросла особа, така орієнтація у знаках не буде рефлексом, а буде радше інтелектуальним актом, пов’язаним із певним розумовим зусиллям”.

Вивчаючи рідну мову, ми не помітили б, напевно, що вона має граматику, якби нас про це не повідомили вчителі, у перший момент на наше здивування, а трохи пізніше і роздратування. Граматика є псом-цербером, що закриває вхід до всіх мов – за винятком рідної (це власне брак цербера біля її брами робить її рідною). У рідній мові граматика є надійним, а не нав’язливим провідником, дбайливим та невидимим янголом-хоронителем; у всіх інших є демоном, що зачаївся у сутінках на вершині драбини Якова. Як стверджував цитований Амері Ґюнтер Андрес [Günther Anders]: “Ніхто не може цілі роки рухатися лише у просторі тих мов, якими не володіє, а які тільки в найкращому випадку невпинно наслідує, не падаючи при цьому жертвою убогості своєї мови”. Оскільки й рідна мова тоді викришується “шматок за шматком, і найчастіше так непомітно та поступово, що ми не зауважуємо втрат”. Аж до моменту засліплення після 27 чи скількох там років, коли ми зрозуміємо, що безповоротна втрата батьківщини – це те саме, що безповоротна втрата безпеки. Засліпить нас тоді, що “La table ніколи не буде тим самим що стіл, щонайбільше можна при ньому наїстися досхочу”.

Еміграція викрадає в емігранта ідентичність. А отже позбавляє довірливості. А отже і віри, що правдою є те, що за правду приймають. А оскільки ця віра є захисним щитом знання про те, що є правдою, а що нею не є, то рано чи пізно еміграція позбавляє емігранта і знання… “Глиба світу” свою непорушність завдячує міцним плечам Атланта ідентичності. “Рушить з місця”, коли ці плечі затремтять. А еміграція вже поклопочеться про те, аби затремтіли.

Правдою є те, про справжність чого всі ми знаємо, оскільки у його справжність віримо – ми віримо, що ми знаємо: тобто те, що для нас усіх очевидне. Очевидність – це те саме, що сплав знання з вірою. Очевидності не можна придбати, видобути чи скласти. Щось є очевидним або не є очевидним – tertium non datur [третього не дано. – Z]. Очевидне є тоді і тільки тоді, коли є такі “всі”, які в його очевидність вірять, і коли ніхто не ставить під сумнів мого права охопити тих “всіх” особистим займенником “ми”. Якщо ці умови виконано, я маю ідентичність. Якщо ні, є щонайбільше пропозиція ідентичності чи ідея ідентичності, заява про ідентичність, яку міг би схвалити чи відхилити суд, який мав би повноваження розглядати такі заяви і який би таку заяву прийняв до розгляду. Але немає такого суду – і глиба світу рушає з місця. І вже її не затримати.

У моєму випадку умови виконаними не були. Мені було надане право вибору, що чудово. Із застереженням, проте, що мій вибір, як приватна справа, нікого окрім мене не зобов’язує. А це вже, хоч і прекрасно, але не зовсім.

Генрик Гринберґ [Henryk Grynberg], який зі строкатої руди польського емігранта витопив благородну руду літератури, написав (у книжці під заголовком… аякже, “Емігранти”): “Самовбивці також є емігрантами, може навіть ще більшими”. Ну, власне.

Тоталітаризм як комп’ютерна гра

Жижек (постать живцем перенесена з епохи dada, фонетичного правопису его-футуристів та епатажу буржуа [épatez les bourgeois] до епохи, в якій епатувати вже немає кого, оскільки всі наскрізь епатовані та епатажем знуджені) написав недавно, що два німецькі фільми про щоденне життя східних німців у час, коли їх так ще не називали, не схоплюють істоти комуністичного тоталітаризму, більше того, фальсифікують його реальність. Якщо хочеш знати й іншим розповісти, як жилося за комунізму, виносить він вирок – роби фільми на матеріалі “Колимських оповідань” Варлама Шаламова… Він робить мовчазне припущення: правда комунізму крилася в бараках Магадану, а не господарювала на вулицях Тамбова чи Ярославля. А правда нацизму, напевно, містилася в Дахау та Аушвіці, а не плодилася в тому селі, про яке захоплено розповідає серіал “Батьківщина” [Heimat]?

Я запитав би Жижека, якби було варто (а не є), чому щасливчики, які надто пізно народилися, аби смак тоталітаризму пізнати особисто, мали б хотіти – більше того, напружувати мізки, – аби зрозуміти тоталітаризм, вже давню для них історію? Для таких жахіть, що скручують кишки, є все ж таки фільми “Скажені пси” [Resevoir Dogs] або “Техаська різанина бензопилою” [Texas Chain-saw Massacre] або “П’ятниця, тринадцяте” [Friday Thirteen], і щоденні телевізійні порції фільмів жахів та сотні комп’ютерних ігор, що полягають у гуртовому вбивстві чужаків… Але у зіставленні з витонченою майстерністю кіно, телебачення, Nintendo чи Play Station щоденне життя таборів має їм здатися невдалим творінням провінційних ремісників та партачників. Ці щасливчики знають майже від народження, що жахливі речі є справою потвор, а лиходійські витівки справою негідників, і що, отже, потвор та негідників потрібно проріджувати, перш ніж вони почнуть це з нами робити, а оскільки проріджувані є сатанинським послідом, їх переможці є ніким іншим, як янголами? Отже, коли з опіками на обличчі вони намагаються електронних потвор у їхній власній мерзотній грі перемогти, відповідаючи на їхню підступність ще витонченішою підступністю, і викосити їхні загони, перш ніж вони почнуть косити наші, це не ображає аж ніяк їхнє уявлення про себе. Адже ці електронні потвори чигали на них із чистої жорстокості, тоді як вони зі свого боку рятували себе, а при нагоді й решту світу від недолюдків. Людство ділиться на катів і їхніх жертв, а коли останні вб’ють останнього з цих перших, справу жорстокості можна буде скласти до якогось складу пам’яті/непам’яті й закрити за собою двері. Якщо жорстокість є справою недолюдків, ми є бездоганними – quod erat demonstrandum [що й треба було довести. – Z].

О, якби так було… Якби тоталітаризм можна було звести до звільнення з кліток кількох бестій, яких тримали під замком у “нормальний, тобто порядний” час… Якби страждання ушляхетнювало людину, якби було охоронною грамотою, що вказувала б на невинність та моральну чесноту… Якби нечеснота катів не скапувала на їхні жертви та на свідків їхнього злочину і не забруднювала їх, якби жертви марширували на площу страти чистими і незаплямованими… Якби вдалося, як робили в таборах (або принаймні ревно хотіли зробити, і якщо до кінця це не вдавалося, то не через брак ентузіазму!), поділити світ точно та впорядковано на всемогутніх та тих, що їх могутності підкоряються… Комуністичний і нацистський тоталітаризм були б тоді ще одним із кривавих епізодів, на які рясніє людська історія. Епізодів, у яких одні б’ють, а інші є битими. Епізодів, які потрібно закрити (і вдасться закрити), даючи прочухана тим, що били, і осипаючи орденами тих, що були битими. А закривши, можна пожовклі та зіпрілі пам’ятки по них скласти до комірки, оскільки ні в чому вони нам, які їх закрили, перешкоджати не будуть…

На жаль, всупереч тому, що радить Жижек, жахи тоталітаризму не вдасться зрозуміти, вивчаючи Колиму чи Дахау, ті, як сказала Ганна Арендт, лабораторії, де досліджували межі людського поневолення. Щоб цей жах зрозуміти до решти, щоб заглянути туди, де він є найбільш отруйним та зловісним і зовсім ще не згас, потрібно вийти поза паркани з колючого дроту.

Синдром того, хто виживає

Страждання завжди приносять біль, але рідко кого роблять шляхетнішими. Очевидна річ, що завдавання страждань морально знищує катів. Але й жертви не уникають проблем через знищення імпульсів і моральних гальм… Чекають на свій шанс відплатити катам їхньою власною монетою? Так, але спочатку вчаться сховкам життя, у яких в обігу є ця монета. Американські психіатри, що лікували відразу після війни людей, які пережили жах Голокосту, визначили патологію, що турбувала їхніх пацієнтів, як “комплекс провини” (guilt syndrome): “Чому я живу, коли стільки інших загинуло на моїх очах?!”. Але швидко змінили думку. “Комплекс провини” зник із психіатричного словника і був заміщений “комплексом того, що вижив” (survivor’s syndrome): “На мене чекають, хочуть мене добити, і вони безперечно зроблять це, якщо я їх не випереджу, якщо не завдам першого удару…”.

“Синдром того, що вижив” є спадковим, наступні покоління передають один одному отруєні плоди мучеництва, що відходить у минуле. Нащадки жертв зберігають вже тільки переказ категорійного та спадкового страждання спільноти, самі не маючи досвіду, на який посилаються ці перекази. Ця обставина робить уроки “тих, що вижили”, які виводяться з досвіду мучеників, невразливими до практичних випробувань. Звільнене від серйозних випробувань бачення змовницького світу залучає нових людей до грона “тих, що вижили” і панує над ними. З її допомогою окремі “ті, що вижили” можуть, якщо скористатися формулюванням Алена Фінкількраута [Alain Finkielkraut], претендувати на славу своїх мучеників-предків і вимагати через це компенсації та охоронну грамоту на безгрішність власних вчинків – не сплачуючи ціни, яку предкам випало заплатити за пам’ять нащадків.

Однаковою мірою жертви, як і німі свідки злочину, що змушені, як писав Ян Блоньскі [Jan Błoński], “брати участь у кривавому видовищі”, знають зараз аж надто добре, що позбутися людських проблем – і цих реальних, і тих уявних – можна різними способами (ці способи негуманні? Мабуть, але ж ефективні…). І що жорстокість є в силі людей. Отже, хтось, десь, колись може скористатися цими способами. А отже й самому доведеться ними скористатися, якщо страх вже буде неможливо витримати… Ціною збереження життя є вбивство тих, які можуть і хочуть, а отже мають тебе вбити…

“Синдром тих, що вижили” підказує, що сенсом життя є виживання – додаючи з місця – хто завдасть першого удару, переживає того або тих, хто не встиг. Якщо удар був завданий вчасно, і був дуже точним і таким, що нокаутував, можна не побоюватися ані помсти, ані кари. Світ після Голокосту надає перевагу “попереджувальним війнам”. Як показує іракський досвід, він готовий задля запобігання очікуваного геноциду дати волю вмінням вбивати людей. А як показує досвід Абу-Ґрейб чи Ґуантанамо, цей світ не має також милосердя до тих, хто (хто їх знає?!) не пропустив би шансу завдати удару, якби до них ставилися з милосердям. Уроки Голокосту допомагають і одним, і іншим.

Про перевагу Шиндлера над Корчаком

“Список Шиндлера” Стівена Спілберга розповідає про все відверто: у час крематоріїв та презирства йшлося про те, щоб пережити інших, а отже йшлося й про те, щоб вижили ці люди, радше ніж ті. Спілберг за схвалення критики запрягає на службу “мистецтва виживання” цей самий зловісний інструмент новітнього геноциду, який Рауль Гілберґ [Raoul Hilberg] визнав першим кроком до знищення європейських євреїв (їхня доля була приречена, як він писав, у момент, коли перші німецькі міські службовці склали перші списки єврейських мешканців міста). Шиндлер, герой фільму, названий із посиланням на Талмуд “спасителем людства”, відхиляє пропозицію обміну його єврейок – тих із його списку – на “інших єврейок”. А глядацький зал вибухає аплодисментами, коли з потягу, що рушає до Треблінки, Шиндлер витягує свою, також зі списку, людину, напевно, на відміну від решти пасажирів, закинуту до товарного вагону помилково і через недогляд. Як згадує Яніна [Бауман], у варшавському гетто майбутні жертви з номерами бунтували проти майбутніх жертв без номерів, які пробували втиснутися до їхньої маршової колони. “Через них загинуть безневинні люди!”, – кричали вони мовою катів. Перш ніж Бог поведе людей на страту, змішує їм мову…

Після прослуховування виголошеної нею у Брюсселі доповіді про різні способи інтерпретації уроків Голокосту у кіномистецтві, бельгійський кінематографіст запитав Яніну, чому шедевр Анджея Вайди, фільм “Корчак”, не показують в американських кінотеатрах і чому американська критика його обійшла мовчанням. “Це просто”, – відповіла Яніна. Переказ Вайди (і Корчака…) перебуває в яскравій опозиції до пануючої версії уроків Голокосту. Корчак не врятував ані одного життя – навіть власного! Корчак врятував тільки перед паплюженням та глумом людську гідність двох сотень дітей… Отже, за що його поважати, а його пам’ять шанувати?!

Еліас Канетті [Elias Canetti] першим застеріг щодо отруйного спадку Голокосту. “Найелементарніша та очевидна форма успіху – це залишитися живим”. Такий критерій успіху започаткував культ “того, що вижив” і виніс на п’єдестал позицію “того, що вижив”. Ті, хто акцептує таку позицію – б’є тривогу Канетті – “хочуть пережити своїх сучасників”, а коли дійде до чогось серйозного, готові “вбити, щоб пережити інших”. “Хочуть вижити, щоб інші їх не пережили”.

Цей милий сусід – це потвора

Підсумувавши уроки, які винесла з років презирства, крематоріїв і знищення, мудра Яніна написала, що кати звикли дегуманізувати своїх жертв перед їхнім убивством і що найважчим із викликів, які вона зустріла, було залишитися людиною в нелюдських умовах. Альберт Камю писав, що геноцид не є в людській історії чимось новим – є, натомість, новим геноцид, який здійснюють задля людського щастя, справедливості історії чи інших також благородних цілей. І знову – які уроки дає геноцид, здійснений заради расової чистоти, як винищення людей, яке здійснюють заради класової чистоти? Це легкість, з якою “порядних людей”, зразкових батьків сімей, вірних чоловіків, чуйних сусідів вдалося переконати, що активна участь у досягненні поставленої мети очищення світу є чеснотою і обов’язком “порядних людей”. Найбільш приголомшуючою звісткою у книжці Ганни Арендт про процес Адольфа Айхманна були висновки видатних психіатрів, яких закликали дослідити осудність звинуваченого. Вони дружно стверджували, що Айхманн був не тільки “нормальним” згідно з усіма звичайними стандартами “нормальності”, але що міг би бути взірцем чеснотливого міщанина – і дійсно був таким в очах сусідів.

Змушує затремтіти думка про те, чим цей акуратний і милий сусід, якого я знаю тільки зі щоденних дружніх поклонів і посмішок, міг би займатися “у час виконання службових обов’язків”… Осадом тоталітарних часів є підозри щодо сусідів. А ще й підозри щодо самого себе (“Якби до чогось дійшло, я також міг би до цього руки прикласти…”), які – оскільки посилено придушуються і заганяються у похмурі підвали свідомості – ще більше підсилюють підозри щодо сусіда. Щоб позбутися страху і огиди до власної нікчемності, яка спить лише до певного часу, і в кожен зручний момент може прокинутися, варто зробити нікчемність природженою та можливою властивістю сусіда. Сумління Крістофера Браунінга [Christopher Browning] приголомшило відкриття, що якщо “звичайні люди”, рекрутовані до 101-го допоміжного батальйону, спромоглися на такі мерзенні вчинки, то ми всі, звичайні люди, могли б перетворитися на таких же звірів [Йдеться про книжку американського історика Голокосту Крістофера Браунінга “Звичайні люди: 101-й резервний поліцейський батальйон і «остаточне розв’язання» у Польщі”, в якій він описує склад цього батальйону, який вбив понад 30 тис. євреїв на Люблінщині. – Z]. Але щоб вберегти власне сумління та своїх читачів від шоку, Деніел Ґолдгаґен [Daniel Goldhagen] поправив речення Браунінга: якщо “звичайні німці” зі 101-го батальйону до такого злочину були здатні, то всі вони, німці, були готові до подібних злочинів. І не тому, що звір дрімає в людині і що коли знайдеться відповідний хлист та збруя, вдасться запрягти його до довільних робіт, хоч би й найбрудніших – але тому, що німці, оповиті ненавистю до євреїв, мали бажання до найбрудніших щодо євреїв вчинків.

Два тоталітаризми

Тривалим (наскільки тривалим?!) спадком обох тоталітарних систем залишається моральне спустошення. Маніхейські настрої, про які писав Станіслав Оссовскі [Stanisław Ossowski], стурбований майбутнім народу, що змушений був перейти крізь випробування понад свої сили, стали і залишаються інстинктивним рефлексом. Це вже не настрої, в які потрапляють нині, щоб завтра їх позбутися, а післязавтра забути, але ознака “нормального”, звичайного, здоровим глуздом затвердженого і через календар публічних ритуалів посвяченого сприйняття світу, власного місця у світі та рецепту власного виживання.

У цьому аспекті обидва тоталітаризми залишили спадок на диво подібний. Але є також між їхніми спадщинами ґрунтовні відмінності. Німецький тоталітаризм інакше подіяв на німців, й інакше на поляків. Інакше також подіяв на поляків тоталітаризм, імпортований з СРСР, який шукав у Польщі вкорінення, що обіцяв полякам доступ до благ, прихід яких передбачав, і запрошував до участі у процесах, які мали їхній прихід полегшити і прискорити – й інакше той брутально чужий, гітлерівський, який від початку ставив поляків явно і без недомовок, однозначно і безапеляційно по інший бік муру, серед своїх жертв.

Тут аналогії закінчуються, і казати однаково про п’ять років гітлерівської окупації та півстоліття Польської Народної Республіки, неначе їхня суть вичерпувалася приналежністю до того самого розділу національної мартирології, звичайно і просто немає сенсу. А вже розрахунку зі спадщиною тоталітарних часів зовсім не полегшує.

Автор: Зиґмунт Бауман [Zygmunt Bauman]
Назва оригіналу: Nieludzkość jest w ludzkiej mocy
Джерело: Gazeta Wyborcza, 16.05.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі