Нова американська адміністрація та Україна

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-02-27 04:09:35

Дискусії, які почалися після перемоги ОБАМИ, часто зводилися до оцінки зовнішніх атрибутів: війна в Іраку, риторика щодо Росії тощо. У деяких ЗМІ ці зовнішні прояви подавалися як кардинальний поворот американської політики. Чи справді це так? Очевидно, що політика Америки значно менш вразлива на зміну влади, ніж в авторитарних державах. Поза тим, ОБАМА, перемігши у виборах, не став незалежним ні від Демократичної партії, ні, тим більше, від Америки. А Америка – це інтереси. І коли змінюються президенти, то відбувається не зміна цих інтересів, а зміна підходів до вирішення американських інтересів. Свої підходи у демократів, свої у республіканців. БУШ, МакКЕЙН, як і всі республіканці, більш прямолінійні, рубають сплеча. Демократи добиваються тих же результатів більш завуальованими шляхами.

Залежність ОБАМИ від власної партії яскраво продемонструвало призначення Гіларі КЛИНТОН на посаду Держсекретаря. І якщо хтось хоче дізнатися, якою буде характер міжнародної політики США в найближче чотириліття – хай перегляне історію урядування її чоловіка, в більшості випадків способи прийняття рішень у складних ситуаціях будуть такими ж.

Для України повороти американської політики цікаві у розрізі “НАТО-неНАТО”, можливого визнання зони російських впливів, місця України в майбутній системі колективної безпеки. Чи змінилися американські інтереси у цій ділянці геополітики? Звичайно ж, ні, просто Америка піде до мети іншим шляхом, ніж вимальовував БУШ-молодший. Але відрубність України і Росії є аксіомою американської політики в регіоні, і якими б не були просторікування демагогів про поділ сфер впливу, Америка не зацікавлена у відтворенні нової версії СРСР. Америка скоріше зацікавлена відтягнути Росію від Китаю та зробити своїм союзником у геополітичному конфлікті майбутнього століття. Зауважмо, залежним союзником, який би потребував американської допомоги. Тому всякі спроби реставрації подобизни СРСР викликатимуть в американців спротив – бо справа не в інтересах адміністрації, а в інтересах Америки.

Інша річ, американці можуть поступитися в малому. У зв’язку з кризою затримати проект нової протиракетної оборони (і пояснити відсутність грошей на проект добрим жестом у бік Москви). Замінити негайне прийняття України і Грузії в НАТО особливими договорами (все одно Україні для вступу в Альянс потрібен за Конституцією референдум, а суспільної одностайності в питанні поки що немає). Способи заміни шила на мило в американській дипломатії давно і добре відпрацьовані, головне, щоб суть: американські інтереси залишалися непорушними. В цьому контексті цікаво було оцінити виступ віце-президента БАЙДЕНА в Мюнхені, що він говорив про американські інтереси та поступки. Наприклад, чим відрізняються його слова “суверенні держави мають право приймати свої власні рішення і вибирати свої власні союзи” від того, що говорив Буш із приводу останньої війни на Кавказі? А обіцянка “ми будемо продовжувати розробку протиракетної оборони для боротьби зі зростаючими можливостями Ірану, за умови, що технології будуть випробувані та економічно ефективні” – це відмова від щита чи відкриті двері для його дальшої розробки? Ззовні привабливою, але неясною залишається пропозиція Москві “давайте натиснемо кнопку «скинути»” – бо потрібно витлумачити, який стан є нульовим для “скидання”. Мабуть, все-таки, не 1991 рік.

Протиракетна оборона – це частина конфлікту, який відбувається на Близькому Сході. Війна Ізраїлю з Гамазом – це неявна війна з Іраном, оскільки Гамаз так чи інакше існує завдяки іранській підтримці. Росія виразно починає схилятися на бік Ірану, дипломатичні жести та економічні дії достатньо красномовні. Америка давно і явно стоїть на боці Ізраїлю. Іран уже достатньо продемонстрував свої можливості створювати носії боєголовок, запустив власний супутник. Ну і головне, це не ракети, а експансія ідей. Чи в інтересах Америки щось здати у цій війні на користь Росії? Адже днями вона й так отримала дошкульного ляпаса з боку Москви: парламент Киргизії проголосував за закриття американської бази в Бішкеку і отримав від Москви пільговий кредит на 2 мільярди доларів. Окрім втрати важливої бази для постачання військ НАТО в Афганістані, Америка втратила (що, може, й важливіше) стратегічний опорний пункт поблизу західних кордонів Китаю. У цьому конфлікті Вашингтона і Тегерану Україні доведеться займати якусь позицію. Імовірно – близьку до нейтральної. Але точно – не тотожну з Росією.

Якщо вже говорити про тенденції у змінах в американській політиці, то слід відзначити появу в першому ешелоні американської дипломатії Генрі КІСІНДЖЕРА. “Вічний суперник” БЖЕЗІНСЬКОГО, ідеї якого в період холодної війни мали не менший вплив на американську політику, ніж Збіґа, і який має глибоке та специфічне розуміння Китаю. В адміністрації Обами він уже відзначився поїздкою до Москви та зустріччю з президентом МЕДВЄДЄВИМ (якраз тоді, коли ПУТІН був відсутній). Вдруге у вищих сферах дипломатії він відзначився на мюнхенській конференції з питань безпеки. Для України КІСІНДЖЕР є ні добрим, ні поганим знаком: він ніколи не переймався специфічно українськими проблемами, його мобілізація в армію Обами викликана, скоріш за все, вмінням знайти підходи до проблем Сходу, Близького і Далекого.

Америка потребує розірвати зв’язки Москви з Пекіном, і під приводом цивілізаційної близькости Росії з Європою зробити її своїм союзником у глобальному протистоянні. Так укладає фігури на світовій шахівниці БЖЕЗІНСЬКИЙ, і так само дивиться на проблему домінування Америки у світі КІСІНДЖЕР. Тут знову в політичних розрахунках з’являється Україна. Віддати її колишній метрополії означає зробити Росію занадто самостійною, набагато вільнішою в маневрах на світовій шахівниці, ніж Москва є зараз. Можливо, саме так варто розуміти той дипломатичний жест, коли Україна, в особі прем’єра, на мюнхенській конференції опинилася у першому ряду, поруч із МЕРКЕЛЬ і САРКОЗІ, а Росія – позаду. Проте одних жестів мало. Потрібна виразна українська політика, причому одностайна. І тут ми знову повертаємося до головної проблеми української зовнішньої політики. Вона не в тому, що Росія – “погана”, Німеччина – “зрадлива”, а США – “недостатньо рішучі”. Це зовнішні фактори, які існуватимуть завжди, як дощ і сніг міжнародної погоди. Проблема в тому, що сама Україна не має доброї парасольки – консолідованої ідеї зовнішньої політики, яка б опиралася на знову ж таки, консолідовані внутрішні інтереси. Коли відбудеться цей процес національного самоусвідомлення – стане набагато легше не лише у простих, але й у кризових міжнародних ситуаціях. Та й до України ставитимуться серйозніше.

Автор: Ярослав СВАТКО
Обговорити на форумі