Google та майбутнє книг

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-02-27 02:59:29

Як ми можемо пересуватися інформаційним ландшафтом, який лише почав з’являтися на обрії? Це запитання стало актуальнішим, ніж будь-коли, після укладення мирової угоди між Google та группою видавців і авторів, які подали колективний позов до компанії, звинувативши її у порушенні їхніх авторських прав та прав інших авторів. Впродовж останніх чотирьох років Google оцифрувала мільйони книг, чимало з яких були захищені авторськими правами, з колекцій провідних наукових бібліотек світу та зробила ці тексти доступними для пошуку в інтернеті. Автори та видавці стверджували, що оцифровування книг становить порушення їхніх авторських прав. Після тривалих переговорів позивачі та Google погодилися укласти мирову угоду, яка у прогнозованому майбутньому матиме значний вплив на те, яким чином книги доходимуть до своїх читачів. Яким буде це майбутнє?

Ніхто цього не знає, тому що мирова угода є настільки складною, що важко побачити, якими будуть правові чи економічні аспекти доступу до книг у новій ситуації. Але ті з нас, хто відповідає за наукові бібліотеки, мають чітке бачення спільної мети: ми хочемо відкрити наші збірки і зробити їх доступними для читачів у цілому світі. Як досягти цієї мети? Єдиним реалістичним способом її досягнення, можливо, є пильність: дивіться уперед якомога далі, і, не відриваючи очей від дороги, не забувайте заглядати у дзеркало заднього огляду.

Коли я дивлюся назад, я зупиняю свій пильний погляд на XVIII столітті, Просвітництві, його вірі у владу знань, та світі ідей, у якому вони існували, у тому що просвітники назвали “Республікою листів”.

У XVIII столітті “Республіку листів” уявляли як державу без поліції, без жодних кордонів та жодної нерівності, окрім тих, що визначені талантом кожної людини. Будь-хто міг увійти до цього світу, якщо володів двома головними ознаками її громадянина: міг писати та читати. Автори формулювали ідеї, а читачі оцінювали їх. Завдяки силі друкованого слова твори оцінювали у дедалі ширших колах і перемагали найсильніші аргументи.

Слово поширювалося також і в рукописних листах, оскільки XVIII століття було часом великого епістолярного обміну думками. Прочитайте кореспонденцію Вольтера, Руссо, Франкліна та Джеферсона, в кожного з них листування становить близько п’ятдесяти томів, і так ви зможете зрозуміти, як працювала “Республіку листів”. Усі чотири автори обговорювали всі проблеми свого часу у постійному потоці листів, який поєднав Європу та Америку у трансатлантичну інформаційну мережу.

Я особливо насолоджуюся обміном листів між Джеферсоном та Медісоном. Вони обговорювали все, зокрема Конституцію США, яку Медісон допомагав писати у Філадельфії, поки Джеферсон представляв молоду республіку у Парижі. Вони часто писали про книги, тому що Джеферсон полюбляв часто відвідувати книгарні у столиці “Республіки листів” [у Парижі. – Z] та часто купував книги для свого друга. Серед придбань для Медісона була “Енциклопедія” Дідро, про яку Джеферсон думав, що купив її перше видання за дуже вигідною ціною, хоча й помилявся, оскільки прийняв репринтне видання за перше.

Два майбутні президенти, що обговорюють книги через інформаційну мережу Просвітництва – ось це захоплююча сцена. Але до того, як ця сцена зникне у тумані минулого, я повинен додати, що “Республіка листів” була демократичною лише в принципі. На практиці у ній переважали вихідці з відомих родин та багаті люди. Автори не могли жити лише з доходів від продажу книг і їм доводилося завойовувати прихильність патронів, випрошувати грошовиті фіктивні посади, просити про призначення редакторами фінансованих державою журналів, ухилятися від цензорів та хитрістю прокладати собі шлях до салонів та академій, де можна було зробити собі репутацію. Хоча й вони терпіли зневагу з боку тих, хто перебував на вищих щаблях суспільства, самі вони часто обливали один одного брудом. Сварка між Вольтером і Руссо яскраво свідчить про їхній складний характер. Вольтер, після того як прочитав трактат Руссо “Міркування про походження та причини нерівності” у 1755 році, написав йому: “Я отримав Вашу нову книгу, яка спрямована проти людства… Вона викликає бажання стати навкарачки”. Через п’ять років Руссо написав Вольтеру: “Я ненавиджу Вас”.

Соціальні відмінності поглиблювали особисті конфлікти. “Республіці листів” було далеко до “егалітарної агори”, вона страждала від тої самої хвороби, яка точила всі суспільства у XVIII столітті: привілеїв. Привілеї не були обмежені аристократією. У Франції вони стосувалися усього, пов’язаного із засновниками “Республіки листів”, у тому числі друку і торгівлі книгами, які були здоміновані гільдіями, та й безпосередньо книг, які не могли вийти законним чином без королівського привілею та санкції цензора, про надання яких могли прочитати читачі у самій книзі.

Одним зі способів того, як зрозуміти цю систему, є спроба опертися на соціологію знань, зокрема тезу П’єра Бурдьє про літературу як поле, що складається із конкуруючих у межах правил гри позицій, які самі підпорядковані пануючим силам суспільства. Але не треба й вивчати соціологічне вчення Бурдьє для того, щоб визнати існування зв’язку між літературою і владою. З перспективи самих авторів дійсність літературного життя суперечила високим ідеалам Просвітництва. Попри свої принципи, “Республіка листів” фактично була закритим світом, недоступним для позбавлених привілеїв. І все ж таки я хочу послатися на Просвітництво як аргумент на користь відкритості загалом та відкритого доступу до знань зокрема.

Якщо ми повернемося з XVIII століття до нашого часу наявності, чи відкриємо ми подібну суперечність між принципами та практикою – у світі наукових бібліотек? Одна з моїх колег – спокійна, мініатюрна пані, яка, можливо, відповідає образу “бібліотекарки Маріон” [походить від персонажу кінофільму-м’юзиклу 1962 року – The Music Man. – Z]. Коли вона знайомиться з людьми на прийомах, вони інколи кажуть, ніби зглянувшись над нею: “Бібліотекарка, як добре… Скажіть мені, на що ще схожа ця професія?”. Вона відповідає: “По суті, в ній найбільше йдеться про гроші та владу”.

З цим ми повертаємося до П’єра Бурдьє. Проте більшість із нас визнають принципи, написані на помітних місцях у наших публічних бібліотеках. “Вільні для всіх” – так говорить про знання напис над головним входом до Бостонської публічної бібліотеки. На стіні в Опікунчій залі Нью-Йоркської публічної бібліотеки вирізано золотими літерами слова Томаса Джеферсона: “Я ставлюся до поширення світла та освіти як до засобу, на який найбільше треба покладатися, щоб створити умови, які сприятимуть розвитку доброчесності та досягненню щастя людини”. Знову ж повертаємося до Просвітництва.

Наша республіка [США. – Z] була заснована на вірі у центральний принцип “Республіки листів” XVIII століття: поширення світла. Для Джеферсона Просвітництво реалізовувалося за допомогою авторів і читачів, книг та бібліотек, особливо бібліотек у Монтічелло, тобто бібліотеки Університету Вірджинії [який він сам і заснував 1819 року. – Z] та Бібліотеки Конгресу. Ця віра втілена у Конституції Сполучених Штатів. Стаття 1, параграф 8 передбачає існування авторських прав і патентів “лише на обмежений час” і лише з вищою метою сприяння “поступу науки та корисних мистецтв”. Батьки-засновники визнавали права авторів на справедливий дохід за їхню інтелектуальну працю, але ставили інтереси суспільства вище прибутку приватних осіб.

Як обчислити відносну важливість цих двох цінностей? Як автори Конституції знали, авторське право запровадив у Великобританії Статут Анни у 1710 р. з метою обмеження монополістичної практики Stationers’ Company, а також з метою “заохочення навчання”. У той час британський парламент встановив тривалість дії авторського права на чотирнадцять років, яку можна було поновити лише раз – теж на такий самий період. Stationers’ Company намагалася захистити свою монополію на друк книг та торгівлю ними, претендуючи на вічні права на книги, які вона мала право друкувати раніше, у цілій низці довгих судових процесів. Проте вона програла після остаточного рішення суду у справі “Доналдсон проти Беккета” [Donaldson v. Becket] у 1774 році.

Коли американці зібралися, щоб написати Конституцію тринадцятьма роками пізніше, вони загалом поділяли думку, яка переважала у Британії. Двадцять вісім років здавалися достатніми, щоб захистити інтереси авторів і видавців. За цією межею мали би переважати інтереси суспільства. У 1790 році перший американський акт про авторські права – теж присвячений “заохоченню навчання” – брав за приклад британську практику, встановлюючи термін дії авторських прав у чотирнадцять років, яку можна було продовжити ще на чотирнадцять.

Як довго діє тепер авторське право? Згідно з Актом Сонні Боно [названий за ім’ям та прізвищем одного з ініціаторів змін до законодавства – конгресменом Сонні Боно, в минулому продюсером та співаком. – Z] про продовження терміну дії авторських прав 1998 року (цей акт відомий ще як “Акт захисту Міккі Мауса”, тому що Міккі Маус міг стати суспільним надбанням) термін дії авторських прав закінчується через 75 років після смерті автора. На практиці це, зазвичай, означає, що авторські права чинні більше століття. Більшість книг, виданих у ХХ столітті, ще не стали суспільним надбанням. Якщо йдеться про оцифровування книг, то доступ до нашої культурної спадщини загалом закінчується 1 січня 1923 року. Це та дата, з якої численна маса книг перебуває під дією законів про авторські права. Вони залишатимуться там, якщо приватні інтереси переважатимуть над переведенням їх у цифрову форму, створенням із них продукту для споживачів, підписанням угод щодо продажу та продажем на користь акціонерів. Ситуація, що склалася, дивує, оскільки, наприклад, роман “Бебітт” [Babbitt] Сінклера Льюїса (перший американець – лауреат Нобелівської премії в галузі літератури), опублікований у 1922 році, є суспільним надбанням, а “Елмер Ґентрі” [Elmer Gantry] того ж автора, опублікований у 1927 році, стане суспільним надбанням лише у 2022 році. [Акт про продовження терміну дії авторських прав 1998 року пролонгував термін дії авторських прав для захищених авторськими правами книг, виданих після 1 січня 1923 року. На жаль, статус захисту авторськими правами книг, виданих у ХХ столітті, ускладнений законодавчими актами, які розширювали дію авторських прав одинадцять разів упродовж останніх п’ятдесяти років. До акту 1992 року, ухваленого Конгресом, власники авторських прав мали поновлювати їх дію. Останнім актом власників авторських прав на книги, видані у 1964-1977 рр., позбавили цієї необхідності. Натомість Актом про захист авторських прав 1976 року, термін дії захисту власників прав на ці книги становив термін життя автора та п’ятдесять років після його смерті. Актом 1998 року захист їхніх прав розширили до терміну життя автора та сімдесяти років після його смерті. Тому, усі книги опубліковані після 1963 року залишаються захищеними авторськими правами, і величезна невідома кількість книг, невідома внаслідок неповної інформації про смерть авторів та власників прав, опублікованих у 1923-1964 рр. також є захищеною авторськими правами. Див. Paul A. David and Jared Rubin, “Restricting Access to Books on the Internet: Some Unanticipated Effects of U.S. Copyright Legislation,” Review of Economic Research on Copyright Issues, Vol. 5, No. 1 (2008) – R.D.]

Аби спуститися донизу від високих принципів Батьків-засновників до практики сучасної культурної індустрії, слід залишити світ Просвітництва та вирушити до хаотичного світу корпоративного капіталізму. Якщо застосувати соціологію знань до сучасного світу, що й зробив Бурдьє, ми дійдемо висновку, що живемо у світі дикого капіталізму, спроектованому Міккі Маусом.

Чи це наше зіткнення з дійсністю робить із принципів Просвітництва історичну фантазію? Давайте переосмислимо історію. Коли Просвітництво потрохи стало зникати на початку XIX століття, надійшов час професіоналізації. Цей процес можна відслідкувати, порівнявши “Енциклопедію” Дідро, який об’єднував знання в одне органічне ціле [статті були розташовані в алфавітному порядку], в якому домінував розум людини [інші дві важливі царини у системі людських знань за Дідро – пам’ять та уява. – Z], із її наступницею з кінця XVIII століття – “Методичною енциклопедією” [Encyclopédie méthodique], яка поділила знання на галузі, які ми визнаємо і тепер: хімію, фізику, історію, математику та решту. У ХІХ столітті ці галузі знань перетворилися на професії, кваліфікацію фахівців стали засвідчувати окремими науковими ступенями, виникли професійні асоціації. Вони, своєю чергою, перетворилися на кафедри чи факультети університетів, і до початку ХХ століття вже встигли залишити свій слід у кампусах – хіміки вчилися та працювали в одній будівлі, фізики в іншій, історики тут, математики там, а в центрі усього цього була бібліотека, зазвичай спроектована так, аби виглядати як храм навчання.

Тим часом професійні журнали пустили свої паростки в усіх галузях, підгалузях і окремих течіях науки. Наукові товариства випускали їх, а бібліотеки, у свою чергу, купували. Ця система працювала добре близько сотні років. Потім комерційні видавці з’ясували, що вони можуть збагатитися на продажі передплати на журнали. Якщо університетська бібліотека передплачувала видання, студенти та викладачі розраховували на безперебійний потік номерів. Ціну на передплату можна було підняти без ризику втратити передплатника, тому що бібліотеки, а не викладачі, платили за неї. Що добре, то це те, що викладачі виконували роботу безкоштовно або майже безкоштовно. Вони писали статті, оцінювали їхню наукову цінність та були членами редакційних колегій, аби частково поширювати знання, як заповіли просвітники, але переважно для того, щоб будувати власні кар’єри.

Результатом є вплив на кошторис закупівель будь-якої наукової бібліотеки: передплата на “Журнал порівняльної неврології” [Journal of Comparative Neurology] зараз коштує $25910 на рік; “Тетраедр” [Tetrahedron, провідний науковий журнал у галузі органічної хімії] коштує на рік $17969 (або $39739, якщо передплачувати усі пов’язані з “Тетраедром” видання); середня вартість передплати одного номера наукового журналу у галузі хімії складає $3490. Наслідки завдали шкоди інтелектуальному життю у всьому науковому світі. Внаслідок дедалі вищої вартості періодичних видань, бібліотеки, які звикли витрачати 50% свого бюджету закупівель на монографії, зараз витрачають на них 25%, а то й менше. Університетські видавництва, які залежать від продажу своїх книг бібліотекам, не можуть покрити свої витрати на видання монографій. Своєю чергою, молоді науковці, яким необхідне видання монографій для того, щоб робити кар’єру, перебувають зараз на межі зникнення.

На щастя, це уявлення про важке життя у світі науки вже застаріває. Біологи, хіміки і фізики більше не живуть в окремих світах; це ж стосується істориків, антропологів, літературних критиків та істориків. Стара карта університетського кампусу більше не відповідає потребам викладачів та студентів. Її перемальовують скрізь, і в багатьох місцях міждисциплінарні проекти перетворюються на структури, якими були факультети та кафедри. Бібліотека залишається у серці цих речей, але вона живить знаннями весь університет, а часто і віддалені закутки світу, за допомогою електронних мереж.

“Республіку листів” XVIII століття перетворили на професійну “Республіку навчання”, і зараз вона відкрита для аматорів – аматорів у кращому значенні цього слова, тої частини суспільства, яка любить вчитися. Відкритість діє скрізь, завдяки сховищам із “відкритим доступом”, які містять оцифровані статті, доступні цілком безкоштовно. Можна згадати Open Content Alliance, Open Knowledge Commons, OpenCourseWare, Internet Archive та відверто аматорські проекти, яким, зокрема, є Вікіпедія. Демократизація знання тепер, здається, перебуває у межах досяжності наших рук. Ми можемо фактично втілити в життя ідеали Просвітництва.

У цей момент ви, мабуть, підозрюєте, що я коливаюся від одного американського жанру – єреміади [від імені біблейського пророка Єремії – довгий літературний твір, в якому автор оплакує низький моральний стан суспільства; звісно, це не суто американський жанр, автор тут іронізує. – Z], до іншого – утопічного ентузіазму. Можливо, обидва могли б працювати за законами діалектики, якби не було ризику комерціалізації. Коли бізнес, такий як Google, дивиться на бібліотеки, він бачить їх не лише храмами науки. Він бачить потенційні активи або те, що ще називають “контентом”, готовим до обробки. Зібрані за століття ціною величезних витрат грошей та праці бібліотечні колекції можна швидко оцифрувати відносно невеликими коштами – звичайно, мільйонами доларів, але цього мало, порівняно з інвестиціями, які пішли на їх створення.

Бібліотеки існують заради добробуту суспільства, зокрема, “заохочення навчання”, для того, щоб знання були “вільними для всіх”. Бізнес існує для того, щоб заробляти гроші для своїх акціонерів чи власників, а це теж добра річ, оскільки добробут суспільства залежить від успішної економіки. Все ж, якщо ми погоджуємося на комерціалізацію контенту наших бібліотек, нам знову не уникнути серйозної суперечності. Оцифровування колекцій бібліотек та продаж створеного продукту у спосіб, який не зможе гарантувати широкий до нього доступ, буде повторенням помилки, якої припустилися, коли видавцям дозволили експлуатувати ринок академічних журналів, але у набагато більших масштабах, оскільки він перетворить інтернет на інструмент приватизації знань, які є суспільним надбанням. Жодна невидима рука ринку не зможе втрутитися, аби виправити дисбаланс між приватними і суспільними інтересами. Лише суспільство зможе зробити це, але хто говорить від його імені? Явно не законодавці, які голосували за “Акт захисту Міккі Мауса”.

Неможливо прийняти такі закони, які б дослівно втілювали ідеали Просвітництва, але можна встановити правила гри, щоб захистити інтереси суспільства. Бібліотеки є суспільним благом. Це не бізнес, але вони повинні самі покривати свої витрати. Їм потрібен бізнес-план. Згадайте про старе гасло енергетичної компанії Consolidated Edison [Con Edison], якій доводилося переривати вулиці Нью-Йорка для того, щоб відбудувати інфраструктурні мережі під ними – “Dig we must” [“Копати ми мусимо”], яке вона розміщувала на попереджувальних знаках про проведення земляних робіт. Бібліотеки натомість говорять – “Digitize we must” [“Оцифрувати ми мусимо”]. Але ж не на будь-яких умовах. Ми повинні робити це в інтересах суспільства, що означає те, що ми повинні змусити тих, хто оцифровує колекції, бути відповідальними перед громадськістю.

Було б наївно ототожнювати інтернет із реалізацією ідеалів Просвітництва. Так, він має потенціал, аби поширювати знання, набагато більший від того, який міг уявити Джеферсон, але поки його будували, гіперлінк за гіперлінком, ділові інтереси не витрачали цей час марно. Вони хочуть контролювати весь процес, перебрати його на себе, володіти інтернетом. Звичайно, вони конкурують між собою, але настільки жорстоко, що позбавляються один одного назавжди. Їх боротьба на виживання веде у напрямі олігополії; і хто б, можливо, не переміг, їхня перемога означатиме поразку для суспільства в цілому.

Зрозумійте мене правильно. Я знаю, що бізнес повинен відповідати перед своїми акціонерами чи власниками. Я вважаю, що автори мають право на оплату за їхню творчу працю, і що видавці заслуговують на те, аби заробити гроші з тої вартості, яку вони додають до текстів, які їм надають автори. Я захоплююся магією техніки, програмного забезпечення, пошукових систем, оцифровування та рангуванням веб-сайтів на підставі алгоритму релевантності. Я визнаю важливість існування авторського права, хоча й думаю, що Конгрес 1790 року захистив його краще, ніж у 1998 р.

Проте ми теж не можемо марнувати часу і вірити у те, нібито сили ринку можуть діяти в інтересах суспільства. Ми повинні брати участь у цьому процесі, розплутати все, аби відвоювати те, що є суспільним надбанням. Коли я кажу “ми”, я маю на увазі нас, людей, які написали Конституцію і які повинні змусити принципи Просвітництва, що стоять за нею, закріпитися у щоденній реальності інформаційного суспільства. Так, ми повинні оцифровувати збірки бібліотек. Проте, що важливіше, ми повинні демократизуватися. Ми повинні відкрити доступ до нашої культурної спадщини. Переписуючи правила гри, підпорядковуючи приватні інтереси суспільним і надихаючись періодом ранньої республіки для того, щоб створити “Цифрову республіку навчання”.

Що спровокувало ці єремічно-утопічні рефлексії? Google. Чотири роки тому Google розпочала оцифровувати книги з наукових бібліотек, даючи можливість повнотекстового пошуку та повного доступу в інтернеті до книг, що є суспільним надбанням, цілком безкоштовно для користувача інтернету. Наприклад, будь-хто, де б він не був може переглянути та завантажити цифрову копію першого видання роману Міддлмарч [Middlemarch, автор – англійська письменниця Мері Енн Еванс, творчий псевдонім – Джордж Еліот. – Z] 1871 року, яка знаходиться у збірках Бодлеянської бібліотеки [Bodleian Library] в Оксфорді. Усі сторони заробили на цьому, в тому числі Google, яка отримує дохід від дискретних показів реклами, якими супроводжується сервіс – Пошук книг Google. Google також оцифрувала великий обсяг книг із бібліотечних колекцій, які захищені авторським правом, для того, щоб надавати послуги з пошуку ними, показуючи маленькі фрагменти тексту. У вересні та жовтні 2005 року група авторів та видавців звернулася до суду з колективним позовом проти Google, звинувативши її у порушенні авторських прав. 28 жовтня 2008 року, після тривалих переговорів, сторони оголосили про укладення мирової угоди, яка підлягає затвердженню окружним судом Південного округу Нью-Йорка. [Повний текст мирової угоди можна знайти за адресою: www.googlebooksettlement.com/agreement.html – R.D.]

Згідно з угодою створять підприємство [в даному випадку зі статусом некомерційної організації. – Z] під назвою Book Rights Registry, яка представлятиме інтереси власників авторських прав. Google продаватиме доступ до гігантського банку даних, що складатиметься насамперед із оцифрованих із колекцій наукових бібліотек усе ще захищених авторським правом книг, яких вже немає у продажу. Коледжі, університети та інші організації зможуть передплатити доступ до бази, сплативши їй за так звану “інституційну ліцензію”. “Ліцензію для публічного доступу” зможуть отримати публічні бібліотеки, і, згідно з її умовами, Google забезпечить безкоштовний доступ до оцифрованих книг на одному комп’ютерному терміналі. Окремі особи зможуть також переглядати та видруковувати оцифровані книги, купуючи в Google “ліцензію споживача”. Google співпрацюватиме з Book Rights Registry у справі розподілу доходів між власниками авторських прав. Компанія залишатиме собі 37% доходів, а решту 63% Book Rights Registry ділитиме між власниками прав.

Водночас Google і надалі надаватиме безкоштовно повний доступ до книг, що є суспільним надбанням, тобто користувачі матимуть змогу переглядати їх, завантажувати та видруковувати. З семи мільйонів книг, які Google начебто оцифрувала до листопада 2008 року, лише один мільйон – це книги, що є суспільним надбанням, ще один мільйон книг захищений авторським правом та водночас вони є у продажу, і п’ять мільйонів книг захищені авторським правом, але вже розпродані. Книги з цієї останньої категорії будуть переважно доступні через інституційну ліцензію.

Багато книг, захищених авторським правом та досі доступних у книгарнях, не будуть включені до банку даних, якщо власники авторських прав не вирішать зробити це. Їх і надалі продаватимуть у друкованій звичній формі, хоча й окремі клієнти зможуть отримати оцифровану копію, придбавши ліцензію споживача для завантаження і читання, можливо, невдовзі на таких пристроях для читання електронних книг як Kindle від Amazon.

Після прочитання мирової угоди та зрозуміння усіх її умов – що саме по собі не є легким завданням, оскільки вона містить 134 сторінки і 15 додатків, написаних на юридичному жаргоні, кожен, мабуть, буде приголомшеним: це проект найбільшої бібліотеки у світі. Це, звичайно, буде цифрова бібліотека, але вона зробить карликами Бібліотеку Конгресу і всі національні бібліотеки в Європі. Окрім того, якщо Google реалізовуватиме умови мирової угоди з авторами та видавцями, вона зможе також стати найбільшим у світі продавцем книг – не мережею книгарень, а власне системою продажу електронних книг, яка може перевершити Amazon.

Бізнес, який працюватиме у таких масштабах, неминуче викличе реакції двох видів, про які я вже згадав: з одного боку, утопічний ентузіазм, а з іншого – єреміади про небезпечну концентрацію контролю над доступом до інформації.

Кого не може зворушити перспектива забезпечення легкого доступу усім американцям до фактично усіх книг із найбільших американських наукових бібліотек, а, можливо, врешті-решті і кожній людині у світі, яка має доступ до інтернету? Технологічна магія Google не лише зробить книги ближчими читачам, а й також відкриє надзвичайні можливості для досліджень, цілу гамму можливостей від простого пошуку за словами до складної обробки текстів. За певних умов бібліотеки, що беруть участь у проекті, зможуть використати оцифровані копії своїх книг для заміни тих книг, які були пошкоджені або втрачені. Google надаватиме тексти у такий спосіб, який буде зручний для неповносправних читачів.

На жаль, зобов’язання Google надати безкоштовний доступ до своєї бази даних на одному терміналі у кожній публічній бібліотеці передбачає значні обмеження: читачі не зможуть видрукувати жоден захищений авторським правом текст без сплати збору власникам авторського права (хоча й Google пропонувала платити їм сама), і одного терміналу буде навряд чи достатньо, щоб задовольнити попит у великих бібліотеках. Але щедрість Google буде благом для читачів у бібліотеках з малих міст, які матимуть доступ до більшої кількості книг, ніж та, що зберігається у нью-йоркській публічній бібліотеці. Так Google може здійснити мрію Просвітництва.

Але чи буде це дійсно так? Філософи XVIII століття вважали монополію головною перешкодою для поширення знань – не монополію взагалі, яка душила торгівлю, за твердженнями Адама Сміта та філософів-фізіократів, а конкретні монополії, наприклад Stationers’ Company у Лондоні чи гільдію книготорговців у Парижі, які душили вільну торгівлю книгами.

Google – не гільдія, і вона не має наміру стати монополією. Навпаки, вона переслідувала похвальну мету: розширення доступу до інформації. Але характер мирової угоди за колективним позовом робить Google невразливим до конкуренції. Мирова угода автоматично поширюється на більшість авторів книг та видавців, права яких захищені законодавством США. Вони теоретично можуть вирішити, що дія угоди не поширюється на них, але що б вони не робили, жоден новий бізнес із оцифровування книг не зможе легалізуватися без здобуття згоди кожного з них, що практично неможливо, або через досягнення мирової угоди після чергового колективного позову. Якщо угоду схвалить суд, а цей процес може зайняти до двох років, вона автоматично надасть Google контроль над оцифровуванням фактично всіх книг, захищених авторським правом у Сполучених Штатах.

Таких наслідків не передбачали на початку процесу оцифровування. Якщо озирнутися назад у 1990-і роки на початки оцифровування книг, ми зараз можемо побачити, що втратили великий шанс. Спільними зусиллями Конгресу та Бібліотеки Конгресу або великого альянсу наукових бібліотек, підтриманих коаліцією фундацій, цю роботу можна було виконати невеликими коштами та у спосіб, який би в першу чергу врахував суспільний інтерес. Розкидаючи витрати на оцифровування у різний спосіб, наприклад, через стягування абонплати, розмір якої залежав би від частоти використання бази даних, або через впровадження окремих призначень у бюджет Національного фонду гуманітарних наук або в бюджет Бібліотеки Конгресу, ми могли забезпечити авторам та видавцям справедливу винагороду і водночас утримувати сховище книг із відкритим або заснованим на розумній оплаті доступом. Ми могли створити Національну цифрову бібліотеку – еквівалент Олександрійської бібліотеки у ХХІ столітті. Тепер вже надто пізно. Ми не лише не змогли реалізувати таку можливість, але й, навіть гірше, ми дозволяємо питанню національної ваги – контролю над доступом до інформації – бути врегульованим приватним судовим процесом.

Поки влада спала, Google взяла ініціативу на себе. Вона не прагнула врегулювати цю справу у суді. Вона робила свою справу, скануючи книги у бібліотеках, і робила це настільки ефективно, що змогла розбудити апетит в інших, бажаючих своєї частки у потенційних доходах. Нікому не слід ставити під сумнів права авторів і видавців на прибуток від авторських прав, які належать їм, і водночас нікому не слід приймати передчасного рішення щодо сторін судового процесу. Суддя окружного суду висловить свою думку про відповідність праву мирової угоди, але це насамперед справа поділу доходів, а не захисту інтересів суспільства.

Неумисним наслідком дій Google буде лише те, що можна назвати монополією – монополією нового виду, монополією на продаж доступу до інформації. В Google немає жодних поважних конкурентів. Microsoft закрила свою програму з оцифровування книг кілька місяців тому, а інші ініціативи, зокрема Open Knowledge Commons (колишній Open Content Alliance) та Internet Archive є надто малими та неефективними у порівнянні з планами Google. Лише Google має бюджет, який дає їй змогу оцифровувати книги у значних масштабах. Уклавши мир із авторами та видавцями, компанія може скористатися своєю фінансовою перевагою, прикриваючись захисним юридичним бар’єром, оскільки колективний позов захищає інтереси цілого класу авторів та видавців. Жоден новий підприємець не зможе зайнятися оцифровуванням книг, захищених авторським правом, навіть якщо на це вистачатиме грошей, тому що йому доведеться самому пройти усі судові битви через звинувачення у порушенні авторських прав. Якщо ж мирову угоду схвалить суд, лише Google буде захищена від відповідальності за порушення авторських прав.

Поведінка Google свідчить, що вона не зловживатиме своєю дворівневою фінансово-юридичною владою. Але що станеться, якщо її нинішнє керівництво продасть компанію або відійде від справ? Суспільство відразу дізнається про зміни у компанії через підвищення вартості ліцензій та інших оплат, зокрема вартості інституційних ліцензій. Мирова угода залишає за Google право вільно укладати договори з клієнтами майбутнього сервісу, хоча й зобов’язує її дотримуватися двох принципів, зокрема: “(1) отримання доходу в межах ринкових цін із продажу доступу до кожної книги та продажу ліцензії від імені власників авторських прав і (2) гарантування суспільству, в тому числі вищим школам, широкого доступу до книг”.

Що станеться, якщо Google надасть перевагу вищим прибуткам над гарантуванням широкого доступу до книг? Ніщо, якщо я правильно розумію мирову угоду. Лише Book Rights Registry, діючи від імені власників авторських прав, має повноваження вимагати змін вартості ліцензій та інших оплат, встановлених Google, і немає підстав чекати від цієї організації заперечень, якщо вартість ліцензій буде зависокою. Google, можливо, захоче бути щедрою в цьому, встановлюючи низьку вартість ліцензій, і я маю підстави сподіватися, що, можливо, так і буде. Проте компанія може й обрати стратегію, схожу на ту, яку ефективно застосовують видавці наукових журналів: спершу передплатників спокушають низькими цінами, а потім, щойно вони сядуть на гачок, ціни можуть підняти вище розумної межі, наскільки вистачатиме бюджету бібліотек.

Захисники вільного ринку, можливо, переконуватимуть, що ринок сам відрегулює себе. Якщо Google захоче забагато за ліцензії на доступ до бази даних, клієнти відмовляться від них, і вартість ліцензій впаде. Проте мирова угода не передбачає існування прямого зв’язку між пропозицією та попитом у механізмі розподілу інституційних ліцензій. Студенти, викладачі та постійні відвідувачі публічних бібліотек не платитимуть за ліцензії. Гроші повинні будуть платити бібліотеки, і якщо вони не будуть в стані знайти достатньо коштів для поновлення ліцензії, мабуть, виникнуть бурхливі протести з боку читачів, які призвичаяться до сервісу Google. Побоюючись протестів, бібліотеки, ймовірно, скоротять фінансування інших своїх послуг, наприклад, закупівлю книг, так само як вони вчинили, коли видавці підняли ціни на передплату наукової періодики.

Ніхто не може передбачити того, що станеться. Ми можемо лише читати мирову угоду та здогадуватися про майбутнє. Якщо Google зробить доступним, за розумною ціною, усі книгосховища найбільших бібліотек США, хто цьому не аплодуватиме? Хіба ми не віддамо перевагу світові, у якому цей величезний обсяг оцифрованих книг доступний усім, навіть за високою ціною, над світом, у якому такої бази даних не існує?

Можливо й так, але мирова угода спричиняє фундаментальні зміни у цифровому світі, зміцнюючи владу в руках однієї компанії. Якщо не враховувати “Вікіпедію”, Google для більшості американців вже контролює засоби доступу до інформації в інтернеті, в тому числі пошук інформації про людей, товари, цікаві місця або майже все. Окрім “Великого Google Search”, існує Google Earth, Google Maps, Google Images, Google Labs, Google Finance, Google Arts, Google Food, Google Sports, Google Health, Google Checkout, Google Alert і ще багато проектів Google має з’явитися незабаром. Зараз Google Book Search обіцяє стати найбільшою бібліотекою та найбільшим бізнесом із продажу книг, який коли-небудь існував.

Зрозумів я правильно чи ні текст мирової угоди, але її положення пов’язані між собою так міцно, що її не можна так просто розламати. У цей момент ані Google, ані автори, ані видавці, і навіть окружний суд навряд чи здатні суттєво змінити положення угоди. Все ж таки це переломний момент у розвитку того, що ми називаємо інформаційним суспільством. Якщо ми неправильно у цей момент встановимо рівновагу між суспільними та приватними інтересами, то, можливо, останні переважатимуть впродовж усього найближчого майбутнього, і мрія Просвітництва може стати далекою, як ніколи раніше.

Автор: Robert DARNTON
Назва оригіналу: Google & the Future of Books
Джерело: The New York Review of Books, Volume 56, Number 2, 12.02.2009
Переклад: Омелян НАДИМСЬКИЙ, Західна аналітична група
Обговорити на форумі