Чи підуть українці на барикади за новітніх фюрерів?

Іноземні спостерігачі постійно дивуються, чому це українці за умов значного погіршення ситуації не виходять на вулиці з масовими акціями протесту, чому вони наразі обмежуються ремствуваннями в чергах, у міському транспорті, в листах до ЗМІ і у бліц-виступах на різних телешоу. І справді, перед очима – не тільки приклад цілої низки країн Європи; новітня Україна має певні традиції масової боротьби громадян за свої права.

Йдеться не тільки про Майдан у Києві і майдани у ледь не всіх містах країни наприкінці 2004 року; проте і до цього було чимало масових акцій, не лише політичних, а й соціально-економічних.

Мова не лише про шахтарів чи металургів. Скажімо, профспілка працівників Академії наук (наче сумирної кабінетної публіки) у минулі роки регулярно виводила по кілька тисяч людей пікетувати Кабмін чи Верховну Раду, коли в проект держбюджету закладалися значно менші обсяги фінансування науки, ніж це передбачалося законом, або коли науковцям чомусь не сплачувалися затверджені бюджетом гроші.

Сьогодні ж справді нічого схожого не видно. Хоча науковці з початку цього року одержують мінімальні кошти, а в інститутах знов, як наприкінці 1990-х, відключають електроенергію, за котру – як і тоді – немає чим платити…

Головне – не поспішати?

Що ж коїться з соціальною активністю громадян? Поки іноземці потискують плечима, українські аналітики намагаються пояснити причини відсутності проявів цієї активності, принаймні, у публічних та масових формах. Дехто вважає, що причина дуже проста: мовляв, за останні роки всі звикли до оплачених масових акцій, відтак іти на вулицю маніфестувати безплатно (ще й узимку) ніхто не хоче. Та чи справді так уже й ніхто? Насправді і сьогодні проводяться ніким не оплачувані акції, хоча й не надто масові, часом політичні, часом суто цивільні.

Скажімо, київська молодь влаштувала 22 січня, у День злуки на мосту Патона символічну “ходу єднання двох берегів Дніпра”, а минулого літа, попри відпустки, чимало велосипедистів зібралося на пікети під столичним управлінням міліції та Київською міськдержадміністрацією. Проти незаконної забудови в українській столиці виходять, крім мешканців навколишніх будинків, десятки активістів кількох громадських рухів. А недавнє велелюдне зібрання читачів нової книги Оксани ПАХЛЬОВСЬКОЇ? Це теж була своєрідна маніфестація на честь елітарної української культури.

З іншого боку, наразі суто партійні акції (навіть коли йдеться про симпатиків одразу кількох партій) справді збирають небагато люду (як 22 січня цього року на Софіївському майдані). Можливо, справді справа у прецеденті літа 2007 року, коли після президентського указу про розпуск Верховної Ради України з обох боків десь до 90% учасників мітингів і демонстрацій у Києві мали, як писала преса, оплату за свою “нелегку роботу”? Можливо, сьогодні ті, хто має щирі політичні переконання, нерідко соромляться своєї політичної активності, не хочуть, щоб сусіди, знайомі та й незнайомці вважали їх (із якого боку політичних барикад вони б наразі не перебували) оплачуваними “майданарбайтерами”?

Утім, навряд чи це єдина причина соціально-політичної пасивності. Інша причина – це, очевидно, те, що відсутні політичні сили та лідери, яким би довіряли значні групи людей. І чи не є відносно високий, за даними соціологів, рівень довіри до Юлії Тимошенко та Віктора Януковича водночас і достатньо ефемерним, таким, що не виливається у спонтанні масові акції на їхню підтримку? А ті політики, до яких є довіра з боку певних груп громадян, показують себе не мітинговими, не вуличними активістами (Віталій КЛИЧКО у Києві, Арсеній ЯЦЕНЮК на Заході і в Центрі України).

Тим часом ледь не всі знані організатори колишніх “помаранчевих” засідають або у виконавчій, або у законодавчій владі, їм ніколи організовувати маси, навіть коли регіональні лідери, такі, як київський міський голова Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ, грубо порушують інтереси громадян.

А тут іще невідь хто періодично випускає на вулиці чи націонал-трудовиків (типових нацистів з гаслами про “арійську расу” і “білу людину”), чи ліворадиків на кшталт скопійованої з російського взірця групи “Че Гевара” під червоним прапором (хоча “команданте Че”, якщо розібратися, насправді воював під червоно-чорним…).

Ба більше: соціально-економічна активність громадян кимось вміло дискредитується. Скажімо, група ініціативної молоді зібралася було восени 2008 року під київською мерією протестувати проти чотириразового підвищення плати за проїзд у міському транспорті. Але до акції негайно приєдналася невідь звідки група під червоними прапорами, яка принесла труну з написом: “Смерть капіталу!”, перевела тематику акції у боротьбу за комунізм і почала палити автомобільні шини. В результаті чимало потенційних учасників акції, що приїхали для участі в ній, повернулися додому, не маючи бажання стояти під червоними прапорами.

Так само комуністи приєднуються до будь-якої профспілкової акції, віднаджуючи чи не 9/10 її потенційних учасників (адже міра відрази до комуністичної ідеології у столиці України дуже висока). Власне, і без того довіра до профспілок не надто висока, адже майже всі профспілкові організації політизовані – хто під Партією регіонів, хто під БЮТом…

Платні імітатори та кандидати в диктатори

Отож скидається на те, що теперішня мітингова пасивність більшої частини українських громадян – це радше ознака обережності та розважливості, аніж якогось “постмайданного синдрому”. Хіба це апріорі, що таке уже й погано, що за будь-яким українці і зокрема кияни не поспішають іти на барикади? Чи, може, погроми та пожежі, влаштовані у деяких європейських столицях радикальними групами молоді, комусь справді видаються вищими проявами демократії?

З іншого боку, протестні настрої якнайширших соціальних груп – це українська реальність. Ці настрої, зрозуміло, вже сьогодні готуються використати різні політичні сили під час майбутньої президентської виборчої кампанії. Але дехто не відкладає справу у довгу шухляду: мовляв, навіщо чекати виборів, коли можна спробувати здобути бодай виконавчу кладу вже зараз за допомогою масових акцій? При чому, оскільки провідні політичні сили вже викликають оскому у великого числа українців, ці сили ховаються за маловідомими персонажами (скажімо, наче позапартійна акція “Дістали!” за своєю спиною має молодіжну організацію Партії регіонів, а заплановане на 5 лютого дійство з майже аналогічною назвою: “Дістали! Досить” спирається на інтелектуальну розробку якоїсь організації “Третя республіка”, що її речником є Юрій Романенко (ініціатор “гудіння автомобілів”), свого часу помічений у співпраці з тією ж Партією регіонів та певними московськими політтехнологами.

І, нарешті, на те саме 5 лютого призначений всеукраїнський страйк автомобілістів та акція “Геть усіх!”, організаторами якої є колишній газотрейдер та видавець неонацистського, за оцінками експертів, журналу “Перехід IV” Юрій ЗБІТНЄВ і відомий своїми, м’яко кажучи, екстравагантними політичними вчинками та заявами Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ.

Що цікаво: у лексиці речників команди “Геть усіх!” також фігурує поняття “третя республіка”, яка начебто має замінити теперішню Українську державу, а за дивним збігом обставин сама акція збіглася у часі з розглядом у Верховній Раді вотуму довіри чинному уряду…

Одне слово, поки що українці мають не надто великий вибір, щоб вийти на вулиці: вслід за чинними опозиціонерами, тобто Партією регіонів, яку самі ж її речники у нападах відвертості звали “партією великого капіталу”; за імітаційними групами і групками, які мають перевести масовий протест у вигідне для головних політичних гравців річище; і за радикалами, що обіцяють відверту диктатуру та розстріли для наведення порядку. За ким і в ім’я чого врешті-решт підуть (якщо підуть) допіру скептичні українські громадяни?, повідомляє Радіо Свобода.

Обговорити на форумі