Духовна цвілість

…Зима, хурделиця, тріскучий мороз. Різдвяне надвечір’я. На вулиці — тільки скуйовджені від холоду горобці та малеча. Від хатини до хатини, сховавши рученята в довгі рукави здебільшого маминої чи зі старшого брата куфайчини, колядують: “по всьому світу сталась новина…”. А плата за колядочку — кілька жовтих копійочок, або пампушок, або й “дякую, дитинко, вибачай, грошей немає”. Проте яка радість, який духовний злет у малого колядника! А вже як стемніє, чується то там, то там потужний парубочий чи дівочий хор. А на досвітній різдвяний відправі в церкві співають старі ґазди, ґаздині, а на “хорах” під куполом церкви — молодь, і всі разом: “Нова радість стала…”. А наприкінці свят молодь за заколядовані гроші бавиться, розколяда, при винаймленій музиці — скрипочка та бубон в руках сільського самоука, але яка ж то милість, щирість і взаємна радість! Де й поділись клопоти, безгрошів’я, біднота — дух народження Спасителя-месії окрилював душі і малечі, і молоді, і старих. 1950—60-ті роки, ніби вчора це було…

…Різдво 2009-го. В’їжджаю в село, зупиняюсь на пагорбі, з трепетом в душі вслухаюсь: тихо, як у тайзі. Кілька псів зграєю пробігли. Кілька охриплих прокурених голосів із вікон місцевого “гадюшника”-кафе. В центрі села на стовпі тьмяно світить електролампочка. Навпроти клуб стовбичить, як осиротілий старий млин, німо озираючись на такі ж з повибиваними вікнами колишні колгоспні стайні, зі страхом очікуючи, напевне, такої ж долі. І тихо, як на цвинтарі, лиш там більше світла — живі поділились святковою вечерею із мертвими, а заодно запалили свічечки на гробах.

На душі стало моторошно, сумно і страшно. Аж зло запекло: чому? Що сталося із селом, з нами усіма? Хто витруїв з пам’яті споконвічну традицію, яка біда: навколо ж вілли, а не хатини під соломою, паркани ковані та з білої чи червоної цегли, скутери, “мерседеси” та “опелі”, євровікна… Зрештою, де ж малеча? Вчителі ж бо вже не ходять з рейдами, біля церкви на сторожі не стоять, і кінофільми про Павлика МОРОЗОВА не крутять, щоб учнів відволікти від церкви. Парткомісій чи партбюро немає — з тракториста чи конюха вже не знімуть. Ну, нехай вже оте, 1970-х років покоління скалічене ідеологією, чи розпорошене по європейських задвірках штукатурить чи доглядає “бабів-сеньйоріт”, а діти де? Де оті янголи, що мали би рознести по всіх селах благовість народження месії у вертепі Вифлеємськім?

За всіх часів — і за польського гноблення, і за совдепівщини, і навіть в часи воєнного лихоліття народ, особливо в сільських місцевостях, знаходив у собі мужність святкувати Різдво чи Великдень, чим підтверджував свою незнищенність, своє право на волю, на життя, віру в майбутнє, у відродження, у воскресіння! Завжди знаходились ентузіасти — своєрідні “народовольці”, які ініціювали то коляду, гаївки, “фестини”, тол аматорський хор чи драмгурток. Здебільшого цими ініціаторами були сільські вчителі, інтелігенти того чи іншого рівня. Але вони вели за собою сільську общину, повертали до культурної спадщини, традицій, відроджували славне минуле, вчили, вели за собою в майбутнє.

Мимоволі кидаю погляд на двоповерхову шкільну споруду. І якось аж недоречно начепила на стіни меморіальну дошку із зображенням свого краянина, котрий жив, навчав, творив, писав, малював, організовував драмгуртки, зрештою, і за океаном, на чужині, пропагував ідеї визволення оцього і тисяч йому подібних сіл рідного краю. І все це відбувалось в умовах жорстокої цензури, політичних переслідувань, заборон, тюремних ув’язнень. А нині альма-матір, маючи в своєму арсеналі методологію народознавства, літератури, історії, зрештою, — релігієзнавства, а в штаті — дипломованих інтелігентів, а ще — державне право і волю, — не спроможне організувати хоч якийсь захід. Мимоволі спадають на думку слова лідера Індії Джавахарлала НЕРУ: “Інтелігенція, вихована колонізатором, — найстрашніший ворог свого народу…”.

…Стою в рідній церковці, а увагу привертає чистий спів однієї із прихожанок, активістки церковного хору, до речі, — моєї однокласниці, випускниці цієї ж школи. Милуюсь її голосом, співом, дикцією, — та це ж незаперечна кандидатура на роль Наталки-Полтавки, чи Одарки з опери “Запорожець за Дунаєм”, чи інших ролей із класичних творів української драматургії. Мама, трудівниця, із такими ж буденними і непростими сільськими клопотами, і аж ніяк не з такими тарифними ставками за виховну чи позакласну роботу, без музичної освіти, — зате з великою духовною красою й успадкованим від роду українського талантом. А навколо неї — ще і ще багато таких, як вона, — простих і шляхетних, щирих ентузіастів, не зачерствілих і не покритих пліснявою буденщини. Чолом вам, мої дорогі! Лиш немає біля них жодного вчителя, інтелігента, службовця і, на жаль, молоді. Напевне, в “каф-фе”, або десь під грабиною грають в карти, в “тріньку”, на копійки. А могли би — ні, мали би бути і на церковних хорах, і в гурті колядників. І не тільки з колядками, “Маланкою”, “Вертепом”. Хоч би для того, щоб за заколядовані гроші придбати для рідної школи музичний центр чи театральний атрибут. І залишили б пам’ятку і для школи, і для майбутніх поколінь, і для продовження добрих традицій села, народу, нації.

Але, видно, зачерствіла шкільна братія, оглухла. А за нею оглухло і село — і моє, й інші. А діти зі східних теренів з трепетом їдуть на “захід” почерпнути доброго, розумного, вічного і притаманного нашим традиціям. Недаремно ж так жорстоко і з такою ненавистю протягом століть нашої горезвісної історії всі узурпатори-поневолювачі нищили власне його, оте село — як цитадель духовного та національного єства України.

Не могли, не змогли знищити. Воно, як міфічний Фенікс, відроджувалось і воскресало знову. Невже сьогодні, нашими руками, бездіяльністю “вихованої колонізатором” інтелігенції ми здійснимо заповітну мрію поневолювачів-Іродів?

Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК, член НСЖУ
Джерело: “Вільний голос” для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі