Галичани порушили питання реституції

Учасник війни ветеран праці Богдан Калин із Івано-Франківська торік звернувся до Президента України й Верховної Ради з досить незвичайним клопотанням — повернути собі й іншим галичанам власність, яка належала їм до 1939 року. Тобто п. Калин порушив проблему реституції — відновлення майнових прав власників, їхніх нащадків чи правонаступників на землю, нерухоме майно, засоби виробництва, культурні цінності, що раніше були націоналізовані, конфісковані чи вилучені проти волі їх власників у власність держави.

Не хочу чужого… “З настанням другої окупації більшовицькою бандою в 1944 році Західної України у нас 1950 року все забрали”, — пише Б. Калин і далі перелічує свій націоналізований колишній маєток: 4 га 15 арів родючої землі та майже 2 га лісу, а також стодолу 16х8 м під цинковою бляхою, пару коней і весь сільгоспінвентар. “ѕБільшовики у селян все забрали, націоналізували, а українська самостійна держава це все узаконила — так звану приватизацію і такі ж інші хитрощі, — продовжує Б. Калин. — Пан Шуфрич та інші йому подібні по декілька десятків і сотень гектарів приватизували. Потім продали землю і стали мільйонерами. Чию землю вони продали? Мою і таких як я.

Мій батько — Семен Калин, народжений 1867 року в с. Побережжі Тисменицького району Івано-Франківської області, працював шевцем. Нас було семеро, всі ми тяжко працювали, купували по ділянці землі… Я на те саме поле не претендую. Де була моя земля, там вже побудовано, колгосп зайняв під теплицю. Голова сільської ради мені хоче приватизувати чагарники і всякий непотріб, а кращу землю в так звану приватизацію брали чиновники, котрі ближче до влади. Я — українець, патріот своєї держави, не хочу чужого, а хочу повернути свою власність, котру ми разом із батьком і родиною придбали. На це я маю документи і свідків…

Дорогі найвищі чиновники, прошу, зробіть такий закон, щоби власність, котра належала мені до 1939 року, мені була повернута, так як зробили інші держави — Литва, Латвія, Естонія, Польща та ін. Тому що Україна — правова держава, зробіть це для народу і будете довго керувати, бо це буде чесно і справедливо….”.

В іншому випадку автор пригрозив шукати правду задля повернення своїх майнових прав навіть у “вищих європейських і міжнародних інстанціях”.

На клопотання п. Калина відповів народний депутат України, секретар Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин ВРУ прикарпатець Роман Ткач. “Я з абсолютним розумінням ставлюся до вас та інших українців, незаконно позбавлених своєї власності, їх спадкоємців, — пише нардеп. — ….Незважаючи на 17 років незалежності нашої держави, питання повернення людям незаконно націоналізованого та колективізованого майна досі залишається в Україні відкритим. Ця справа є надто складною для держави, і на нинішній день її важко вирішити.

Проблема полягає не у відсутності окремого закону, який би регулював питання зазначеної реституції, адже навіть за чинного законодавства можна добиватися такої мети шляхом звернення до суду. Насправді проблемою є неможливість на практиці здійснити повернення громадянам націоналізованих та колективізованих земель і майна. Це викликано тим, що більшість таких земель та майна перебуває у власності чи користуванні інших осіб, використовується певним чином державою чи територіальною громадою. Їхня передача (повернення) колишнім власникам буде тягнути за собою автоматичне припинення прав на них теперішніх власників чи користувачів. А таке припинення прав може бути здійснено тільки за згодою особи. В іншому випадку будуть порушені уже її права. Повернення незаконного вилучених земель та майна також потребує значного бюджетного фінансування”.

Роман Ткач далі зазначив, що порушене Б. Калиним питання є актуальним серед національно налаштованих політиків. До Верховної Ради вже неодноразово подавали відповідні законопроекти про відновлення прав власності на майно, примусово відчужене органами влади СРСР, однак через неможливість практичної реалізації їх положень усі вони не були прийняті.

Перші спроби. Порушена Богданом Калиним проблема реституції попри справедливість її постановки є для України, як і для більшості посткомуністичних країн, де відбулася дика експропріація власності громадян, надзвичайно складною справою. Як відбувається процес повернення власності, галичани вже мали змогу бачити на прикладі бурхливої церковної реституції 90-х років, коли влада повертала храми, загарбані російською Церквою, у власність їх законного господаря — УГКЦ. До речі, реституція колишнього церковного майна була зобов’язанням України при вступі до Ради Європи. Можна тут згадати й про репресованих комуністичною владою, які наприкінці 80-х — початку 90-х років досить масово повернувшись на Прикарпаття, у своїх колишніх будинках заставали чужих людей. Ні з допомогою влади, ні судів більшості шукачів правди не вдалося відстояти свої законні майнові права. Деякі судові реституційні процеси тривають і донині з мізерними шансами на позитивне вирішення. Один із небагатьох рідкісних позитивних прикладів подало село Цуцилів Надвірнянського району, в якому завдяки політичній волі сільського керівництва й сприятливому збігу обставин повернули людині будинок.

Про дивовижні повороти реституції свідчить один європейський прецедент — в Іспанії повернули майно, вилучене ще в середині XVIII ст.

“Ваше уліци — наше кам’єніци…” Як же пережили масову реституцію колишні “брати” по комуністичному концтабору? Чимало громадян країн “молодої демократії”, де при вступі до ЄС змушені були ухвалити відповідні закони під тиском сильних держав та лобістів, уже на власній шкурі спізнали реституцію. У країнах Балтії втрачену власність повернули колишні господарі — фіни, німці, шведи, американці, ізраїльські євреї та інші. У Литві конфісковану власність, якщо така збереглася, обов’язково повертають власникові. Якщо вона зруйнована після 1945 року, виплачують компенсацію за цінами 1939-го. Особливо гостро наслідки реституції відчули латвійці й естонці: дуже багато будинків у містах опинилися в руках шведів, німців, данців і фінів, які відразу почали продавати їх комерційним структурам або здавати в оренду. Ціни на нерухомість негайно підстрибнули до захмарних висот, що спричинило соціальну напругу в суспільстві. Питання постало настільки гостро, що мусила втрутитися держава. У Латвії уряд прийняв спеціальну постанову, яка регулювала максимальну ставку орендної плати в денаціоналізованих будинках. Новий власник протягом семи років не має права виселяти мешканців, а ті мають сплачувати йому орендну плату, розмір якої обмежує закон. Але попереду Балтії крокує радикальна Естонія. Там можна виселяти нинішніх мешканців одразу, або ж вимагати повної грошової компенсації за своє.

Деякі країни, такі як Угорщина, Німеччина чи Болгарія, розраховуються грошима з держбюджету, акціями підприємств, землями. Німеччина, наприклад, повернула майна в східній своїй частині на п’ять млрд. євро. А в Угорщині, щоб уникнути соціальної напруги, власність майже ніколи не передають колишнім господарям. Їм компенсують це з держбюджету, а також видають компенсаційні купони, які є бонусами при приватизації підприємств. У Чехії та Словаччині майно повертають безпосередньо власникам. Там уже повернуто 10% майна, яке було раніше приватизоване. У Румунії, де закон про реституцію набрав чинності в 2006 році, вже подано понад 450 тис. заяв про повернення земельних сільськогосподарських ділянок загальною площею 900 тисяч га, а також 1,9 млн. га лісів. У Польщі колишнім єврейським, німецьким і польським господарям треба повернути половину власності на 60 млрд. доларів. Правда, стримувальним фактором для поляків є й те, що ухвалений ще 2001 року закон про реституцію досі ще не підписав президент через те, що польське суспільство надто поляризоване щодо сприйняття цього документа. Оскільки значною частиною власності у довоєнній Польщі володіли німці, чимало поляків є противниками того, щоби повертати тим тепер уже по-польськи пронумеровані “кам’єніци”. Можливо, поляки оглядаються й на нащадків півмільйона виселених українців із Надсяння й Холмщини.

Але Польща, яка 2003 і 2005 рр. прийняла помірковані закони про 15-, а потім і 20-відсоткове відшкодування втраченого майна (rekompensaty za mienia zabuzanskie) на колишніх східних теренах, має і без того немало мороки зі своїми численними “спадкобйорцами”, тобто спадкоємцями. Адже після війни зі “східних кресів” було переміщено 80 тис. поляків. Два місяці тому Європейський трибунал із прав людини в Страсбурзі відхилив 176 справ, пов’язаних із “забужанською” власністю (див. детальніше: www.wprost.pl/ar/  140642/Trybunal-w-Strasburgu-odrzucil-176-spraw-dot-mienia-zabuzanskiego/). У цьому пакеті йшлося й про досить гучну в Польщі справу “Єжи Броньовський проти Польщі”, якою цей нащадок львівської бабці домагався від держави компенсації трьох млн. злотих за втрачену в 1945 році львівську кам’яницю. Деякі українські ЗМІ помилково приписали Україні відшкодування цьому скаржникові 60 тис. євро (237 тис. злотих), сплатити які трибунал у Страсбурзі зобов’язав Польщу. До речі, новий закон із 2005 року передбачав 31 грудня 2008 року за остаточний термін подання претензій на відшкодування “забужанської” власності.

Перед майбутніми баталіями. Україна, хоч і ще не зробила жодного реституційного кроку стосовно фізичних осіб і ще надто далеко від ЄС, не дуже аж так випадає із загальноєвропейського контексту. Експропрійований нарід по світах не дрімає й заздалегідь готує якщо не законодавчий ґрунт, то документальну базу для майбутньої боротьби за свою власність.

У Польщі, де питання реституції стають прибутковим бізнесом, адвокатські контори гуртом скуповують старі документи на власність не тільки у своєму “паньстві”, себто в Польщі, а й на майно у Львові, Луцьку чи Івано-Франківську. Поляки, як і євреї, вже віддавна розшукують архівні матеріали щодо довоєнної власності та власників. Із Львівського архіву такі документи, до речі, недавно хтось викрав.

Вельми активні в питаннях реституції євреї. Питання повернення майна, конфіскованого радянською владою в українських євреїв, порушувалося ще в 2005 році під час зустрічі в Києві голови Об’єднаної ради радянського єврейства Р. Мета зі спікером українського парламенту В.Литвином. Загалом євреї претендують в Україні на 800 культових споруд, кладовищ, колишніх єврейських шкіл та лікарень. А керівник товариства “Хесед Шушана” у Чернівцях Л. Фукс каже, що єврейська громада вже претендує на понад 80 об’єктів у місті та області.

Румуни теж намагаються не відставати від процесу. В їхній Спілці колишніх власників, що налічує понад 400 тис. членів, є й такі, що претендують на майно в Чернівецькій області.

Стосовно Прикарпаття теж виявляється певна активність іноземців. Як нас повідомили в Івано-Франківському обласному архіві, в 2008 році цю структуру найчастіше турбували громадяни Польщі, а ще — США і Канади. Впродовж минулого року полякам тут видали до півтора десятка довідок про колишню власність на галицьких теренах. Хоч наші сусіди квапилися вписатися у вказані своїм національним законом терміни, однак, здається, вже нині ці документи є дуже перспективними в разі долучення України до реституційних норм ЄС.

А що ж українці? Реституція частково може бути корисною і їм, адже до півмільйона українців втратили майже всю власність на своїх етнічних землях внаслідок антиукраїнської операції “Вісла”.

Торік львівське адвокатське об’єднання “Козаков і партнери”, за повідомленням місцевої преси, завершило перший етап прийому документів від тих громадян України та їхніх правонаступників, які, на думку юристів, мають право на повернення вартості нерухомого майна, залишеного ними у Польщі в результаті операції “Вісла” (1944 — 1947рр.). Тоді, як відомо, з Польщі було виселено майже півмільйона українців. Згідно з міждержавними угодами, УРСР зобов’язувалася надати відповідну матеріальну компенсацію всім громадянам, яких фактично примусово депортували на її територію. На жаль, велика кількість переселених так нічого й не отримала. Також не варто забувати й про репресованих та їхніх нащадків, які не змирилися з втратами…

Отож вище сказане й та історична обставина, що чимало українських земель свого часу входили до складу інших держав, в яких українцям було відведено вторинну роль, а майже всім рухомим і нерухомим майном володіли чужинці, підказує, що євроінтегровану Україну можуть чекати дуже складні випробування. Але це вже завдання для українських законотворців, щоб вони впровадили такий закон із врахуванням зарубіжного досвіду й так, аби наші громадяни зазнали якнайменших втрат.

Автор: Петро ПАРИПА
Джерело: Галичина
Обговорити на форумі