Шах чи мат від Збіґа

Тут буде багато цитат із моїх колишніх робіт. Я заздалегідь прошу вибачення у читачів, але це моя остання (і мабуть знову марна) спроба пояснити нашим ” вождям”і нашій ” еліті”суть питання, яке я вважаю найважливішим для безпеки країни, а навіть просто для її виживання. Гортаючи старі рукописи, я прагнув відновити історію проблеми.

I. У червні минулого року, спостерігаючи у Вашингтоні за активністю китайських “академіків”, які зондують ґрунт для можливої американо-китайської військової співпраці в Афганістані, я писав: “Збіґнєв Бжезінський ще десять років тому в своїй знаменитій книзі “Велика шахівниця” пропонував кондомініум двох наддержав – США і “Великого Китаю” – як модель світового ладу в XXI столітті. Тоді, на піке американської могутності і впливу, ця точка зору здавалася екзотичною і маргінальною. Але китайці уміють чекати. Вони могли б чекати і 50 років. Події, проте, розвивалися набагато швидше. Американці стримали свою гординю і усвідомили межі своїх можливостей, зіткнувшись із серйозними труднощами в Іраку та Афганістані. Проблема Тайваню, яка служила основною перешкодою до американо-китайського зближення, знайшла своє концептуальне вирішення в умах тайванської еліти. Як геніально передбачив, пишучи зовсім про інше Васілій Аксьонов, нове покоління квомінтанівців почало відчувати себе частиною “Великого Китаю” і незворотний процес гонконгізації Тайваню вже почався. І нарешті, укладений було в 2001-2002 роках американо-російський стратегічний союз, перспектива якого так турбувала Пекін, був вдало похований дружними зусиллями російської політичної “еліти”. Китайці блискуче вибрали час і акупунктурну точку (Афганістан) для дебютного ходу на “Великій шахівниці”. Яким буде хід у відповідь американців? Барак Обама не дуже досвідчений в зовнішній політиці, але авторитетним наставником для нього є все той же Збіґнєв Бжезінський. 80-річному патріархові американської зовнішньої політики може випасти тріумфальна нагода не тільки побачити своїми очима, але й, наставляючи молодого президента, втілити свою улюблену геополітичну концепцію”. У вересні, аналізуючи геополітичні наслідки маленької звитяжної кавказької війни й насамперед реакцію Вашингтона та Пекіна, я зауважив: “Медвєдєв, мабуть, так ще й не втямив, що ж відбулося в Душанбе 28 серпня і що він там таке підписав. А підписав він там по суті декларацію про гарантії територіальної цілісності Казахстану та країн Середньої Азії, даних цим членам ШОС Китайською Народною Республікою. Документ дуже актуальний, бо за два дні до цього, 26 серпня, державні кордони всіх 12 країн СНД відразу втратили свою легітимність. Ці колишні внутрішні адміністративні лінії Совєцького Союзу були перетворені на державні кордони в грудні 1991 року за взаємною одностайною згодою держав-спадкоємців СССР. 26 серпня одна з 12 країн в односторонньому порядку цю згоду зруйнувала. І який же російський “патріот” не заговорив у ці дні про Севастополь і Північний Казахстан! Із Севастополем у Лужкова-Батурінського [іронічне означення від прізвища дружини московського мера Бабуріної, великого магната-ріелтера. – Z], може, щось і вийде, а от що стосується Північного Казахстану, то, як сказав би товариш Сухов [персонаж російського кінофільму “Біле сонце пустелі”. – Z], це тепер навряд. Схід – річ тонка. Нова ситуація повною мірою стосується, втім, і кордонів самої Російської Федерації та низки її національних утворень, про що не забули заявити сепаратистські організації, які там є. Якщо пригадати ще про витончену концепцію Путіна-Медвєдєва щодо захисту військовими засобами громадян із російськими паспортами, де б вони не перебували, то загалом закладена солідна правова база для прийдешньої анексії російського Далекого Сходу. Китайцям навіть паспортів нікому роздавати не доведеться. І нарешті, the last but not the least: китайські “академіки” отримали попередню відповідь на запитання, поставлені їм у Вашингтоні. Загальним місцем в американському зовнішньополітичному дискурсі стала потреба “консультацій із нашими союзниками і з Китаєм” з питань політики щодо Росії. Процес налагодження стратегічного союзу США та Китаю, перші серйозні ознаки якого ми з вами спостерігали в травні цього року, отримав різкого прискорення все в тому ж серпні. Рімейк “Ніксон-Мао-72” розгортається на наших очах”.

II. Залізний Збіґ взявся до втілення своєї тріумфальної місії, навіть не чекаючи вступу нового президента на посаду. Мабуть, йому досі не дають спокою лаври його вічного суперника, іншої старіючої примадонни американської зовнішньої політики, Генрі Кісінджера, який майже сорок років тому перевернув світову шахівницю своєю сенсаційною поїздкою до Пекіна, яка передувала зустрічі Річарда Ніксона з Мао Цзедуном. Падіння СССР за великим рахунком почалося саме з цього візиту. “Велика двійка, яка може змінити світ”, – так називалася доповідь Бжезінського, прочитана ним на минулому тижні в Пекіні на торжествах із нагоди 30-ліття встановлення дипломатичних відносин між США і Китаєм. Доповідь була вибудувана блискуче. Спершу він скромно нагадав, як у 1978 році президент Джимі Картер скерував його в Китай для таємних переговорів, результатом яких стала нормалізація відносин між США і КНР. (Ввічливий кивок у бік Джимі Картера, який сидить у президії.) “І відразу ж змінилася розстановка сил на глобальній шахівниці холодної війни не на користь СССР”, – продовжив доповідач. А скільки славних справ можна зробити сьогодні, піднявши рівень наших взаємин до неформальної, без краваток, знаєте, “великої двійки”, яка управляє… даруйте, гармонізує світ: тут і Іран, і Близький Схід, і індо-пакистанський конфлікт тощо. І нарешті, чудовий фінал: “І для президента Обами – миротворця за своїм покликанням, – і для президента Гу – автора концепції “гармонійного світу” – це завдання виявиться співзвучним їх найпотаємнішим устремлінням. Це гідна місія для наших двох країн, які володіють унікальним потенціалом для формування нашого спільного майбутнього”. Молодець Збіґ! Не збився з теми, втримався і жодного разу не промовив у цій парадній промові слово “Росія”. Уявляєте, як йому було непросто. Читачі “Великої шахівниці” добре пам’ятають рекомендацію її автора не перешкоджати Китаю розширювати свою природну зону впливу в Євразії, яка включає Тайвань, Середню Азію і потенційні Далекосхідну та Сибірську республіки. Якщо вже казати про “співзвучність найпотаємніших устремлінь”, то дійсно ці рекомендації дуже навіть співзвучні доктринальним установкам військових теоретиків КНР про “життєвий простір”. Життєвий простір, як вони вважають, “використовується для забезпечення безпеки, життєдіяльності та розвитку країни” і “для сильних держав далеко виходить за межі їх державних кордонів”. До речі, до 11 зі своїх 24 сусідів Китай має територіальні претензії, а в китайських шкільних підручниках географії в кордони країни внесена ціла низка російських далекосхідних областей. Якою мірою ідею G2 з її очевидними геополітичними наслідками поділяє сьогодні американський політичний клас? Дедалі більшою й більшою. В усякому разі, тайванський дебют був розіграний “великою двійкою” суворо за підручником Бжезінського. Якби США готувалися до серйозної геополітичної конфронтації з Китаєм (як можна було сподіватися в перші роки президентства Буша), то вони б розглядали Тайвань як свій гігантський непотоплюваний авіаносець, пестили і леліяли сепаратистський уряд Чень Шуйбяня – і тоді зовсім іншою була б його політична доля. Але тайванці бачать, що сьогодні США ставляться до острова радше як до валізи без ручки, яку незручно нести і яка заважає захопливій шаховій грі з КНР. Така політика американської адміністрації багато в чому і зумовила результат нещодавніх парламентських і президентських виборів 2008 року, які привели до влади на Тайвані квомінтанівських “героїв Аксьонова” на чолі з президентом Ма Інцзю. Вирішення тайванського питання не тільки закладає необхідну базу для руху до “великої двійки”, але й кардинальним чином міняє горизонт китайського військово-стратегічного планування. У цьому контексті абсолютно інакше сприймається історія з безпрецедентними за масштабом 10-денними навчаннями двох прилеглих до кордонів Росії округів НВАК у вересні 2006 року, які так спантеличили військових експертів. Війська Шеньянського військового округу зробили кидок на 1000 кілометрів на територію Пекінського округу, де провели навчальні бої. Подібний сценарій навчань – це підготовка до наступальної війни з Росією і до Тайваню не має ніякого стосунку. Навчання подібного масштабу проводять для перевірки вже прийнятих стратегічних концепцій і оперативних планів. Кремль, який так полюбляє займати загрозливу позу альфа-самця щодо Грузії та Естонії і розважатися польотами стратегічних бомбардувальників до кордонів США і Великобританії, знайшов гідну асиметричну відповідь на китайський виклик. Китайські війська були запрошені на Урал в рамках навчань країн Шанхайської організації співпраці (ШОС). Ця чудова ШОС була створена нами для “боротьби з однополярним світом” і виявилася ідеальним інструментом для поглинання Китаєм в середньостроковій перспективі колишніх совєцьких республік Середньої Азії. Така поведінка цілком укладалася в уже понад 15-річну історію хвороби нашої політичної еліти, яка страждає євразійськими глюками й фантазіями, породженими сном її розуму: від вкритих мохом примаковських трикутників до свіженької караґановсько-лавровської фєнєчки про нову епоху протистояння двох конкуруючих моделей капіталізму – демократичною та авторитарною. За цими потугами на концептуальність завжди стояло простеньке бажання вигукнути: “Нас із Великим Китаєм 1,5 мільярда люду”, – і погрозити Америці сухеньким кулачком із китайського обозу. Але, схоже, не беруть у цей обоз кремлівських газотрейдерів.

III. Всі ці роки я в міру своїх слабких сил намагався роз’яснити пацієнтові природу його недуги і несумісність його з життям керованої ним держави. Взагалі все російське євразійство історично вторинне, є функцією образи на Захід і виконує для російської “еліти” роль не більш ніж психологічної прокладки в критичні дні її стосунків із Заходом. Всі ці мотиви чудово артикульовані в знаменитій блоківській поемі. Пристрасне освідчення в коханні до Європи при найменшому сумніві у взаємності зміняється загрозливим – “а якщо ні, нам нічого втрачати, і нам доступне віроломство… ми обернемося до вас своєю азіатською пикою”. При чому тут Китай, Індія, сербські братушки, іракський чи північнокорейський диктатори? Все це не більш ніж сьогохвилинні приводи, потрібні хворій на маніакально-депресивний синдром російській “еліті” для з’ясування стосунків із вічно ненависним і вічно коханим Заходом. Не до випадкового товариша по чарці, а до небес Заходу звернене екзистенційне російське запитання: “А ти мене поважаєш?” Китайці, до речі, все це чудово розуміють і тому ставляться до російських спорадичних загравань скептично і з неминучою дозою поблажливого й зарозумілого презирства. Можна, звичайно, з тактичних міркувань певний час знакувати фальшиві прихильності, але заняття це доволі втомливе. Китай – це кішка, яка гуляє сама по собі ось уже кілька тисячоліть, самодостатня держава, яка жодними комплексами, на відміну від російської політичної “еліти”, не страждає і в жодного стратегічного партнерства з Росією, тим більше на антиамериканській основі, не потребує. Якщо ці блідолиці північні варвари, які свого часу нав’язали Серединній імперії несправедливі договори, чомусь надають таке значення папірцям про стратегічне партнерство і багатополярність, то задля безперебійних поставок російської зброї можна ці папірці й підписати. Але відносини зі США, основним економічним партнером і політичним суперником, для КНР набагато важливіші, ніж відносини із Росією, і, вибудовуючи їх, Пекін керуватиметься чим завгодно, але тільки не комплексами російських політиків. Різні мотиви рухають творцями ШОС. Із російського боку – гнійна ненависть до Заходу, який дратує нашу закомплексовану “еліту” самим фактом свого існування; соціальна близькість до приречених диктаторів Середньої Азії та бажання шляхом ставки на них зберегти бодай якусь видимість “ближнього зарубіжжя”. А з іншого боку – холодний прагматичний розрахунок Китаю, який уже почав вирішення історичного завдання економічного й демографічного поглинання Росії та Середньої Азії на додачу. Шанхайські ігри цікавлять Китай не самі по собі. Набагато важливіше для нього досягнення проміжної стратегічної мети – втягнувши Росію в євразійський блок, перерізати її політичні зв’язки із Заходом і завдяки цьому полегшити завдання її плавного поглинання. Конфронтація із Заходом і курс на “стратегічне партнерство” та фактичну коаліцію з Китаєм ведуть не лише до маргіналізації Росії, але й до підпорядкування її стратегічним інтересам Китаю та до втрати контролю над Далеким Сходом і Сибіром – спершу de facto, а потім і de jure. “Великим шансом для Росії” назвав це Александр Дуґін, один із наших видних азіопів, закоханий в естетику SS, який окормляє порадами вищих сановників держави. З гордістю за вітчизняну історію заявив він якось у своєму доленосному маніфесті “Євразія über Alles”: “У XVI столітті Москва прийняла естафету євразійського імперобудівництва від татар”. Що ж, азіопи Московії старанно пронесли цю естафету через світи і століття. Але якщо вони, як і пан Дуґін, чесні й послідовні азіопи та справді вважають, що Євразія über Alles, то вони повинні розуміти, що естафету імперобудівництва не лише приймають, але й передають, що п’ять століть – це цілком пристойний термін і що в ХХI столітті цю естафету пора здавати історично більш перспективному імперобудівнику – Серединній Імперії, що, мабуть, вони і збираються зробити. Священний Азіопський Союз імператорів Пу і Гу – це союз кроля та удава. Він неминуче й дуже швидко призведе до повної гуїзації нашого маленького Пу і нас усіх разом із ним. Ми просто не зауважили, як, відчайдушно намагаючись зібрати бодай якихось васалів у “нашому ближньому зарубіжжі”, самі вже перетворюємося на ближнє зарубіжжя Китаю. Що можна додати до сказаного тоді сьогодні, на початку 2009 року? Тільки те, що китайці дедалі менше морочаться потребою щось вдавати і прикидатися. Вони ставляться до плазуючої перед ними російською клептократії та її вождів із відвертим презирством і вже висловлюють це почуття публічно. А як ще вони можуть до них ставитися, якщо в Китаї подібних членів ЦК (і навіть, здається, одного члена Політбюро) публічно розстрілюють на стадіонах за набагато менші гріхи. На різних рівнях наростає відверта демонстрація жорсткості щодо Росії та її громадян. Вище йшлося вже про показові військові навчання 2006 року. Дедалі важче тривають економічні переговори. Для Далекого Сходу Росії серйозну проблему вже впродовж багатьох років створює організована злочинність китайців, контрольована й координована розвідувальними службами КНР. Нарешті, в останні місяці систематичного й організованого характеру набуло побиття російських “човників” у прикордонних китайських містах. Проблема стала настільки гострою, що до неї звернулася телепрограма “Посткриптум”, яка традиційно ставилася до міфу про “російсько-китайську дружбу і стратегічне партнерство” як до священної ідеологічної корови. Китай діє дедалі нахабніше, і це ясно усім – окрім тих (а це переважна більшість російської політичної “еліти”), хто свідомо засовує голову глибше в пісок.

IV. А як справи у США? Як далеко вони ладні піти шляхом реалізації концепції “великої двійки”? Чи оголосив нам шах, а чи поставив мат наш старий друг Бжезінський своєю промовою в Пекіні? Здача Тайваню – це, звичайно, серйозний і незворотний крок. Але він ще не означає, що більшість американського істеблішменту готова і далі слідувати курсом на “велику двійку”. Його середньострокові тактичні дивіденди очевидні, але в довгостроковому плані цей курс вельми ризикований для США. Так вважають багато зовнішньополітичних експертів не лише в республіканській партії, але й в адміністрації Обами. Обама – абсолютно прагматичний політик, позбавлений будь-яких ідеологічних і догматичних упереджень, і при всьому його пієтеті до Бжезінського визначати зовнішньополітичний курс США буде так, як він це бачить на користь США, спираючись на думку низки радників. Бжезінському, який виступав у Пекіні вже наче від імені Обами, цілком можливо, протистоятимуть опоненти, які так само, як і Том Ґрем десять років тому, все ще вважають, що “одна річ абсолютно очевидна – стабільність в Тихоокеанському регіоні опиниться під загрозою, якщо присутність Росії в Азії буде й далі слабшати. Довгострокові стратегічні інтереси США, та і більшості азіатських держав полягають у присутності сильної, економічно процвітаючої Росії в Східній Азії. А якщо це так, то чом би нашим двом країнам, виходячи з наших очевидних спільних інтересів, не подумати разом над тим, як Росії реанімувати свою економіку на Далекому Сході так, щоб зміцнити свій суверенітет у цьому регіоні”. З цими людьми можна і слід працювати, якщо ми хочемо мати союзників у спиненні китайської експансії, яка загрожує сьогодні насамперед нам самим, або якщо принаймні ми хочемо зірвати проект “Великої двійки”. Але поки що Москва дає сильні аргументи “китайському лобі” усередині американського істеблішменту. Дійсно, навіщо допомагати зміцнювати свій суверенітет на Далекому Сході тому, хто сам його фатально послаблює, – та до того ж перетворює антиамериканську й антизахідну істерію на основний ідеологічний інструмент своєї внутрішньої політики? Для російської клептократії антиамериканізм – це не лише інструмент для одурення й мобілізації мас. Вона сама міцно підсіла на цей наркотик, який глушить її гострий комплекс неповноцінності. Це колишня совєцька номенклатура, її другий і третій ешелони сьогодні значною мірою ґебістські. Вона заради особистого збагачення “злила” СССР, державу, якій служила, і створила потворну економіку-мутанта, яка дозволяє їй ставати ще багатшими. Для чого? Для того, щоб громадити й вчаділо витрачати свої скарби на тому ж Заході, який вона завжди ненавиділа і який вона ненавидить сьогодні ще більше через свою історичну й метафізичну поразку, за уразливість своїх авуарів, за свою нікчемність. Подібна діалектика душі вимагає дедалі більших і більших доз наркотику, дедалі більш рішучого “вставання з колін”. Така “еліта” не потрібна як союзник нікому – ні Заходу, ні Сходу. Вона нездатна вивести Росію з глибокої кризи цивілізаційної ідентичності, так само як нездатна вона подолати наростаючий не просто економічну, а екзистенційну кризу породженої нею потворної системи. Бо для цього їй насамперед довелося б визнати свій інтелектуальний та етичний крах і піти з політичної сцени. Вона не вирішення. Вона суть проблеми. Вона змушена буде піти рано чи пізно, якщо країна не втратила ще інстинкт самозбереження. І від цього “рано чи пізно” залежить відповідь на поставлене нами запитання – шах чи мат оголошений Росії в Пекіні.

P.S. 20 січня, в день інавгурації нового президента США, Генрі Кісінджер опублікував статтю під заголовком “Світ повинен сформувати новий лад або зануритися в хаос”. Цитую основні принципи “нового світового ладу” – тепер уже за Кісінджером-Бжезінським: “Роль Китаю в новому світовому ладі ключова. Наші відносини, які починалися головним чином як стратегічний проект, спрямований на стримування спільного противника, за десятиліття перетворилися на центральну конструкцію системи міжнародних відносин… Китайсько-американські відносини слід підняти на новий високий рівень. У нового покоління наших лідерів є унікальна змога перетворити їх на проект нашої спільної долі, як це трапилося в післявоєнний період із трансатлантичними відносинами”. Так усе ж мат. І не тільки від Збіґа. І не просто мат. Це повний ганебний п…ц усієї нашої зовнішньої політики.

P.P.S. 20 січня Генеральний штаб НВАК закликав до тіснішої військової співпраці між Китаєм і США. Єдиною умовою поставлено остаточне припинення військових поставок для Тайваню.

Автор: Андрєй ПІОНТКОВСЬКИЙ
Джерело: grani.ru
Переклав: Андрій ПАВЛИШИН, Західна аналітична група
Обговорити на форумі